Скільки коштує наша «труба»?

Сьогодні майже всі — влада, опозиція, фахівці і просто співчуваючі — сходяться на думці: вітчизняній газотранспортній системі вже недовго залишилося перебувати у її нинішньому стані. Тобто у беззастережній державній власності, адже надто вже тісно сплелися навколо неї інтереси країн–гравців газового ринку. Росії, як відомо, ну дуже потрібна ця «труба» — вже й негайно, разом із підземними сховищами, дешево і без додаткових умов. Нам треба грошей на її модернізацію, а також отримати новий газовий контракт, ключ до якого лежить у Росії. А оскільки північна сусідка відступати не любить, то звідси й перший висновок... Європа також має у діалозі свої інтереси — але, на жаль, для неї не визначальні. Європі потрібна стабільність газопостачання, і вона, в принципі, готова взяти участь у «трубному дерибані» в Україні. Якщо проти цього не виступатимуть надто категорично інші учасники банкету — бо у Європи теоретично є запасні варіанти.

Українська ж влада працює без страховки. Тобто запасних шляхів у нас нема — а це значить, що треба буде поступатися. Що й фактично підтвердили недавні коментарі офіційних осіб — традиційно без деталей. Тих самих, у яких зазвичай ховається чорт.

Надто пізній старт

Із ситуації «штопор» ми намагаємося викручуватися. Наразі без особливих успіхів. Так, експерти досить скептично оцінюють заяви міністра палива та енергетики Юрія Бойка про переведення українських котелень із газу на вугільну суміш — аби зменшити споживання блакитного палива. Йдеться, нагадаємо, про будівництво заводів iз виготовлення цього виду енергоресурсу загальною потужністю 10 млрд. кубометрів газу на рік. «Насамперед треба оцінити потенціал виробництва, можливості вугільних басейнів, на яких планується будівництво, адже поки такі перевірки не проводяться, говорити про це завчасно», — каже експерт Інституту енергетичних досліджень Олег Іванець.

Найслабше місце цієї технології — вплив на середовище. Донецька влада вже навіть передбачила екологічну катастрофу у регіоні. Аби зменшити шкідливий вплив на довкілля та забезпечити безпечне для населення виробництво на таких заводах, треба буде встановлювати спеціальні фільтри. Загальна вартість проекту обійдеться, за підрахунками іншого експерта, старшого аналітика компанії «Тройка Діалог Україна» Сергія Невмержицького, приблизно 3 млрд. доларів. «Без подібного оснащення такі заводи принесуть більше шкоди, аніж користі, адже відходи від такого виробництва дуже шкідливі і можуть спричинити суттєве збільшення кількості хворих на рак. До того ж охочих інвестувати такі кошти нині просто немає», — каже експерт.

Ще одна ініціатива влади прозвучала на останньому засіданні уряду, минулої середи: Кабмін затвердив проект угоди про закупівлю блакитного палива в Азербайджані. Зазвичай такі документи уряд оприлюднювати не любить, але це завдання для міністра Бойка одразу ж стало відоме громадськості. Як і попередню задумку — купувати газ у Туреччині. Хоча можливостей його транспортувати нема. Але уряд пішов далі — і вирішив укладати газовий договір ще й iз Румунією, де це паливо на 100—120 доларів дешевше, ніж у нас. Популяризація подібних планів наштовхує на підозру — інформація продукується не стільки для внутрішнього споживання, скільки для вух «Газпрому», який мав би бути поступливішим у дво­сторонньому діалозі.

Диверсифікація, яку нині втілює (чи робить вигляд, що втілює) Кабмін Азарова, — це безумовний плюс, давно назріла необхідність, але справа не сьогоднішнього і навіть не завтрашнього дня. Скажімо, на думку експертів, найперспективнішим для нас є варіант отримання зрідженого газу з Азербайджану, який сьогодні розробляє уряд. Але коли?! «Перший етап програми — обсягом 5 млрд. кубометрів — може бути реалізований за 2–3 роки, — пояснює «УМ» незалежний експерт у сфері енергетики Володимир Саприкін. — Другий етап — також на 5 млрд. кубів — може бути готовий iще через п’ять років. Для його завершення треба не тільки збудувати нові потужності терміналу, а й провести днопоглиблювальні роботи».

За найпростішим підрахунком: від 20 до 40...

Росія з усією наполегливістю штовхає нас до спільних проектів із використання нашої газотранспортної системи. Фраза очільника «Газпрому» Олексія Міллера — «Якщо українська ГТС така цінна, тоді їй місце в музеї» — мала засвідчити, що Москва поспішає. Сьогодні, коли ціна на газ для всіх споживачів, окрім України, падає і «Газпром» нібито масово переписує контракти зi споживачами, окрім як iз найбільшим, газовому монополістові терміново треба додаткові ресурси для отримання прибутків. Наша ГТС разом зі сховищами і є таким ресурсом.

Інформацію про те, що Україна попросила за нашу ГТС 20 млрд. доларів, як відомо, «злили» самі росіяни. Олексій Міллер назвав таку ціну надмірною, викликавши шквал критики у нашій країні. Одразу ж з’явилася інформація, що на тих перемовинах «Газпром» запропонував 4 млрд. доларів. Ув’язнена Юлія Тимошенко, яку засудили за невигідний для країни контракт, назвала зовсім іншу вартість «труби» — 200 млрд. доларів! Утім усі ці підрахунки — чиста політика, яка не має жодного стосунку до реального стану справ.

