За Кулика чи нинішню владу?

      З Олександром Куликом читачі «України молодої» зі стажем познайомилися 10 років тому. Саме наша газета першою розповіла про його «політичне» звільнення з посади редактора полтавської міської газети.

      Після того Кулик заснував обласну газету «Полтавська думка», яка виконує роль тієї щуки, що не дає дрімати місцевим і столичним владним «карасям», став відомим не лише на Полтавщині журналістом, правозахисником, громадським діячем. Тож зовсім не випадково блок Віктора Ющенка «Наша Україна» на проміжних виборах до парламенту у 151-му окрузі на Полтавщині, які відбудуться 20 червня, зробив ставку саме на Олександра Кулика.

      У списку з понад 20 кандидатів, претендентів на депутатський мандат, є й інші представники опозиційних сил. Однак у відвертих розмовах вони самі зізнаються, що йдуть на вибори лише задля того, аби «засвітитися», попіарити себе і свою партію чи громадську організацію. Єдиним кандидатом, здатним перемогти представників кількох провладних олігархічних кланів, був і залишається Олександр Кулик, з яким розмовляє власкор «УМ».

      — Олександре, коли в 1998 році земляки обрали тебе депутатом Верховної Ради минулого скликання, центром «твого» округу була Полтава. Тепер ти балотуєшся у майже повністю «сільському» окрузі на території шести районів. Тож за час передвиборчої кампанії, певно, встиг побувати і в найбільших селах, і в глибинці. З часу твого попереднього депутатства полтавське село змінилося?

      — Так, змінилося. На жаль, не на краще. Та спершу хочу зробити невелике уточнення. На відміну від головних суперників у боротьбі за депутатський мандат, у села Полтавщини я приїжджаю не тільки після офіційного старту виборчих перегонів. Принаймні й у рідній Петрівці, що під Полтавою, і в найвіддаленіших селах Карлівського, Чутівського, Машівського, Кобеляцького, Новосанжарського районів столичним гостем чи «весільним генералом» себе ніколи не почуваю. Як, власне, й у будь-якому іншому куточку Полтавщини. І не тільки тому, що більшість її мешканців пізнають мене як журналіста, засновника і постійного автора обласної щотижневої опозиційної газети «Полтавська думка», яка виходить ось уже 10 років. За цей час мав безліч нагод для безпосереднього спілкування з тими ж таки селянами не лише на газетних шпальтах. Як голова обласної організації Української народної партії, що входить до блоку Віктора Ющенка «Наша Україна», і водночас помічник-консультант народного депутата Павла Мовчана за останні 11 місяців особисто об'їхав 205 сіл нашої Полтавщини.

      Навіщо такі мандри? Ти добре знаєш, що до єдиної в області справді періодичної опозиційної газети люди звертаються зі своїми найпекучішими проблемами. Найчастіше тоді, коли їх скривдили можновладці, місцеві «князьки», чиновники усіх рангів і мастей. Щоб розібратися у перипетіях подібних конфліктів, телефонним дзвінком із Полтави чи Києва не обійдешся — необхідно виїжджати на місце, зустрічатися з героями майбутніх публікацій, влаштовувати журналістські розслідування. Та за умов виняткової «товстошкірості» наших чиновників і відвертого нехтування влади правами та інтересами простих трудівників однієї лише газетної публікації часом також недостатньо. Тож за найбільш кричущими фактами наруги над законом і здоровим глуздом уже як помічник-консультант народного депутата України готую матеріали для депутатських запитів, які неодноразово оприлюднював з парламентської трибуни Павло Мовчан. Саме таким масованим «ударом» вдається зрушити з мертвої точки навіть, здавалося б, безнадійні справи, допомогти тисячам людей. І, нарешті, під час поїздок у села разом із однодумцями, соратниками створюємо там первинні осередки Української народної партії — зараз їх маємо там уже більше двохсот. У випадку обрання мене до парламенту саме на базі цих осередків почнуть діяти громадські приймальні народного депутата.

