Люди з каньйону

У капітанському кашкеті зі штурвалом у руках сільський голова Кутищ Богдан Налисник відразу опинився у центрі уваги відвідувачів виставки–презентації туристичних приваб Прикарпаття, організованої минулої осені в Івано–Франківську. Ще б пак: побачити морського «вовка» у віддаленому від морів–океанів щонайменше на півтисячі кілометрів гірському краю так само незвично, як і бедуїна на верблюді. Хоча, за влучним висловом Марка Твена, «Людина з новою ідеєю — всього–на–всього дивак, поки його ідея не переможе».

Із боргової ями — в рятівну річку

Ідею створити в Кутищі центр туризму Дністровського каньйону підтримав чутливий до вдалих бізнес–проектів прикарпатський «губернатор» Михайло Вишиванюк. Мовляв, гріх вам, кутищани, сидіти на привабливому березі Дністра (село своєю східною стороною впирається в річку) і чекати манни небесної чи інвесторів із валізами грошей. Хоча інвесторів, аж із заморської Анталії, селяни таки дочекалися. Якби знали, що з того вийде, то, мабуть, відхрещувалися б, як від шайтана. А тоді, в другій половині дев’яностих років, коли різко подорожчав природний газ, а в місцевій скарбниці гуляв вітер, турецьких бізнесменів зустріли з розпростертими обіймами. Сподівалися, що вони, як добрі факіри, вдихнуть життя в їхній колгоспний склозавод, який давав непоганий заробіток мало не третині села. Тому своє підприємство разом із будівлями й усім технологічним начинням продали «рятівникам» за символічні 150 тисяч гривень. Та бізнес по–східному також зачах: інвестори, не отримавши захмарних прибутків, зрештою, взяли в банку кредит під заставу майна — тільки їх і бачили. Так кутищани знову опинилися біля розбитого корита.

«Коли зупинився склозавод, роботи в селі з населенням близько 1300 осіб не стало, позаяк орних земель у нас обмаль, — пригадує ті важкі часи Богдан Налисник. — До того ж треба було вилазити з боргової ями, в яку завели інвестори. І в цій ситуації природа ніби сама підкинула нам рятівний круг. Близькість до річки та унікального Дністровського каньйону вказали вихід — треба негайно братися за туризм. У вересні 2010–го при сільраді ми створили комунальне підприємство «Дністровська флотилія» і почали готуватися до сплаву–2011. Професійних моряків і гідних плавзасобів у нас тоді не було, тому будувати «флот» почали з нуля».

Щоправда, на той час Кутище вже піднялося з колін до рівня всеукраїнського визнання. Богдан Налисник, тутешній з діда–прадіда селянин, отримавши в Тернополі вищу економічну освіту, спершу в пошуках заробітків «освоював» Західний Сибір, Москву та Київ, аж поки на виборах в 2006–му не ризикнув виставити свою кандидатуру на посаду сільського голови. Його родичів по батьковій і материній лінії знали в селі як чесних і працьовитих людей. Це була вагома, проте не основна причина, чому односельці з–поміж п’яти достойних претендентів обрали собі за керманича наймолодшого, 33–річного, — він обіцяв зупинити руйнацію склозаводу, відданого кредиторам на поталу.

Забігаючи наперед, зазначимо, що слова свого новообраний голова дотримав, хоча від скловиробництва на той час уже залишилися «ріжки та ніжки». Рештки колишнього колгоспу з великими потугами таки вдалося перевести у власність громади. Хоча на цьому мізерному спадку не можна було закладати фундамент майбутнього.

Курсом «Дністровської флотилії»

Зорієнтувавшись у ситуації, молодий голова зрозумів, що вивести село з економічного занепаду може ідея, яка об’єднала б абсолютну більшість односельчан. І така ідея знайшлася: на початку 2010–го вирішили взяти участь у загальнонаціональному конкурсі на звання кращого населеного пункту з благоустрою та громадського порядку. Після агітаційної «артпідготовки» кутищани масово засукали рукави. Передусім ранньої весни взялися за генеральну санітарну чистку села. До літа його вже було не впізнати: свіжою фарбою виблискували встановлені на перехрестях, як у європейських містах, вказівники вулиць та визначних тутешніх місць,­ причепурилися подвір’я та автобусні зупинки. Відтоді сміття селяни ретельно пакують у мішки, і кожного тижня їх за свій кошт вивозять на звалище місцеві власники тракторів. Близько півмільйона гривень за рахунок різних джерел фінансування вдалося вкласти в реконструкцію народного дому, де нині за будь–якої погоди тепло і затишно.

