Захоплююча історія, начебто не прожита, а навмисне для кіно створена, — так виглядає доля Героя Радянського Союзу, льотчика Івана Даценка, який став вождем індіанського племені у Канаді. Відомо, що народився Іван Іванович 29 листопада 1918 року в селі Чернечий Яр неподалік Диканьки на Полтавщині. Закінчив льотну школу, з перших днів війни пішов на фронт. Був командиром ланки бомбардувальників, здійснив близько 300 бойових вильотів. Його літак збили німецькі «месери» 19 квітня 1944 року десь піді Львовом. Даценко потрапив у полон, а потому — до сталінських таборів (адже майже всіх, хто побував у полоні, вважали «зрадниками Батьківщини»). Ймовірно, він утік і через Чукотку якимось чином пробрався на Аляску, звідти — до Канади. Принаймні чітких свідчень про це немає, як немає вже й людей, котрі могли би розповісти про заокеанську долю Даценка трохи більше.
Уперше про Івана Даценка стало відомо в 1967 році. Тоді радянська делегація, до складу якої входили й актриса кіностудії ім. Довженка Наталя Наум та режисер Тимофій Левчук, побувала на виставці Експо–67 у Монреалі. Під час відвідин поселення тамтешніх індіанців вождь, почувши українську мову, звернувся до киян... українською. «Тоді не вдалося більше поговорити з вождем, адже в делегації були не тільки працівники культури. З ним спілкувався лише відомий артист балету Махмуд Есамбаєв. Начебто Есамбаєву вождь назвав своє ім’я — Іван Даценко — та розповів про те, як потрапив до Канади, — розповідає режисер фільму «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» Михайло Іллєнко. — Але Есамбаєв, повернувшись до гурту, сказав: «Та то один iз довоєнних переселенців» — щоб не накликати увагу КДБ. Коли Наталя Наум розповіла про той випадок — уся кіностудія Довженка гула. Оце так сюжет для фільму! Але Герой Радянського Союзу, вбраний у пір’я... Хто б дозволив тоді таке знімати! Ця історія чекала свого часу. І от він настав».
Про неймовірну зустріч Махмуд Есамбаєв відкрито розповів у одному з інтерв’ю вже після розпаду СРСР. Власне, життєпис Даценка–вождя тримається винятково на свідченнях цього славетного чеченця. Спроби родини відшукати Івана Івановича теж не увінчалися успіхом, пошук щораз упирався в «стіну», датовану 1967 роком.
«Я зверталася в програму «Жди мене», що виходила на російських телеканалах. І в 2002–му мене запросили до участі в цій програмі. Після ефіру почали писати та дзвонити люди, які знали про Івана Даценка. Переважно це були члени тієї делегації, що їздили на Експо–67 у Канаду. Мені й фото подарували — ось дивіться. Хтось устиг зняти мого дядька у вбранні вождя», — розповідає Ольга Рубан, племінниця нашого героя. Ольга Василівна нині пенсіонерка, мешкає разом iз мамою у Полтаві. «Мама, Дарина Даценко, була середульшою дитиною. Був у них ще й молодший брат, теж льотчик. Так от, коли прийшла похоронка, що він загинув під Ленінградом, мама сказала: так і є. А коли повідомили, що розбився літак Івана, мама не мала подібного відчуття, вірила, що цей брат живий, — каже Ольга Василівна. — Але натепер мало віри, що він озветься. Іванові Даценку мало б бути 94 роки...»
До речi, в документах на отримання Даценком Зiрки Героя значиться номер 1733. Бiрку саме з таким номером режисер «прикрiпив» на куфайку зека Івана Додоки.