      Не приховую, донедавна я досить скептично ставився до подібного партійного будівництва, збільшення кількості громадських організацій тощо. Та після парламентського відрядження до Німеччини моя думка з цього приводу докорінно змінилася. Адже майже в кожному німецькому селі, де вдалося побувати, нараховував до півтора десятка осередків найрізноманітніших громадських організацій. І зрозумів, що громадянське суспільство починається саме з добровільних об'єднань його громадян, їхньої здатності спільно відстоювати власні права та інтереси, самоорганізації громади, яка справді може стати «великим чоловіком». У наших умовах, де будь-яке слово супроти «хазяїна» вчорашнього колгоспу, району, області чи держави повертається до «бунтаря»-одинака болісним бумерангом, гуртування небайдужих громадян, створення подібних об'єднань набуває особливої ваги. До речі, кілька років тому я також став одним із засновників громадської організації «Спілка власників землі».

      — Навіть опоненти визнають твоє вміння переконувати, гуртувати людей словом. І водночас цим чи не найбільше докоряють: мовляв, покажіть відремонтовані Куликом дороги, прокладенi ним труби сільських газопроводів — немає ж у нього для цього ні відповідних коштів, ні матеріальних ресурсів...

      — Я справді не роздаю виборцям дармових комбікормів чи макухи, не прокладаю труб і не встановлюю безкоштовних газових лічильників, не вішаю їм, даруйте, локшину на вуха про благодійне страхування дітей чи ледь не довічне забезпечення пенсіонерів за якимись «соціальними угодами» (звісно, лише у випадку обрання депутатом котрогось зі скоробагатьків — представника того чи іншого провладного олігархічного клану, які гризуться між собою за доступ до безрозмірного «корита» у вигляді найродючіших полтавських чорноземів і ще «масніших» надр із нафтою та газом, якими буквально нашпиговані благодатні землі цих районів). Але ж, як писав відомий уродженець Новосанжарського району Борис Олійник, «народ не візьмеш на макуху». Відрізняти зерно від полови земляки поета-депутата вже навчилися. Обіцянками-цяцянками заїжджих «благодійників» вони ситі, як кажуть, по горло.

      На щоденних зустрічах з виборцями пропоную їм згадати, де були ті «благодійники» рік, два, п'ять років чи бодай кілька місяців тому? Чому тоді не поспішали сюди зі своєю макухою, страховими полісами, прожектами облаштування райського життя в одному окремо взятому регіоні Полтавщини? З якого дива раптом кинувся «рятувати» полтавських селян один із членів новоспеченої політради Аграрної партії, що проголошувала себе відповідальною за реформування (чи таки добиття до ручки?) українського села? А чому він не «рятував» хліборобів раніше, коли був найвищим «аграрним генералом» у державі?

      Чому представник «Полтавагазу» такий щедрий на дармові лічильники, спонсорську допомогу транспортникам і церкві тільки зараз, а ще зовсім недавно ті ж таки «полтавагазівці» безжально обрізали газові труби біля осель бідолашних сільських бабусь навіть за копійчані борги і відбирали у юних читачів приміщення обласної дитячої бібліотеки в центрі Полтави? Зрештою, чи не вилізе ота сумнівна благодійність підприємства, проти якого офіційно порушено справу про банкрутство(!), боком, себто ще тугішим загвинчуванням гайок і вентилів після виборів, новими обрізаннями газових труб біля помешкань селян і колективними виселеннями неплатоспроможних закладів культури? Надто з огляду на те, що затрачені на передвиборче спонсорство кошти неодмінно треба буде «відбити», компенсувати...

      — Про ці та інші «газові бої» монополістів-перекупників зі збіднілими споживачами, насамперед селянами, «Полтавська думка», здається, розповідала першою, причому задовго до початку виборчої кампанії.

      — У багатьох подібних випадках, реагуючи на біди людей, звернення читачів, ми були не тільки першими, а й єдиними серед багатьох інших видань області. Адже сваритися, конфліктувати з патронованими владою грошовитими структурами наважуються далеко не всі. Тим більше — із самою владою, її найодіознішими представниками.

      До речі, в цьому контексті є нагода детальніше поговорити про закиди опонентів щодо «відсутності конкретних матеріальних справ у Кулика».

