Вартові України

У пересічного українця Донбас асоціюється передусім із териконами, вотчиною «регіоналів» і суцільною «територією» російської мови. Однак далеко не всі тамтешні мешканці мріють про возз’єднання з Росією та марять радянським «дешево–ковбасним» минулим. Є тут і українські патріоти, які відстоюють рідне слово у школах та дитсадках, проводять мистецькі акції, дбають про меморіальні дошки видатним землякам та навіть організовують історичні виставки УПА. Серед таких активістів — члени Маріупольського міського об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта».

Перший синьо–жовтий прапор на Донбасі

Історія маріупольського об’єдна­ння «Просвіти» налічує уже понад століття. Засноване у 1911 році, воно з перервами проіснувало до 1943 року. У радянські ж часи «просвiтян» не надто «жалували», тож відновити свою діяльність об’єднання змогло лише у 1989 році. Серед тих, хто долучився до «воскресіння» маріупольської «Просвіти», був і нинішній її голова, лікар–педіатр за фахом Анатолій Мороз. Саме маріупольські «просвiтяни» першими у Східній Україні в 1989 році, у Шевченківські дні, підняли синьо–жовтий прапор у залі місцевого театру, вони ж стали ініціаторами створення Маріупольського гуманітарного коледжу, який згодом «переріс» в університет. (До слова, серед маріупольських «просвiтян» семеро відзначено найвищою нагородою «Просвіти» — «Будівничий України». Це чи не найбільша кількість нагороджених активістів iз–поміж «просвітянських» осередків в Україні).

Попри не надто численні «ряди» однодумців, «просвiтяни» зважуються на досить незвичні для Донбасу акції. Скажімо, навесні 2008 року організували у Маріуполі фотовиставку УПА, яку відвідали понад 1000 осіб. «У нашому місті вона тривала три дні. І хоча виставку організувати в Маріуполі було дуже непросто, Краєзнавчий музей, де вона розміщувалася, не знав такого потоку — люди їхали з сіл, аби побачити цю виставку», — згадує Анатолій Мороз. Того ж року «просвiтяни» підтримали в Маріуполі Всеукраїнську акцію «33 хвилини». У рамках цього заходу щосуботи біля пам’ятного знака жертвам політичних репресій і Голодомору «просвітяни», змінюючи один одного біля мікрофона, читали «Книгу пам’яті» — імена загиблих у 1932—1933, 1937—1938 роках.

Стоять на сторожі української справи маріупольські «просвiтяни» й сьогодні. Плідно працює творче об’єднання аматорів поетичного слова. Мають «просвiтяни» і свої збірки, наукові дослідження, пісні та переклади, випустили свою бібліотечку.

Щороку «просвiтяни» проводять близько десятка мистецьких акцій. Не обходиться без мітингів, адже влада на Донеччині не надто славиться любов’ю до всього українського. «Ми регулярно владі нагадуємо про себе, — каже Анатолій Мороз. — Щороку звертаємося з вимогою надати нам план розвитку української мови й українських шкіл у Маріуполі». «Просвiтяни» вже мають перемоги: у місті, за сприяння небайдужих патріотів, більше 80% садочків та 35% шкіл мають статус українських. Для Донбасу — неабиякий результат.

Організували «просвiтяни» у Маріуполі й безплатні курси української мови для земляків. «І охочих чимало, — запевняє Анатолій Михайлович, — це і держслужбовці, і прості маріупольці, які хочуть знати українську мову». Запрошують «просвiтяни» до Маріуполя для творчих зустрічей відомих українських митців. «Минулого року до нас приїздили Роман Кісь, Ірен Роздобудько, Ігор Жук, Володимир Лис, — каже Анатолій Мороз. — І ви б бачили, як зустрічали цих людей студенти університету, який є попит і голод на українство і українське слово».

У найближчих планах місцевих «просвiтян» — розмістити меморіальну дошку на честь письменника, радянського політв’язня Миколи Фененка, який жив і працював у Маріуполі. «Ми виготовили її за власні кошти, — каже Анатолій Мороз. — Двічі виходили з ініціативою на міську раду (ось і звернення народних депутатів Зіновія Шкутяка та Павла Мовчана маємо), щоб встановити цю меморіальну дошку на бібліотеці, у якій Фененко писав свої книжки. І тим самим хоч одного українського патріота, який творив на Маріупольщині, вшанувати. Одначе місцева влада відмовляє у розміщенні таблички. Мотивація: «Ми єво нє знаєм». А в комуністів свої «аргументи»: «Фененко — пособнік фашистов». Це при тому, що він був заарештований німцями».

Нинішній рік у маріупольських «просвiтян» буде присвячений В’ячеславу Чорноволу та його 75–річному ювілею. «Він у нас бував, працював у Маріуполі, коли його заслали на домни. Ми хотіли б і йому меморіальну дошку встановити, але місцеві українофоби поки що пручаються». Звісно, збираються «просвiтяни» брати активну участь у передвиборчих процесах — вони вже традиційно виконують роль спостерігачів на виборах, сумлінно фіксуючи всі порушення.

«Ми — не російськомовний регіон»

За нинішньої влади у маріупольських «просвiтян» побільшало роботи. «Система працює проти нас дуже хитро, — каже Анатолій Мороз. — Нас не існує — це найкраща тактика. Не дають вийти в інформаційний простір, усі наші акції замовчуються. А минулого року нас уперше перестали запрошувати на міські заходи. Якщо раніше напередодні річниці Шевченка чи Незалежності України одразу дзвонили нам, то тепер — жодного повідомлення чи запрошення». Є тенденції й зі згортання української мови у навчальних закладах — починають закривати класи з українською мовою викладання.

Але з подібним «просвiтяни» миритися не збираються. Більше того, хочуть довести, що на Донбасі теж живе чимало щирих українців. «Коли кажуть: «Донеччина — рускаязичний рєгіон», я щиро дивуюся, — зауважує Анатолій Мороз. — Давайте подивимося на Донецьку і Луганську областi. Навколо того ж Донецька — маса сіл, які «балакають» хай і не літературною, але ж українською мовою. На Луганщині — ще більше. Північ Донецької області — там і в містечках говорять українською. Я народився на Донбасі й ще з дитинства пам’ятаю вишиті сорочки, написи в місті українською мовою. Усі, кого ми зустрічали у місті, розмовляли здебільшого українською. Моя прабабуся, бабуся, які народилися на Донбасі, теж були україномовними. Це моя генетична мова, і вона є такою для більшості східняків».

Маріупольські «просвiтяни» переконані: Донбас вимагає делікатного політичного підходу в українському питанні, і він би виправдав себе. «Я виріс у шахтарській родині, і більш мужніх та чесних людей, ніж гірники, не зустрічав, — каже Анатолій Мороз. — І більш пекельної професії. Якщо поглянути на історію, то всі перші містечка на Донеччині — Бахмут (сучасний Артемівськ), Мар’їнка, Марiуполь (Домаха), Володарськ, а також і Донецьк (Олександрівка) — заснували козаки. Ми знаємо приклад: серед вояків УПА було чимало вихідців зі Східної та Центральної України. Це їхні нащадки зараз живуть на Донбасі, і духу того не втрачено. Тільки треба знайти підхід. Без авантюр, наскоків та агресії. Але ніхто за 20 років незалежності по–справжньому Донбасом не займався. Це марудна справа для політиків — щиро працювати з людьми».