«Опозиція так і не спромоглася вийти з телевізора на вулицю»

Торік, напередодні Нового року, авторитетний український політолог Володимир Фесенко виступив в «Україні молодій» зі статтею, в якій відзначив характерні тенденції та напрямки вітчизняної політики. Його аналіз виявився точним і навіть пророчим. Процеси, зауважені Фесенком, стали визначальними у 2011 році: занепад парламентаризму, посилення ролі силових структур, криза опозиції, посилення протестних настроїв (і водночас — загальної політичної апатії), концентрація влади в руках Президента. Відтак «УМ» вирішила знову зустрітися з керівником Центру прикладних політичних досліджень «Пента», щоб підвести риску під черговим роком і спробувати зрозуміти, що чекатиме нас у 2012–му.

«Якщо влада хоче саджати опозицію — то мусить вибирати інший вектор, східний»

— Процеси, які відбувалися в цьому році, були дуже контрастними, — каже Фесенко. — Передбачаю, що вони розвиватимуться q наступного року.

Ситуація іноді складалася парадоксально. З одного боку, в державі зафіксовано начебто непогані макроекономічні показники. Звичайно, при цьо­му є проблеми — дисбаланс у зовнішній торгівлі, ціна на газ... Проте навіть у порівнянні з деякими європейськими країнами в нас досить прийнятна ситуація. На цьому тлі падає рейтинг Партії регіонів, проходять соціальні протести. Поки що йдеться про акції конкретної соціальної групи — пільговиків. Втім, їхні виступи були дуже гучними.

Попри падіння рейтингів влади, не зросла підтримка опозиції. Триває криза опозиції. Зокрема, це проявилося під час судового процесу над Тимошенко. Опозиція так і не спромоглася вийти з телевізора на вулицю.

Великий контраст — у зовнішній політиці. Безумовним успіхом стало завершення роботи над угодою про асоціацію з Євросоюзом. Наступного року очікується парафування документа. Але виникають питання щодо подальшої долі угоди. Перш за все, на перспективу впливають справи Тимошенко, Луценка, наші внутрішні проблеми із правосуддям і демократією.

Просування в бік Європи викликало роздратування й суттєвий спротив з боку Росії. Тому цього року ми опинилися в ситуації зовнішньополітичного дисонансу. Росія продовжує закликати нас до Митного союзу. Не просто закликати — а примушувати, як колись «змушувала до миру» Грузію. Янукович досить стійко відреагував на цей примус — не так, як хотілося б Росії. Проте виникла певна напруга. Не вирішено проблему ціни на газ. Росіяни знову висувають вимоги за формулою «все або нічого». Однак українські керівники після харківських угод зрозуміли, що це пастка.

— Очікувалося, що цього року українська влада обере один вектор зовнішньої політики. Проте, схоже, вона знову зупинилася на багатовекторності...

— Наш національний інтерес — у знаходженні балансу між Росією та ЄС. Але маневрувати між ними і намагатися отримувати якісь переваги — це ілюзія, такого не буде. Йдучи в Європу, ми не можемо дозволяти собі експериментів, які проводили над Тимошенко, Луценком. Якщо влада хоче запроторити опозиціонерів у в’язницю й будувати керовану демократію, тоді треба йти в Євразійський Союз, а не Європейський.

Аналогічно треба визначатися з Росією. Так, Україні не вигідна газова угода 2009 року. Це поразка, прорахунок. Я можу зрозуміти Тимошенко: тоді вона гралася у своєму політичному стилі. Хотіла отримати перевагу на один рік, а потім сподівалася переграти ситуацію. До речі, «регіонали» хотіли би вчинити так само, але в них нема таких талантів, як у Тимошенко... Але якщо існує проблема газу — треба займатися енергозбереженням, перебудувати стосунки в енергетичній сфері. Зовнішня політика починається із внутрішньої.

— Здається, справа Тимошенко стала елементом гри: декларуючи європейські цінності, Янукович зробив так, аби Україну залишили на порозі ЄС... Ви вірите в цю версію?

— Я скептично ставлюся до конспірологічних схем і не бачу в діях нинішньої влади якогось одного задуму. У владі дедалі сильніше проявляються внутрішні конфлікти. Права рука може робити інше, ніж ліва. Це проявляється і в справі Тимошенко, і в європейській інтеграції. Остаточне рішення може ухвалити лише Президент, і його оточення це розуміє. Проте Януковичу елементарно не вистачає зовнішньополітичного досвіду й знань. Він вибрав те, що йому запропонували, — треба оновити імідж, рухатися в бік Європи (що відповідає інтересам олігархів, плюс створює противагу для російських впливів). Проте коли постало питання: або Тимошенко, або Європа — виник конфлікт. Думаю, Янукович вагався і, мабуть, чув раціональні поради про те, що не варто садити Тимошенко. Довгий час він утримувався від цього кроку, але зрештою вирішив: треба посадити. В оточенні Президента перемогла «партія в’язниці». Янукович чим далі стає міцнішим у своєму виборі. Думаю, що найближчим часом Тимошенко не випустять. Хоча якось доведеться реагувати на рішення Європейського суду...