      Мешканці Чутівського й інших районів Полтавщини пам'ятають, як більше десяти років тому саме в редагованій мною газеті вперше були широко оприлюднені матеріали так званої «чутівської цукрової справи». «Засвітивши» їх, ми, по суті, перекрили потужний канал контрабандного вивезення за кордон супердефіцитного тоді цукру, налагоджений міліцейськими чинами із великими зірками на погонах. Пристрастей довкола тієї справи було багато, в чому нас тільки не звинувачували. Але ж, пригадаймо, тодішній начальник Чутівського райвідділу внутрішніх справ, полковник міліції, згідно з вироком суду, таки одержав свій термін реальної «відсидки» за колючим дротом, а полтавські й столичні «тіньові цукровари», врешті-решт, змушені були погамувати свої злодійські апетити.

      Хтось скаже: то була газетна сенсація, виграшний для іміджу видання матеріал. Можливо. Та щось не помічав черги бажаючих публікувати подібні «сенсації» й витримувати потім справжню облогу у вигляді погроз, шантажу, намагань облити брудом чи, навпаки, підкупити, зробити «слухняним», повністю залежним від грошових ін'єкцій багатих полтавських чи київських «дядьків».

      Зрештою, в чому сенсаційність мого недавнього журналістського розслідування причин відсутності питної води у селі Дрижина Гребля Кобеляцького району? Як з'ясувалося, через забрудненість небезпечною хімією тамтешню колодязьну воду фахівці санепідемслужби заборонили вживати ще близько 20 років тому. Відтоді навіть старі немічні люди носять воду від водонапірної башти, що за півтора кілометра від деяких домівок. Але найбільше вражало, що саме цьому селу своєї юності колишній голова Центрвиборчкому Михайло Рябець разом із тодішніми «батьками» області кілька років тому «подарував» нову розкішну церкву, а керівники села «не зволили» всерйоз потурбувати високопосадових «спонсорів» такою «дрібничкою», як відсутність питної води... І тільки після моєї минулорічної публікації у «Полтавській думці» під заголовком «Почім вода у Дрижиній Греблі?» прийнято рішення про прокладення водогону.

      У Вільниці Чутівського району довелося особисто допомагати селянам долати найвищі бар'єри, щоб перейти до справді ефективного орендаря їхніх земельних наділів-паїв після того, як «Полтавська думка» розкрила справжні наміри полтавських ділків стосовно «прихватизації» приміщення районного універмагу та ресторану в іншому селищі-райцентрі — Нових Санжарах, ця суто злодійська оборудка зірвалася. В такий спосіб було врятовано майно п'яти тисяч пайовиків тамтешніх споживчих товариств. За найскромнішими підрахунками, його вартість сягає мільйона гривень.

      Не менш важливою для нашої газети була й інша «цукрова» справа, тепер уже в Кобеляцькому районі. Адже ні місцева, ні обласна влада тривалий час не хотіли помічати сотень працівників розташованого у селищі Білики цукрового заводу, яких відверто «кидали» так звані «інвестори» зі столиці. Як з'ясувалося, їм підприємство потрібне було тільки для того, щоб... порізати його на металобрухт. Позбавлені роботи і, власне, будь-яких засобів існування у «прив'язаному» до цукрозаводу селищі працівники, їхні родини у відчаї готувалися до перекриття залізничної колії. За таких умов «Полтавська думка» змушена була буквально, даруйте, тикати пиками в цю «вибухонебезпечну» проблему деяких чільників обласної влади. Зрештою, інвестора цукрозаводу таки поміняли. Зараз підприємство запрацювало, у його трудівників, їхніх сімей з'явилася надія, перспектива.

      Звісно, коли вперше приїздиш в округ із Києва чи Полтави за 20 днів до виборів, цих та багатьох інших конкретних справ Кулика, багаторічної реальної допомоги людям можна не помітити. Та для мене набагато важливіше те, що її помічають самі селяни. І знову звертаються по підтримку до «нашоукраїнця», а не до грошовитих представників Партії регіонів чи СДПУ(о). Під час передвиборчих зустрічей у селах, райцентрах у моєму записнику з'явилися сотні нових адрес для наступних журналістських розслідувань і депутатських запитів.

      Люди говорили відверто: партійні «аграрії», об'єднані есдеки чи донецькі «регіонали» також нібито готові взятися за вирішення найгостріших проблем, але ж їхні наміри розбиваються об поріг першого керівного кабінету, коли треба піти проти того ж таки удільного сільського «князька», не кажучи вже про чільників районної чи обласної адміністрації, вищих столичних чиновників. У цьому й полягає принципова різниця між декларованими благодіяннями провладних обіцяльників і реальною спроможністю представника блоку «Наша Україна» захистити просту людину.

