«Останній запис Креппа». Втрачена інтимність театру сумного й трагічного

      Олександр Калягін презентував киянам одну з останніх вистав свого театру «Et-cetera» «Останній запис Креппа» за п’єсою Беккета у постановці всесвітньо відомого режисера з Грузії Роберта Стуруа. Тандем Калягін—Стуруа вже демонстрував свою мистецьку злагодженість у виставі «Шейлок» за п'єсою Шекспіра «Венеціанський купець», яку театр також привозив до Києва. Цього разу актор та режисер не менш талановито об'єдналися в абсурді Беккета.

      На прес-конференції напередодні вистави Олександр Калягін сказав, що він стомився від буржуазного, суто розважального театру. І саме вистава «Останній запис Креппа» є доказом того, що театр може бути не тільки розважальним, а й сумним і трагічним, він може збуджувати почуття, змушувати замислюватися, обмірковувати, навіть страждати... І дійсно, протягом усієї вистави, спостерігаючи та вибудовуючи долю героя через його стомлене сприйняття реальності, через психологічні нюанси і дрібниці, якими так щиро насичена вистава і які завдяки блискучому професіоналізму Калягіна передаються досить переконливо та яскраво, розумієш, що цей вечір був для тебе не розвагою і не відпочинком, він став чи то кроком до переоцінки власних життєвих цінностей, чи то вечором смутку та печалі... Чому???

      Вистава про сенс та завершення життя зрадженого долею Креппа триває трохи більше години. Але цього достатньо, щоб зануритися у безнадійність, розчарування та розпач цієї вистави. Хоча, можливо, подібні відчуття були лише у тих, хто займав місця не далі партеру та амфітеатру (спектакль грали у приміщенні Театру ім.  Франка). Для глядачів гальорки та ярусів вистава лишилася загадкою та даремно витраченими грошима (судячи з відгуків деяких глядачів). Роздуми, сумніви, переживання Креппа, що передаються Олександром Калягіним дійсно неперевершено майстерно, розраховані на камерний простір. Навіть робота з предметами — аудіокасетами, живою невеличкою черепашкою (можливо, останнім другом та єдиним мешканцем комiрчини Креппа), багатьма іншими дрібними предметами, а також атмосфера спектаклю — не для такого великого залу. У цьому просторі вистава втратила інтимність, достовірність, «вплив на серця та розум глядачів». Світ Креппа — руїни його думок і почуттів: обшарпані стіни комiрчини, холодильник, у якому зберігаються вже нікому не потрібні книжки, порожні пляшки, шкірки від бананів, сміття, старе крісло-качалка... Все це ознаки занедбаного світу, в якому вже немає місця для живого легкого дихання. Художник-постановник Георгій Алексі-Месхішвілі та художник по світлу Глiб Фільштинський створили настільки сумний та безнадійний світ, у якому може жити лише сама Пані Депресія...

      ...Історія самотньої людини, що так і не змогла схопити «птаха щастя» за хвіст, розкривається як через виразні театральні образи, так і переконливу акторську гру. ...А остання сцена вистави підсумовує весь життєвий шлях Креппа. Він стоїть перед столом, на якому лежать касети із записами його голосу. Несподівано починає працювати гучномовець. Крепп намагається його вимкнути, точніше просто «заткнути» — кидає в гучномовець черевиком. А у цей момент з його голови тихенько знімають  капелюх. Капелюх ніби зіслизає з голови Креппа та підіймається до Небес. Досить символічне вирішення останньої сцени можна тлумачити по-різному. Можливо, герой помирає, і до Небес підіймається його душа; а можливо, рух капелюха — знак того, що Крепп прогавив, так само як цей капелюх, найголовніше у житті: почуття, мрії, кохання, надії... Все вислизнуло крізь пальці...

      Цікаво, що у виставі багато образів, на які у тексті Беккета лише тонкі натяки, вони живуть тільки у спогадах героя та на плівках. Режисер Роберт Стуруа ніби матеріалізує те, що живе у свідомості та спогадах Креппа. Молода жінка, заради якої він «себе беріг», маленький чорний м'ячик... Режисер вибудовує картину образів, які розкривають нам світовідчуття Креппа. І Крепп, який, попри все, живе цими образами, слухаючи свій голос, записаний більше двадцяти років тому, не може вирватися з цього мертвого вже світу... Майстерно зроблений грим актора. Просто дивуєшся тим змінам у зовнішності, які відбулися з ним завдяки художнику-гримеру після прес-конференції... Вифранчений, виплеканий чоловік «в самом расцвете сил» перетворився на гидкого старого, навіть бомжа з сусіднього підвалу... Хоча невже ж нам цих бомжів не вистачає у житті? Невже ж сірість, убогість життя потрібно переносити і в театр? У даному випадку, все, що відбувалося на кону, зроблено майстерно. Але які відчуття народжує така, м'яко кажучи, сумна вистава, які почуття вона збуджує?.. Справді, театр не повинен бути лише розвагою, але ж і частка позитиву та надії навряд чи коли буде зайвою...