Гніздечко не для«мажорів»

Днями на околиці Полтави відкрили другу чергу (на 218 квартир) житлового будинку, спорудженого холдинговою компанією «Київміськбуд». В урочистостях iз цієї нагоди, крім щасливих новоселів, узяли участь керівники області, згаданого холдингу та регіонального управління Державного фонду сприяння молодіжному житловому будівництву. Адже йшлося про завершення будівництва знакової споруди, яка, по суті, стала «пілотною» в реалізації державної програми спорудження доступного житла. Тож промовці підкреслювали: одна лише друга черга цієї 9–10–поверхової «рукавички» (першу здали у грудні 2007 року) додала в «копилку» програми 27 квартир.

Мрія, що здійснилася

Себто їхні власники за фінансової підтримки згаданого Фонду зі своєї кишені виклали тільки 70 відсотків вартості сучасного житла з індивідуальним поквартирним опаленням і підземним паркінгом. За таких умов один квадратний метр нового родинного гніздечка обійшовся учасникам програми у 3400 гривень (тоді як решті «звичайних» інвесторів, за інформацією «Київміськбуду», — від 4600 до 5060 грн.). Тож придбати тут квартири змогла зовсім не «умовна» молодь — із 27 щасливчиків–«пільговиків» 17 мають вік до 35 років.

Іванна та Сергій Бургели — немісцеві, 5 років тому приїхали у Полтаву за направленням після закінчення вишу, весь цей час жили в гуртожитку. Зрештою, стали на загальноміську квартирну чергу, перебування в якій є обов’язковою умовою участі у програмі будівництва доступного житла, і — вже мають ключі від однокімнатної квартири. Фантастика? Ні, реальність. Хоча, звісно, викласти за свою мрію близько 146 тисяч гривень без більш ніж суттєвого грошового доважку батьків (завдяки їм обійшлися навіть без кредиту), зізнаються, не змогли б. А якщо додати до того ще й «безповоротні» 64 тисячі гривень, які взяла на свої «плечі» держава в особі «молодіжного» Фонду, то загальна сума видається непідйомною навіть за «спонсорської» допомоги найближчих родичів.

Про «батька» програми «забули»

Отже, програма будівництва доступного житла для громадян із невеликими доходами таки працює. Всупереч прогнозам скептиків, передовсім із числа колишніх можновладців та чиновників, які прагнули поховати її ще «в зародку». Зрештою, й нинішні керманичі області, перерізаючи стрічку на вході до одного з під’їздів, жодним словом не згадали про «батька» цієї програми — Президента України 2005—2010 років Віктора Ющенка. Хоча полтавці добре пам’ятають, як саме він 8 листопада 2007 року підписав Указ «Про заходи щодо будівництва доступного житла в Україні та поліпшення забезпечення громадян житлом». А наступного дня прибув у Полтаву, щоб спочатку відвідати згаданий «київміськбудівський» будинок, першу чергу якого тоді вже закінчували, а потім провести представницьку нараду, присвячену реалізації тієї масштабної програми.

Згідно з президентськими указом і задумом, до її виконання мали долучитися органи влади всіх рівнів. «Там, нагорі», мали подбати про щорічне виділення з державного бюджету не менше 0,5 відсотка ВВП на спорудження доступного житла та налагодити дієвий механізм підтримки будівництва. Власне, аналогічні скарбнички сприяння такому будівництву могли створювати й на місцях, використовуючи для цього міські та обласні бю–джети. А найголовніше, від органів місцевого самоврядування вимагалося максимально спростити процедури надання земельних ділянок під доступне житло, позбавити їх невиправданих фінансових навантажень. Насамперед тих, що стосувалися корупційно–«відкатних» схем, які суттєво піднімали вартість будівництва й, відповідно, житла.

Альтернатива чи авантюра?

Відтоді минуло чотири роки. Прикро, але, здавалося б, украй потрібна й корисна програма просувалася, м’яко кажучи, зі скрипом, у багатьох регіонах про неї взагалі «забули». Чимало президентських доручень урядовцям із цього приводу залишилися невиконаними. Чому? Дехто воліє списувати все на економічну кризу. Та чи справді винна тільки вона? Надто за умов, коли житлову «програму Ющенка» тодішні керманичі уряду зустріли практично в багнети. І майже одразу запропонували свою «альтернативу». Полягала вона в тому, щоб просто черпати кошти з держбюджету на придбання квартир для найнужденніших «черговиків» у тільки–но зведених або близьких до завершення новобудовах.

За «кризового» наповнення бюджету такі щедроти держави нагадували звичайнісіньку авантюру, яка, звісно, не вирішувала найпекучіших проблем. А найголовніше, згадана схема була чи не найбільш корупційною, оскільки головним розпорядником грошей і майна робила чиновника. Саме йому належало вирішувати, кому ж «подарувати» викуплену за бюджетні кошти квартиру чи ті ж таки державні кошти для завершення її будівництва. Це призводило до того, що левова частка грошей потрапляла до «своїх».

Згадаймо лишень про скандал у Кременчуці, який спалахнув після того, як урядовці, ніби шулери–картярі, кілька разів (!) «перетасували» списки «обдарованих» житлом. Уявіть собі стан «першочерговиків» із міської черги (серед них були переважно багатодітні матері, «чорнобильці» та інші «пільговики»), яким уже показали «їхні» квартири, а потім сказали, що ті помешкання одержать інші, зокрема, «рідніші» владі «силовики»... Тоді у відчаї ошукані люди погрожували голодуванням і навіть самоспаленням. Чи стали ті сумнівні «благодіяння» уроком для сьогоднішніх можновладців? Принаймні сподіватимемось на те, що їх, як і багато інших передвиборчих авантюр, вони більше не повторюватимуть, а реальна «програма Ющенка» з будівництва доступного житла працюватиме й надалі.