      — Тебе можна назвати грозою владних «авторитетів»... Принаймні трудову книжку, власне, службову кар'єру ти зіпсував не одному можновладцю.

      — Чутки про мою «кровожерливість» стосовно представників влади перебільшені. Я завжди підтримую чесних, порядних, фахових держслужбовців. Особливо тих, які обрані земляками, громадою, а не призначені в результаті залаштункових ігор довкола розподілу того чи іншого ласого шматка. Знаю, як нелегко зараз працювати справжнім обранцям народу, як потерпають вони від безгрошів'я для вирішення найнагальніших проблем тієї ж громади й брутального тиску з боку «паралельних» і вищих держадміністрацій. Тому без найменших вагань я підставив плече підтримки головам місцевих рад у Машівці й Карлівці, коли вони відстоювали законне право територіальної громади розпоряджатися землею. За допомогою газетного слова, й не тільки, вдалося захистити двох сільських голів у Новосанжарському і Машівському районах, котрим безпідставно «шили» кримінальні справи.

      Інша річ, коли до високих владних кабінетів потрапляють люди, м'яко кажучи, випадкові, не гідні там перебувати. Ще під час свого попереднього депутатства у Верховній Раді я порушив гарячу й на сьогодні проблему неповернення бюджетних позичок господарствам області. В Кобеляцькому районі одне з них (воно заборгувало державі понад 600 тисяч гривень) очолював Олександр Копелець. Саме його тоді «покарали» вельми своєрідно, призначивши головою райдержадміністрації. Свою «вотчину» він формально передав сину та іншим родичам, які під патронатом реального засновника добили її до ручки й зараз намагаються у будь-який спосіб утримати селян, котрі масово хочуть передати свої земельні паї відомому місцевому фермеру. Поля у цих горе-господарів заросли бур'янами, від худоби і ферм залишилися тільки ріжки та ніжки — зате пану Копельцю, який устиг відзначитися сумнівними витівками і на посаді голови райдержадміністрації, присвоїли звання заслуженого працівника сільського господарства. Кількарічна боротьба «Полтавської думки» — ні, не з Копельцем! — за утвердження закону, справедливості й здорового глузду зовсім недавно закінчилася нашою перемогою: з посади районного голови його таки зняли. Саме наші журналістські розслідування раніше вивільнили крісло голови райдержадміністрації від ще одного «особливо цінного кадра» — Андрія Реки.

      — Нинішня виборча кампанія у мажоритарному окрузі — вже третя для тебе. В жодній із попередніх головні суперники, які репрезентували владу або патронований нею бізнес, із тобою не маніжилися, використовуючи найбрудніші технології. Як поводяться опоненти цього разу?

      — Про різноманітні дрібні капості на кшталт відключення мікрофона під час недавньої офіційної, влаштованої окружною виборчою комісією зустрічі кандидатів із виборцями у Карлівці можна розповідати багато. Але зараз хочу звернути увагу на інше. Ті ж таки головні суперники від влади та їхні команди, агітуючи за себе і проти Кулика, чомусь постійно забувають сказати своїм виборцям про те, кого ж вони насправді представляють. Скажімо, іміджмейкери керівника «Полтавагазу», голови обласного відділення Партії регіонів Олексія Лелюка не згадують прізвища лідера цієї партії, предводителя «донецьких» і за сумісництвом Прем'єр-міністра Віктора Януковича. В листівці на підтримку Василя Бугрія — провідника обласної організації партії Медведчука—Суркіса, себто СДПУ(о), яка залишається головною опорою нинішнього владного режиму Кучми, — взагалі не вказано, до якої партії належить цей кандидат. Отака «забудькуватість»...

      Коли ж під час зустрічей із виборцями запитую їх, чи будуть голосувати за полтавських повпредів  Януковича—Ахметова та Медведчука—Суркіса—Кучми, все, як кажуть, стає на свої місця. Власне, запитань більше ні в кого не виникає. Водночас представника команди Віктора Ющенка слухають і чують навіть при вимкнених мікрофонах.