Микола Лукаш. (Фото з сайту wikimedia.org.)
Він народився на святителя Миколая, тож батьки назвали його Миколою. Але друзі й знайомі частіше називали його на прізвище — Лукаш. 19 грудня видатному українському перекладачеві, літературознавцю і лексикографу Миколі Лукашу виповнилося б 92 роки. Напередодні цієї дати в Національному університеті «Києво–Могилянська академія» презентували двотомне видання спогадів про Миколу Олексійовича «Наш Лукаш». Щоб вшанувати пам’ять друга, в Конґреґаційній залі «Могилянки» зібралися відомі діячі культури, перекладачі, письменники і науковці. Головував на заході упорядник книги Леонід Череватенко. Виступали Дмитро Павличко, Ґурам Петріашвілі, Євген Сверстюк, Вадим Скуратівський, Валерій Шевчук. У залі на 200 мiсць вільних майже не було. Багато хто гортав у руках другий том видання, яке за 100 гривень тут же можна було придбати. Правда, молоді серед гостей було зовсім небагато.
«Правдиві цінності зараз не дуже цікавлять молодь, — зазначила Віра Соловйова директор видавництва «Києво–Могилянська академія». — Дуже багато було оголошень в інтернеті і в самій «Могилянці». Але є проблема: мало читають, мало цікавляться. Наші студенти — одні з найкращих в Україні, але їх це теж не дуже цікавить. Звісно, мені це дуже прикро. Плеяда виступаючих — це перша шеренга української інтелігенції, і зараз молодь мала б переймати в них цю естафету — є ще кого почути і в кого повчитися... Коли ми готувалися до 90–річчя, яке відзначали на державному рівні, мав вийти друком 14–томник перекладів Лукаша. Але влада змінилася і указ Президента не виконали. Чотири останні «губернатори» Сумщини (рідної області Миколи Лукаша. — Авт.) відмовили нам у спонсорській допомозі. Двотомник спогадів ми видали своїми силами».
Другий том є продовженням книги спогадів, виданої 2009 року до ювілею видатного українського перекладача. До нього ввійшли спогади відомих письменників: Дмитра Павличка, Юрія Мушкетика, Романа Лубківського, дисидентів Валерія Марченка, Олега Орача, Олеся Лупія, літературознавця Михайлини Коцюбинської, мовознавця Олександра Пономаріва, філософа Мирослава Поповича, а також родичів. До першого тому ввійшли спогади земляків, сусідів і однокурсників Миколи Лукаша, які разом iз ним пережили роки німецької окупації. Багато матеріалів у книгах на–друковано вперше.
Народився Михайло Лукаш 19 грудня 1919 року в містечку Кролевець на Сумщині. Свої лінгвістичні здібності виявляв змалку. Ще в дитинстві засвоїв ідиш — до революції єврейське населення Кролевця становило четверту частину від загального. А якось утік iз циганами, й буквально за кілька днів навчився їхньої мови. В семирічці опанував французьку, німецьку та англійську мови. Продовжував навчання, вступивши у 1937 році на історичний факультет Київського університету. Через нерозділене кохання до однокурсниці Олени Біличенко полишив навчання й пішов вчителювати в сільську школу на Київщині. За рік біль улігся, й він повернувся в університет. Жив на стипендію і свої невеликі заробітки. В Архіві стародавніх документів вишукував папери, дотичні до Коліївщини, переписував їх, перекладав з польської та латини українською мовою. За копійки готував ці матеріали для Костя Гуслистого — той саме працював над книгою про Коліївщину. Зароблені кошти Лукаш витрачав на книжки. В 30–ті роки букіністичні магазини були напхані «конфіскатом» засуджених письменників і науковців. Цінні видання збували за копійки. На відміну від Лукаша, продавці не дуже розбиралися в книжках. Перекладач знався на них чудово: зібрав усі 10 томів «Історії України–Русі» Михайла Грушевського, «Исторические монографии» Миколи Костомарова, «Описание старой Малороссии» Олександра Лазаревського, твори Максимовича.
У війну університет евакуювали в Харків. Лукаш дістався туди, дорогою був поранений в ногу, одужав і після перемоги викладав англійську та німецьку в Харківському педінституті іноземних мов та сільсько–господарському інституті. У 1958–му Лукаш перебрався в столицю. Як згадує його племінниця Валентина, дядько Михайло завжди одягався дуже скромно, а обідати ходив до ресторану «Інтурист». Там йому було цікаво, бо тільки там міг чути чужу мову від самих іноземців, адже за кордон його не випускали, через це навіть премію, яку німці присудили Лукашеві за найкращий переклад «Фауста», не зміг забрати.