«Мої земляки виявилися не тільки мудрими людьми, а й дружніми, що допомогло нам стати переможцями районного та обласного етапів конкурсу і посісти друге в Україні місце серед сільських населених пунктів, — не приховує задоволення кутищенський війт. — Ми не мали значних фінансових ресурсів, але нам вдалося використати потужну енергію громади. І вже тепер, якщо беремося за щось, то ретельно обмірковуємо і намагаємося у всьому бути першими. Знаєте, в чому секрет успіху? Якщо придумати добру ідею, гарно її подати, то без проблем можна отримати підтримку районної та обласної влади, а ще — виграти міжнародний грант. За кошти одного з них ми, приміром, встановили енергозберігаючі вікна у школі. Якщо крутиться маховик, кажуть у народі, то до нього щось і прилипне, а коли все заростає жабуринням — нічого доброго чекати не варто».

Вибравшись із–під пострадянських руїн, Кутище в перспективі має намір дорости до курортного містечка. Перший рік навігації «Дністровської флотилії» підтвердив правильність узятого на розвиток туризму курсу. Поки що на воду спустили два плоти, виготовлені з ялиці тутешнім майстром Василем Рибкою. На обох плавзасобах одночасно за течією Дністра можуть сплавлятися три десятки відпочивальників. Найдовший маршрут до села Незвиська має протяжність 30 кілометрів. Окрім зачарування неймовірної краси ландшафтами каньйону, туристів очікує помірний екстрім (у деяких місцях глибина річки сягає понад 40 метрів, а на кількох перекатах пліт може черкати по кам’янистому дну). На привалах гостей частують свіжою юшкою з дністровської риби та фірмовою настоянкою «Дністровська флотилія».

Місцеві селяни, зрозумівши вигоди від приїзду туристів, також починають підтягувати побутові зручності у своїх оселях до рівня міських, аби згодом запропонувати їх приїжджому люду і мати з того додатковий заробіток.

Магнетизм малої батьківщини

Кутище, з усього видно, і чужого маркетингу навчається, і своїх набутків не цурається. Село, затиснуте з двох боків Лисою Горою та Грабичанкою, утворює своєрідний кут — звідси й назва. Ці місця люди обживали з давніх–давен — археологи на околицях знайшли знаряддя праці пізнього палеоліту, хоча перша письмова згадка про село належить до 1419 року. Шанобливе ставлення до своєї минувшини — ще одна з прикметних рис місцевих жителів, котрі хочуть, аби і їхні нащадки добре знали, якого вони роду–племені. Таким, як у Кутищі, музеєм історії навряд чи по­хвалиться кожне велике місто. Експонати, зібрані винятково в цьому селі, займають 10 кімнат солідної двоповерхової будівлі. Тут представлені давні духовні реліквії, предмети побуту, різноманітний одяг, ремісничі інструменти і навіть світлиця, впорядкована на манер кінця ХІХ — початку ХХ століть. Та найбільша цінність, звісно ж, — ікона Кутищенської Матері Божої (Одигітрії). «Я випадково знайшов її у старій дзвіниці, — розповідає краєзнавець Йосип Пона. — Серед старих церковних речей, оповитих щільним павутинням, побачив образ Божої Матері, на звороті якого був напис «1766 рік». У деяких місцях фарба почала злущуватися, тому ікону треба було негайно рятувати. Завдяки фінансовій підтримці районної влади її ре­ставрували фахівці Івано–Франківського художнього музею і видали паспорт із підтвердженням, що це — реліквія сакрального мистецтва. Ми помістили її у спеціальній духовній залі музею, поріг якої з особливим трепетом переступають не тільки люди старшого віку, а й наші юні односельчани. Вони, в які б далекі світи не завела їх доля в дорослому житті, сподіваюся, завжди пам’ятатимуть про свою малу батьківщину».

ЦІКАВО ЗНАТИ

Дністровський каньйон, утворений річкою Дністер, розташований на межі чотирьох областей — Івано–Франківської, Тернопільської, Чернівецької та Хмельницької. За загальною протяжністю — близько 250 кілометрів — він належить до найбільших у Європі.

Унікальними вважаються дністровські травертинові скелі з природними, а можливо, й рукотворними печерами, окремі з яких колись були пристосовані під храми і монастирі. Клімат тут своєрідний: зима — м’яка, малосніжна, температура в долинах на кілька градусів вища, ніж на рівнині; літо — помірно спекотне, дощі тривають недовго. Порівняно з іншими великими річками, Дністер вважається однією з найчистіших водних артерій Європи.