Про ще один злочин в «імперії смерті»

У Шевченковому університеті про Зерова зберігся такий фольклор (мені крадькома колись переповів професор і письменник Арсен Іщук, який був свого часу студентом Миколи Зерова). Протягом кількох років (рубіж 20—30–х.) професору Зерову дорікали, що в його лекціях немає зв’язку із сучасністю, зокрема з ідеями марксизму–ленінізму. Зеров, зайшовши відтак в аудиторію, глянув на портрет на стіні і проказав: «Це, шановні студенти, Карл Маркс; кажуть, був чудовий економіст; а наша сьогоднішня тема звучить так: «Від Куліша до Винниченка»...

Такі «витівки» Миколи Зерова (та ще його власна неокласична поезія, що нібито теж «не пов’язувалася з сучасністю») стали згодом головною причиною арешту і розстрілу одного з найбільших українських інтелектуалів і митців ХХ ст. А у вироку суду значилося інше: за керівництво українською контрреволюційною організацією. Слідчих не збентежив той факт, що професор ніколи не тримав зброї в руках... Відтак Зерова відправили на десять років у соловецькі табори. Строку повністю не відбув: 3 листопада 1937 року, готуючись «гідно зустріти» 20–річчя Жовтневої революції, до Миколи Зерова, а також письменників Павла Филиповича, Марка Вороного, Ананія Лебедя «особлива трійка» УНКВС по Ленінградській області застосувала «вищу міру соціального захисту», тобто — розстріл.

Про все це можна розповісти по–різному: мовою публіцистики чи й науково–популярних монографій. Автор літературного сценарію Ольга Ніколенко, режисер Наталя Іванченко, оператор–постановник Дмитро Старіков запропонували мову поетичного документалізму. Фільм сприймається як тривожна поема про наругу над думкою, про розправу над совістю, про нищення краси людського буття. Ольга Ніколенко добре подбала про літературну основу фільму, скориставшись і найбільш поетичними текстами Зерова, і залучивши дуже щирі спогади про нього відомих його сучасників. Вдало прозвучали в фільмі і фрагменти листування Миколи Зерова з дружиною та особливо — з Миколою Хвильовим як знаковою постаттю літпроцесу тих часів та головним учасником відомої «літературної дискусії» 1925—1928 рр.

Поетичний портрет героя будь–якого документального фільму завжди буде неповним, якщо в ньому не прозвучить особиста, аж до інтимних подробиць, його доля. Доля Зерова гідна пера Шекспіра і Конан–Дойля. З Софією Лободою він одружився в 1919 році. Вона приглянулася й Віктору Петрову (Домонтовичу). Знаючи Зерова ще з часів навчання в Київському університеті, він усе ж подумав, що Софію в нього «вкрали». Сімейство Зерових Петров несподівано провідав 1922 року в Баришівці (туди вони втекли на вчительські підробітки, рятуючись від київського голоду й холоду), і там, як стверджують деякі дослідники, почався справжній роман між одруженою Софією і сліпо закоханим у неї Віктором. Тим часом у Зерових помирає в десятирічному віці син Костик. Софія нещадно картає себе (це Бог її покарав за стосунки з Петровим), а в Миколи Зерова з’являються два поетичних шедеври («То був щасливий десятьлітній сон...» і «Тут Теплий Олексій...»). Невдовзі чекісти завербовують Петрова у сексоти, а в середині 30–х років усі його друзі–неокласики (на чолі з Зеровим) опиняються за ґратами. Чи доклав до цього рук також сексот Петров — стане відомо хіба що після проведення в Україні перлюстрації. У роки війни в окупованому Харкові Петров як «радянський розвідник», що носив есесівську форму, очолював окупаційний журнал «Український засів», потім емігрував до Німеччини, звідти в 1948 р. радянські спецслужби його «викрадають», в 1956–му дозволяють повернутися до Києва. За рік до смерті Петрова, у 1968–му, відбулося його офіційне одруження з Софією, колись Зеровою. Софія заповіла підховати її не до сина Костика, не в символічну могилу чоловіка на Лук’янівському цвинтарі, а... під граніт надгробного пам’ятника Петрова. Так воно й сталося...

Звичайно, про все це в короткому фільмі не оповіси. Звучать у ньому спогади про Зерова і Софії, й Петрова, але якби прозвучало щось i про їхній детективний «трикутник», фільм, мабуть, став би ще поетичнішим і драматичнішим.

Михайло НАЄНКО