2012 рік: сподівань більше, аніж розчарувань

Людина року — протестуючий українець

2011 рік став роком суспільства, що пробуджується. На політичну сцену вийшли протестувальники — підприємці, бюджетники, «чорнобильці», «афганці»... Громадяни по всій країні заявили усіма доступними засобами: уряд не здатний провести реформи, а держава не в змозі впоратися з соціальними функціями.

Кабінетна політика влади кардинально розійшлася з інтересами простих людей. Безперервні соціальні протести закономірно вилилися в категоричний вислів недовіри чинній владі. З одного боку, суспільство чітко визначило свою позицію: можновладці не мають морального права перекладати на найбільш незахищені верстви населення всі витрати від кризи, реформ та просто бездарного управління. З іншого боку, відмовляючись від діалогу із протестувальниками, влада самоізолювалася від реальності. Отже, ініціативу щодо вироблення політичного порядку денного прибрало до своїх рук громадянське суспільство.

Порядок денний–2011: із чим прийшли в новий рік

Торік влада зміцнювалася за допомогою посилення кланових зв’язків, а система державного управління деградувала. Законодавча гілка влади де–факто перетворилася на канцелярію зі штампування законопроектів. Правоохоронна та судова системи остаточно втратили будь–яку довіру громадян, особливо після показових процесів над опозиціонерами. «Завдяки» таким діям влади Україну було «вшановано» статусом країни з «гібридним режимом», який лише на один крок відділяє нас від авторитаризму.

Кадрове оновлення влади обмежилося винятково косметичними заходами. Вибудувана за роки Незалежності кадрова система має на меті, перш за все, встановлення контролю над бюджетними потоками. Прибрати старі — навіть некомпетентні! — кадри неможливо, позаяк це підриває баланс кланових інтересів.

Декларовані так звані «ліберальні реформи» зайшли у глухий кут через використання звичних для української пострадянської еліти адміністративних методів. Продовжується та зміцнюється практика силового зняття ренти з чужої власності (корупція, рейдерство, «кришування» та ін.). Сьогодні ні в кого в країні немає гарантії того, що завтра в нього не відберуть підприємство, яке сподобалося комусь іншому, або не доведуть до банкрутства бізнес, використовуючи апарат контролюючих органів.

На сьогодні в Україні як ніколи є гострим конфлікт двох моделей розвитку державності — силової та вуличної. «Силова» державність зосереджується навколо прокуратури, міліції та інших структур, які нарощують адміністративні м’язи (такі як податкова служба, антимонопольний комітет тощо). На противагу цьому в найрізноманітніших формах соціальних протестів — аж до стихійних бунтів — знаходить своє вираження громадянська, «вулична» державність.

Тимошенко — єдиний лідер опозиції

Ключовим фактором української політики, причому як внутрішньої, так і зовнішньої, став судовий процес Юлії Тимошенко. Установка, обрана владою, на фізичну ізоляцію лідера української опозиції себе не виправдала. Результат виявився протилежним — Юлія Тимошенко залишається головною «точкою збирання» опозиційних сил.

На противагу цілеспрямованим діям влади, не розкололася фракція «БЮТ–Батьківщина» у парламенті. Другого харизматичного лідера в опозиції немає. Тому всі зусилля опозиційних сил повинні бути спрямовані на звільнення Юлії Тимошенко.

Ключові ініціативи щодо внутрішньої та зовнішньої політики (заклик до об’єднання опозиції, звернення до європейських дипломатів про необхідність для України угоди про асоціацію з Євросоюзом), були озвучені саме лідером БЮТ. Саме Юлія Тимошенко задає тон політичного порядку денного нашої країни на 2012 рік.

Порядок денний–2012: довіра, єдність, перемога

Однією з головних політичних подій у нинішньому році є вибори до Верховної Ради, які вперше за десять років відбудуться за змішаною виборчою системою.

Для опозиції старий–новий виборчий закон — це вимушений вибір меншого зла, який залишає можливість впливу на виборчий процес. Однак нові «правила гри» на виборах несуть у собі істотні ризики для опозиції. Відповіддю може бути лише об’єднання.

