Учорашнє засідання Верховної Ради яскраво засвідчило, чим став український парламентаризм. П’ята колона, кнопкодави, борці з вітряками — можна підібрати багато «компліментів», якими український народ нагороджує нардепів. І недарма.

Проти Президен­та Яну­ко­­вича подали позов за скасування Дня Свободи. З відповідною заявою до Вищого адміністратив­ного суду звернулася ке­рівник рівненської облас­ної організації Україн­ської народної партії Світ­ла­на Ніколина. Вона ви­магає визнати незаконним указ Президента, яким скасовується святку­вання 22 листопада Дня Сво­боди.

Незабаром виповниться два роки, як до нової влади почали звертатися із закликами зупинити того чи іншого можновладця, який надміру активним намаганням вислужитися всіляко паплюжить українську історію, нехтує національними інтересами, зневажає героїв своєї Батьківщини... Мітингів та різноманітних акцій протесту — не злічити. Але виникає кілька запитань. Чи не звертаються протестувальники власне до призвідника сплеску українофобії? Чи не стають їхні звернення гласом волаючого у пустелі? Хто страшніший — міністр, який, попри народний опір, заходився винищити в Україні все українське, чи ті непомітні, невідомі посадовці, котрі роблять свою ницу справу тишком–нишком?