Для Лукаша була характерна життєва безпорадність, — згадує його товариш Михайло Сереженко. Обпікшись на першому коханні, він так і залишився старим парубком. «Кохана жінка, діти потребуватимуть моєї постійної уваги, а в мене така робота, що як порину в неї, то забуваю про все на світі, і надовго. Розриватися між двома пристрастями не зможу, тому і віддав перевагу роботі», — відповідав він умовлянням сестри Ганни одружитися.
Одержуючи великі гонорари, він завжди був без грошей. Зате зібрав велику і цінну бібліотеку. До одягу був байдужий. Ходив у поношеному костюмі класичного крою або у спортивному. Зимового пальта, шапки теплої не мав. Взимку ходив простоволосий або у спортивній шапчині з помпоном, поношеному світлому пальті, розтоптаних черевиках. Голився лише в перукарні. Їв двічі на день. Снідав у кафе ресторану «Театральний», обідав у ресторані «Інтурист», а з побудовою на розі Хрещатика готелю «Дніпро» — в ресторані цього закладу, призначеного, по суті, для іноземних туристів. Пив помірно. Вдома, у «комуналці» на вулиці Коцюбинського, ніколи не тримав ніяких продуктів, посуду. Кімнату свою ніколи не замикав.
У 1973 році Лукаш отримав однокімнатну квартиру на вулиці Суворова. Усі меблі з «комуналки» лишив сусідці. Із собою взяв лише картотеку, письмовий стіл, кабінетний столик, книжки і друкарську машинку. З кухні зробив книгосховище. Попросив викинути газову плиту і засів за переклад «Дон Кіхота» Сервантеса.
Коли вийшов знаменитий публіцистичний твір Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», Микола Лукаш, на той час уже знаний перекладач і літературознавець, публічно його підтримав. Він запропонував Президії Верховної Ради УСРС відбути йому, Лукашеві, термін ув’язнення замість Дзюби, бо той хворів на сухоти. За це Лукаша виключили зі Спілки письменників і заборонили друкуватися. Збірка віршів французького поета Аполлінера в Лукашевому перекладі світ так і не побачила, хоча йому вже виплатили аванс. З багатомовного тлумачного словника української мови вилучили всі посилання на Лукашеві переклади. Не один знайомий навіть iз числа письменників перестав із ним вітатися. «Вліз, як сліпе теля в яму, — охарактеризував його вчинок письменник Панас Кочур. — Велика бездоглядна дитина, твердо переконана в слушності, необхідності своїх вчинків».
Заощаджень у Лукаша не було, економити він не вмів. Отож був приречений жити впроголодь, на позичені у знайомих кошти. І коли в лютому 1978–го в Кролевці померла мати, на похорон Лукаш поїхав без копійки грошей, у потертих лижних штанях, светрі та брезентовій куртці. На голові — бавовняна шапчина з помпоном, на ногах — легкі боти...
Лукашу радили визнати помилковість своєї заяви до Президії Верховної Ради та записатися на прийом до секретаря ЦК з ідеологічних питань Валентина Маланчука, дивись, і влада змінила б гнів на милість. Але він категорично відповів, що не хоче, щоб якийсь чиновник возводив його у звання поета, й уперто наполягав, що ні в чому не винний. А час плинув. Іван Дзюба давно відбув ув’язнення, став друкуватися, а Лукаш лишався ізгоєм. Микола Бажан, Олесь Гончар клопотали перед Щербицьким, щоб повернути «вигнанця» в літературу, але той відповів, що ЦК КПУ проти Лукаша нічого не має, що це справа Спілки письменників. «Давня істина: пересіч не терпить талантів, — пише Михайло Серженко. — Талантів мало, пересічі багато. А Лукаш — збіса талановитий».
«На вулицях Києва ходили чиновники в «дубльонках» та норкових ушанках, — пише Дмитро Павличко, — а він (Лукаш) ставав у дверях без шапки і пальта, в самому костюмчику, схололий, червоний від холоду».
Крига скресла лише у 1979 році, коли новий редактор журналу «Вітчизна» Віталій Коротич запропонував Лукашеві перекласти кілька віршів з угорської...