Найбільш реальна платформа для консолідації демократичних сил, на мою думку, викладена у відкритому листі Юлії Тимошенко від 20 грудня. На жаль, ця знакова заява поки не була належним чином обговорена опозицією. На даний момент тільки лідер української опозиції порушила найголовніше питання — цілей і принципів консолідації опозиції.

Стратегічна мета, яку формулює лідер БЮТ, — Україна повинна стати сильною, демократичною, успішною європейською країною. На тлі послідовних дій влади щодо здачі суверенітету країни ці слова — не просто данина поваги патріотичній риториці. Це ціннісний фундамент, на якому має відбуватися об’єднання опозиції.

Ці орієнтири слід перетворити на конкретну програму дій. Переконана, існує лише один шлях — діалог. Причому не між офісними партійними функціонерами, а між партіями та громадянським суспільством. Давайте запитаємо людей, у якій країні вони хочуть жити? Давайте будувати політику не на абстрактних поняттях, а на конкретному розумінні наших громадян про те, яким має бути нормальне життя в європейській демократичній країні! Діалог із суспільством та довіра людей — це перша мета для опозиційних сил.

Друга мета — зміцнення єдності опозиційних сил. У своєму листі Юлія Тимошенко жорстко протистоїть спробам влади розколоти фракцію «БЮТ–Батьківщина». Про це ж пише й інший політичний в’язень — Юрій Луценко. Він іронізує над «реєстровими демократами» з їхніми «чотирма колонами». Де чотири, там чекай на «п’яту колону» влади, яка вдарить з тилу.

Третя мета — усунення нинішнього режиму від влади. Впевнена, що, об’єднавши свої зусилля, опозиція може здобути у складі нового парламенту 300 місць. Нам потрібна абсолютна перемога!

Ми сильні — перемога буде за нами

У нас є все для вирішального бою за Україну. Становище режиму погіршується з кожним днем. Влада відверто не знає, що робити з країною. Є усі передумови для економічного колапсу та соціальної катастрофи. Демократичні сили мають запропонувати суспільству зрозумілу альтернативу. У протилежному випадку демократи знову програють Україну, як це вже неодноразово було в українській історії. Наступного такого шансу для нас може й не бути.

Перше: замість сірої маси ворогуючих між собою опозиційних партій ми маємо запропонувати українцям союз оновлених демократичних сил, із чітким планом щодо досягнення перемоги та зрозумілою програмою дій після ви­борів.

Друге: треба враховувати наявність потужних протестних рухів, які цього року будуть розростатися. Опозиційні партії зараз живуть паралельним життям із громадянським суспільством, а повинні повернутися до суспільства обличчям, піти до людей, стати тим шлюзом, який дозволить влити в українську владу неймовірну суспільну енергію.

Третє: на бізнес, який зараз притиснутий та, здається, не сміє й ворухнутися, владі під час виборчої кампанії буде складніше тиснути. На Україну буде спрямована посилена увага всієї міжнародної спільноти. Тому я переконана: як і в 2004 році, малий та середній бізнес може відіграти на цих виборах вирішальну роль.

Головним ресурсом перемоги мають стати нові принципи взаємодії між опозиційними партіями, між партіями та суспільством. Потрібен не союз партій лідерського типу, а союз партій, які готові до нового типу лідерства. Лідерства громадянського, заснованого на максимальному залученні у партійну політику нових лідерів із громадянського суспільства, тих людей, які користуються щирою довірою людей. Зазвичай партії закликали громадян підтримати їх. Сьогодні настав час партіям підтримати громадян.

Ми, опозиційні сили, повинні взяти відповідальність за країну. Саме опозиція повинна стати тим соціальним ліфтом, який дозволить суспільству брати участь у політиці. Саме ми повинні робити все можливе для консолідації громадянського суспільства та розширення громадського представництва в політиці. У цьому — надія на майбутній рік.

Але головна надія — це саме українське суспільство, суспільство активних громадян, що пробуджується.

Наталія КОРОЛЕВСЬКА,
Народний депутат України,
лідер Української соціал–демократичної партії