Найпростіша спроба порахувати, скільки ж має коштувати українська «труба», — це порівняти її з вартістю білоруського газогону. Так, «Белтрансгаз» продав акції своєї ГТС за 5 млрд. доларів. Експортна потужність його — 30 млрд. куб. м. Якщо теоретично перевести ці кошти на українську ГТС, яка максимально може прокачувати 170 млрд. куб. м газу на рік, то вийде приблизна сума в 30 млрд. доларів.

Такої ж думки — що «труба» коштує близько 30 млрд. доларів — іще один експерт, колишній спікер «Нафтогазу України» Віталій Землянський. «Цифру 20 млрд. назвали тому, що саме стільки росіянам треба вкласти у «Південний потік», який вони будують в обхід України, — каже експерт. — Насправді ж ціна має бути між 20 і 40 млрд. доларів. Що стосується $200 млрд, які назвала Юлія Тимошенко, то це цифра з відомого анекдоту: «Чому так дорого?» — «Бо гроші дуже потрібні».

Але може бути й дорожче

Інша методологія підрахунку — орієнтуватися на альтернативний «Північний потік», за який Росія заплатила 20 млрд. доларів. «Потік» має транзитну потужність близько 60 млрд. куб.м. газу на рік. Якщо рахувати аналогічним чином, тобто використовуючи вартість «Північного потоку», то вийде, що українська «труба» мала би коштувати цілих 58 млрд. доларів! Саме цей показник експерти називають «максимально теоретичною» ціною.

Проте, як зазначає старший аналітик Сергій Невмержицький, окрім усього, треба реально зважати на ціну, яку насправді нам можуть заплатити. Оскільки на сьогодні єдиний покупець нашої ГТС, iз яким ведуться переговори, — це монополіст «Газпром», то, очевидно, треба звернути увагу на те, що «Газпром» уже має «Трансгаз» та «Північний потік», друга гілка якого буде запущена вже восени наступного року, а сукупна потужність цих двох проектів дорівнюватиме приблизно 90 млрд. куб. м на рік. Тобто при експорті в Європу порядка 140 млрд. куб. м газу те, що залишиться для транзиту через Україну — приблизно 50 млрд. куб. м газу, і буде дорівнювати приблизно 35% усіх можливих об’ємів, які можна проганяти через українську ГТС. Враховуючи «фактор «Південного потоку», експерт робить висновок: більше ніж 20—25 млрд. доларів росіяни не дадуть.

Олег Іванець рахує по–іншому. Так, на його думку, Росія все–таки мала б платити за нашу ГТС більше, адже «Південний потік» ще треба побудувати, а у нас — уже готовий об’єкт, з яким можна працювати хоч завтра. У ціну треба закладати ще й суб’єктивні фактори. «Що стосується вартості внутрішнього ринку, то її важко переоцінити, адже український ринок надзвичайно важливий для Росії. Саме тому бажання його контролювати виглядає цілком логічно, до того ж Росія, безперечно, хоче забезпечити себе безперебійними поставками газу до Європи, особливо, коли відносини з Україною потроху заходять у глухий кут. Прямий доказ цього — прецедент минулого року. Тому продаж тієї частини ГТС, яка відповідає за транзит, логічна. Однак є й інший бік — питання національної безпеки», — стверджує аналітик. І наводить дуже показовий приклад Білорусі. «Наміри російської сторони очевидні. Як на мене, то Білорусь зробила велику помилку. Швидше за все, привласнення ГТС — лише перший крок до знищення суверенності Білорусі, і хтозна, може, через років 10 вже і не буде такої країни...»

Ще один, мабуть, найоб’єк­тивніший варіант підрахунку пропонує Володимир Саприкін. «Для об’єктивної оцінки вартості наших активів варто провести ІРО, тобто відкрите розміщення акцій — якоїсь невеликої їх частини, — каже експерт. — І за підсумками торгів з’ясувати, якою може бути ціна «труби». Втім, на думку Саприкіна, головне питання навіть не в ціні, а у процедурі. «Існують дві головні умови продажу частини акцій нашої ГТС, — застерігає Саприкін. — По–перше, у нас має за будь–яких обставин залишитися контрольний пакет. А по–друге, ми маємо створити тристоронній консорціум — за участю споживачів природного газу». Тобто Європи.

А от сховища — зась!

На щастя всі аналітики стверджують: Україна буде значно міцнішим горішком для Росії, аніж Білорусь. А це означає, що гра буде більш політизованою, на кону — набагато більше грошей і центрів впливу. Важливий момент: наші підземні сховища за будь–яких обставин мають залишатися у власності держави. «Проводити перемовини щодо газотранспортної системи треба з урахуванням потреб внутрішнього ринку, тобто ставити питання можливого продажу стратегічно важливих для нас газосховищ категорично не можна, про які гроші не йшлося б, — каже Олег Іванець. — Іншими словами, продавати сховища — це те саме, що поставити питання, скільки б могла коштувати наша незалежність...»

Важливе й таке питання: куди витратити кошти, виручені від продажу ГТС? Олег Іванець пропонує: «Україна могла би продати транзитну частину ГТС, а виручені кошти спрямувати на реформування власної енергетичної системи. Цих коштів вистачило б на те, щоб знизити рівень споживання газу, щонайменше — вдвічі. Таким чином внутрішній ринок був би більш незалежним, зорієнтованим на власні ресурси». І, можливо, що такий варіант мав би місце, якби не одне але: спостерігаючи за тим, як Україна «обростає» новими маєтками і вертолітними майданчиками, сподіватися, що цей надважливий «мільярдний» крок буде зроблено з урахуванням лише державних інтересів, а не особистих, не доводиться.