Останні роки житя Микола Лукаш хворів на рак. Помер у серпні 1988–го, похований на Байковому кладовищі. Але не в центральному секторі, а на «задвірках історії», як висловився упорядник книги «Наш Лукаш» Леонід Череватенко. Тож коли у понеділок письменники на чолі з Дмитром Павличком пішли віддати шану Миколі Лукашу, то довго не могли знайти його могилу. На будинку, де жив перекладач, сьогодні немає навіть скромної меморіальної дошки — у мерії письменникам сказали: хочете, робіть своїм коштом. Пам’ятник на могилі — білу мармурову стелу — Лукашу поставила його шанувальниця, викладачка «Могилянки» Ольга Петрова. Унікальна ж бібліотека перекладача потрапила до Музею літератури — туди, як розповів «УМ» Леонід Череватенко, після смерті Лукаша його сестра продала за символічну ціну понад три тисячі книжок.
Миколі Лукашу першому в Україні вдалося перекласти «Фауста». За його переклад українською мовою бралися Іван Франко, Михайло Старицький, Дмитро Загул, але подужати всю поему Гете ніхто не зміг — далі першої частини жоден iз них не просунувся. Микола Лукаш працював над ним 18 років. А «Бал в опері» Юліана Тувіма, який сатирично зобразив польське суспільство, взагалі вважали за поему, яку годі перекласти, а Лукашу й це вдалося!
«У ті роки Лукашевого «Фауста» читала вся інтелектуальна Україна, — згадує в другому томі мемуарів «Наш Лукаш» Дмитро Павличко. — Тувім українською мовою звучав краще, ніж в оригіналі. Лукаш використав таке несподіване лексичне багатство нашої мови, так гнучко та слухняно йшла за його рукою могутня плеяда тувімівських метафор, така іронія виблискувала з кожного речення перекладу, що я був зачарований тим усім. Лукашева мова, як небеса, побачені в телескоп. Міріади слів, які годі спостерігати простим оком, виступають у його мові зі своїм глибинним світлом».
Загалом Микола Лукаш знав 20 (!) мов, з яких вільно перекладав. «У Радянському Союзі твори світових класиків, які дозволялося перекладати, перекладали мовами національних меншин не з оригіналу, а тільки з російської мови, — згадує мовознавець Олександр Пономарів. — Але Лукаш перекладав лише з першотвору... Окремої уваги заслуговує переклад «Декамерона», зроблений Лукашем архаїчною українською мовою XVII—XIX століть. До всіх приказок і афоризмів Боккаччо він знайшов точні українські відповідники».
Ніхто до сьогодні не знає ні її точної дати народження, ні приблизного року смерті, ні місця поховання. Не дійшло до нашого часу і жодної фотографії чи портрета письменниці, оскільки вона не мала власних дітей і внуків, які могли б зберегти для історії подібні свідчення. >>
Тарас Шевченко прожив коротке і тяжке життя. Він помер у 47 років, з яких 24 припали на кріпацтво, 10 — на заслання і лише 13 років поет був порівняно вільною людиною. >>
Наближається 155-та річниця з дня народження мецената Євгена Чикаленка. Чикаленко п’ять років добивався дозволу царської цензури на видання своїх україномовних книжок, оплачував гонорари Бориса Грінченка і допомагав хворому Іванові Франку, уже сам бідуючи. >>
Королеві Великої Британії Єлизаветі ІІ 21 квітня виповнюється 90 років. За традицією, день народження королеви святкується двічі на рік, тому майже увесь 2016-й у Британії вважається ювілейним. Без сумніву, Єлизавета ІІ на цей час є найвідомішим монархом світу. >>
Нещодавно в Музеї шістдесятництва відкрилася виставка «Він бачив крізь час», присвячена видатному історику, культурологу, філософу, археологу, громадському діячеві — Михайлу Юліановичу Брайчевському. Лише найближче оточення вченого знало його ще й як неабиякого поета та художника. >>
Жива легенда стверджує — допоки Оранта молитиметься за Україну в Софії Київській — незнищенним буде український дух, український народ. Тому й, певно, жодна нація цього світу не має такого сузір’я видатних жіночих постатей, які творили національну та світову історію, зупиняли світове зло, ставали символами незламності людського духу та проривного пасіонарного чину в найкритичніших для народу буревіях історії… >>