«Ув’язнення Тимошенко для опозиційних політиків є і шансом, і ризиком»

— Мета, яку влада ставила при арешті Тимошенко, реалізована: екс–Прем’єра вдалося усунути з політики, її команда в глибокій кризі...

— Суд, арешт, а потім засудження Тимошенко, на мій погляд, були головною помилкою влади. Ув’язнення обумовлене як психологічними, так і певними політичними мотивами. Коли ухвалювали рішення про арешт, тестували ситуацію: що буде? Суспільство відреагувало на цю справу байдуже.

Чому? Бо зараз у суспільстві домінують настрої незадоволення й недовіри. Це однаково стосується і влади, й опозиції. Тимошенко навіть після арешту залишається одним із лідерів за показником недовіри. Значна частина українців співчуває їй, бо вона сидить у в’язниці, але це не означає, що ці люди голосуватимуть за неї. За останні роки всі акції опозиції проводили за гроші. «Батьківщина» перебуває у найгіршому організаційному стані за всі роки свого існування. Нема єдиного центру ухвалення рішень, чіткої стратегії і навіть тактики.

— Анатолій Гриценко якось сказав, що виходу Тимошенко з в’язниці бояться не лише у владі, а й у середовищі опозиції, в тому числі в самому БЮТ. Це справді так?

— Не думаю, що Турчинов чи Королевська хочуть, щоб Тимошенко залишалась у в’язниці... Для конкурентів Тимошенко — маю на увазі Яценюка, «Свободу», Кличка — ув’язнення лідерки БЮТ є одночасно і шансом, і ризиком. Той же Яценюк може стати найбільш рейтинговим політиком опозиції, претендентом на президентство. Він може зайняти місце Тимошенко. Але це й ризик. Якщо він стає головним конкурентом Януковича, то мусить розуміти, що його може чекати доля Тимошенко, Луценка.

— Опозиція заявила про намір висунути на виборах–2012 спільних кандидатів у мажоритарних округах. Чи вдасться домовитися?

— Я дуже скептично ставлюся до ідеї Тимошенко про спільний опозиційний список на чолі з людиною «рівня Ліни Костенка». Це утопічна ідея. Вона могла б втілитись, якби у виборах брали участь блоки. А тут кожна партія, особливо якщо її рейтинг вище 5%, працюватиме на свій інтерес.

На мажоритарних округах партіям легше об’єднуватися. Але й там спостерігатимуться прояви партійного егоїзму. Боротьба за представництво у Верховній Раді буде ефективнішою, якщо людина балотуватиметься в окрузі, одночасно агітуючи і за себе, і за партію. І якщо десь на Івано–Франківщині «Свобода» має вищий рейтинг, а кандидатом має стати член «Батьківщини», це обмежуватиме наміри партії Тягнибока. До речі, саме на Західній Україні буде велике скупчення мажоритарників із числа опозиції. Захід — «опозиційна» територія. В інших регіонах противникам влади буде важко виставити сильного мажоритарника.

Вважаю, опозиційні партії частково домовляться. Але повної єдності не буде.

«Ми станемо свідками тривалої спікеріади»

— Давайте проаналізуємо інший фланг. Партія регіонів намагалася розширити свої лави, почавши переговори про об’єднання з Тігіпком і Литвином. Зараз виглядає так, що вони заморозили цю ідею. Чи слід чекати об’єднання тут?

— Якщо в опозиції ми бачимо хоча б спроби об’єднатися, то у провладному таборі — вже інакше. Тігіпко загальмував і каже: «Ми ще трохи почекаємо». Литвин уже заявив: «Об’єднуватися не будемо». Вважаю, що головною причиною послаблення інтеграційних тенденцій стало зменшення рейтингу Партії регіонів.

Опозиція розуміє, що для неї хоча б часткове об’єднання — це передумова майбутнього успіху, шанс повернути вплив у ВР. Там діє принцип: рятуйся, хто як може. Але те саме гасло може стати актуальним і для представників влади.

— Очевидно, Партія регіонів могла би втягнути союзників у свої лави, якби вибори відбувалися на суто пропорційній основі.

— Так. Але Партія регіонів усвідомила, що за партійними списками програє. Тому у владі зробили ставку на мажоритарну систему. В окрузі голосують за персоналії. Тому якщо кандидат має гроші і вплив — у нього чудові шанси. До того ж, владі буде легше домовлятися з позапартійними кандидатами. Бізнес не може бути в опозиції до влади, як казав Віктор Черномирдін... З іншого боку, якщо ситуація в країні розвиватиметься не на користь влади, якщо зростатимуть опозиційні настрої, то депутати–мажоритарники маневруватимуть, будуть «третьою силою». Вони домовлятимуться і з владою, і з опозицією. І це буде певним сюрпризом. Бо новий парламент, обраний за змішаною системою, швидше за все, не матиме стабільної більшості.

— Можливо, тоді Рада відіграватиме більшу роль, аніж зараз, і Президент рахуватиметься з депутатами?

— Як це не парадоксально, але дійсно, цей «фрондерський» парламент буде більш самостійним. Влада хотітиме зробити парламент кишеньковим, але навряд чи таке бажання втілиться. Тому керівництво держави зіткнеться зі складною альтернативою: як діяти на виборах, як діяти під час встановлення підсумків? Можна сповідувати принцип «перемога будь–якою ціною», але тоді виникне ризик політичної кризи. Ми побачимо те саме, що відбувається зараз у Москві, але в гостріших проявах. У суспільстві є досить агресивні настрої, але поки що приховані, не активізовані.

Інший варіант — визнати дійсні політичні реалії, відмовитись від зловживань і намагатися домовитись. Треба ж пам’ятати, що зараз парламент не впливає напряму на діяльність уряду. За що змагатимуться депутати? За розподіл комітетів і посаду спікера. Думаю, ми станемо свідками тривалої спікеріади.

«Виникла спокуса — ставити лише на родину»

— Янукович обіцяв звільнити чиновників, відповідальних за зрив реформ. Чому не було відставок?

— Одна з причин — потреба зберегти баланс інтересів. Владу сконцентровано в руках Президента. На нижчому рівні починаються протиріччя. Ми бачимо внутрішні конфлікти на щаблях адміністрації Президента, Кабінету Міністрів, Генпрокуратури. Чим нижче по вертикалі — тим більше незгод. Можливо, інтуїтивно Янукович усвідомлює: є баланс, який не варто порушувати. Інакше ситуація вийде з–під контролю. І лаятися почнуть не лише політики другого ешелону, а й важковаговики, олігархи.

Окремих міністрів дійсно треба міняти. Проте на прикладі Міністерства охорони здоров’я ми побачили: один міністр пішов у відставку, прийшов новий, попрацював півроку — і йому теж погрожують звільненням. Янукович як досвідчений управлінець розуміє, що це шкідливо — міняти міністрів кожні півроку. Якщо когось міняти — то треба мати кого призначити. У владі дедалі актуальнішим стає питання достойної заміни. Ми стаємо свідками тенденції, коли зростає вплив молодого покоління при владі — щоправда, тієї частини, яка пов’язана з Родиною.

— Чому Янукович почав встановлювати у владі родинні зв’язки? Це проблема недовіри до команди?

— Янукович бачить протиріччя між Кабінетом Міністрів і адміністрацією Президента. Якщо раніше вдавалося тримати систему за рахунок противаг — одних людей влаштували в АП, а інших призначили в Кабмін чи Генпрокуратуру, то тепер тримати цей баланс стає дедалі важче. У Президента з’явилася спокуса — ставити лише на своїх. Але якщо й надалі відбуватиметься монополізація політичних і бізнесових впливів довкола родини Президента, то це може призвести до втрати підтримки з боку людей, які привели його до президентства.

Це теж стане проблемою для глави держави. Він по­стане перед викликом оновлення оточення. За цього варіанту він, не виключено, намагатиметься піти на компроміс з опозицією. Але ще питання: з якою опозицією, на які компроміси? Бо той же Яценюк, якого сьогодні записали в ранг лояльної опозиції, мусить розуміти: якщо після виборів він піде на компроміс із Президентом, то знищить свої шанси на президентство.

В українській владі залишається багато невизначеного, є багато потенційних загроз. При чому не лише з вулиці, а й із близького оточення, із інституційних конфліктів, які визрівають у владі.

ПРО КИШЕНІ

«У нас на виборах змагаються «партія «Бентлі» і «партія «Мерседесів»

— Цього року в мас–медіа розвинулася тема добробуту чиновників: було багато дискусій довкола «Межигір’я», автомобілів, квартир, годинників, вбрання, облаштування дітей тощо. Як ви оцінюєте реакцію суспільства на ці речі?

— Критично. Вважаю, що реакція суспільства не зовсім адекватна. Вона, швидше, азійська, ніж європейська...

— Тобто є цар, якому можна жити розкішно?

— Так, і боярам, вельможам... Багато українців дотримуються психології патерналізму у ставленні до влади. Люди багато чого дозволяють політикам. У нас на виборах змагаються «партія «Бентлі» і «партія «Мерседесів». Населення із задоволенням обирає, хто кращий, не звертаючи увагу на те, що і «Мерседес», і «Бентлі» куплено за рахунок електорату. Але виборці вважають, що так має бути, що влада заслуговує на преференції. Від багатьох людей я чув, м’яко кажучи, неєвропейську формулу ставлення до політики й до голосування: «Я знаю, що він злодій. Але він принаймні ділиться...»

— Доводилося чути думку, що наступна революція відбуватиметься не біля адміністрації Президента чи Верховної Ради, а біля «Межигір’я», в Кончі–Заспі... Це можливо?

— Ситуація змінюється. Зростає градус несприйняття. Кількість прихильників влади зменшується. Виникає додатковий чинник роздратування: нас закликають затягувати паски, а влада не економить сама на собі. Вертоліт, «Межигір’я» — це посилює градус агресії серед людей. На мою думку, принципова помилка багатьох людей у владі — те, що вони надто рано почали заробляти на своєму перебуванні у владі. Замість того щоб піклуватися про своє політичне майбутнє, вони, вибачте, тупо заробляють.