Раїса Руденко: Мій чоловік мав би отримати Нобелівську премію

Дружина українського дисидента та письменника Миколи Руденка Раїса стала для свого чоловіка не просто вірною супутницею життя — його надійним соратником і побратимом. Вона завжди лишалася в тіні свого чоловіка, хоч її власна біографія запросто могла б стати сценарієм захопливого фільму — про велич духу, любов і вірність ідеалам. Пані Раїса до свого мужнього життєвого шляху, тюремного ув’язнення, багаторічного тиску спецслужб і жертовного служіння справі чоловіка ставиться навдивовижу скромно. Вона ніяк не могла збагнути: навіщо писати про неї? Якщо головним завжди лишається він — її чоловік. «Хто я для України? — щиро дивувалася пані Раїса на наші вмовляння розповісти свій життєпис. — Я — усього лише дружина Миколи Руденка. А він — глиба».

Учора, 19 грудня, Миколі Руденку виповнився б 91 рік. Із цієї нагоди «Україна молода» поспілкувалася з Раїсою Руденко — про буремні роки їхньої з чоловіком молодості, боротьбу за правду, вільнодумство і звичайну людську мужність.

«Я ніколи не мріяла про гроші»

— Я народилася у простій родині шофера та колгоспниці на Дніпропетровщині, — розповідає Раїса Руденко. — Але ще дитиною батьки вивезли мене на свою батьківщину — на Вінниччину. Там я закінчила школу і поїхала вчитися до Києва, в інститут культури. За фахом я — бібліотекар. Але за професією ніколи так і не довелося працювати, бо життя звело мене з Миколою Руденком.

— А як ви познайомилися?

— Я працювала в урядовому санаторії в Кончi–Заспі начальником відділу кадрів. Микола прийшов до мене взяти перепустку, щоб зайти на територію санаторію у перукарню (тоді він жив у Кончі–Заспі на дачі). А згодом йому треба було щось надрукувати, і Микола запитав, чи не можу я йому допомогти. Я погодилася: друкувала уривки «Економічних монологів». Микола мене згодом запитав, чи я щось зрозуміла. І моє бачення йому сподобалося. Відтоді почалося наше знайомство. Далі Микола увів мене в коло своїх друзів, письменників.

Одружилися ми, щоправда, лише через три роки після знайомства. Для Руденка я була вже четвертою дружиною. На той час мені виповнилося тридцять років, Миколі — на 19 більше. Але ця різниця у віці мене ніколи не турбувала, я її не відчувала.

Шанувальниць у Миколи завжди було багато. Особливо коли Руденко мав гарні гонорари. Коли ж стало відомо, що він під наглядом спецслужб, то жінки «розчинилися». А я чомусь не боялася. Не знаю, може, тому, що з родини розкуркулених: обидва мої діди по батьковій та маминій лінії були вислані.

— Виходить, ви опинилися поруч у складний час для Руденка. У тому числі й фінансово...

— Я завжди була бідна й ніколи не мріяла про гроші — звикла жити у злиднях. Тому для мене це була нормальна ситуація. Мені було цікаво, що Руденко розказував, писав, що говорили його друзі.

Чоловік багато на що мені відкрив очі. Хоча перше моє розуміння того, що у СРСР із правами людини не все гаразд, прийшло задовго до знайомства з Миколою... Це було в 1957–му. Я приїхала до Києва й пішла погуляти у парк Шевченка. А там цього вечора чомусь було підозріло темно — повимикали майже всі ліхтарі. І тут я чую спів, іду на нього. І бачу: якісь люди у чорних костюмах бігають, крики, паркові стежки «уазики» перекрили, людей розганяють. А мені 17 років, я із села — невтямки, що відбувається. Дійшла до центральної алеї, а навпроти вигулькнув чоловік у чорному костюмі — хотів, видно, мене схопити. А я запитала: «Скажіть, а чого це їх розганяють?». Чоловік як закричить: «Ану пашла отсюда!». Він зрозумів, що я не «в темі». Підійшла до чоловіків, що за столами в доміно грали, запитала пошепки: «Чого цих людей розганяють, хто вони?». Чоловіки голови поопускали, мовчки доміно совають, відповідають пошепки: «Це студенти».

Повернувшись додому до знайомих, де зупинилася, лягла спати. А вранці господар слухає «Німецьку хвилю», і по радіо розказують, як у парку Шевченка студенти відзначали 22 травня, день перенесення праху Кобзаря, що їх заарештували, погрожують виключити з університету. Я це почула і кажу: та я ж учора це бачила! Тут уже господарі кинулися розпитували деталі. Бо ж одна справа слухати радіо з–за кордону, а інша — очевидця.

Коли ж я познайомилася з Руденком, то вся фальш радянської влади відкрилася мені сповна. Ми разом слухали «ворожі голоси», дізналися про заслання Солженіцина.

«Руденко сказав: «Хоч ти зостанься на волі»

— Ви з чоловіком швидко потрапили «на олівець» спецслужб. Як жилося під тиском?

— Спершу Миколу заборонили друкувати: він подав одну, другу книжку до видавництва. Книги в план ставлять, але не друкують. Руденко нічого не міг зрозуміти. Та якось ми прийшли з ним у Спілку письменників, зайшли в ресторанчик. А там письменники. Вітаються з Руденком дуже обережно. Поривається підійти Євген Гуцало, але бачимо, що його письменники не пускають. А він таки на хвильку підійшов привітатися. Підсів порозмовляти за наш столик тільки Григір Тютюнник. Руденко йому жаліється: мовляв, ось така ситуація дивна з моїми книжками. А Григір йому: «Та ви що, не розумієте? Вас давно вже заборонили друкувати!». Повернувшись додому, Микола сказав: «Більше мені немає чого оглядатися на їхню цензуру. Я тепер зможу писати все, що захочу. Все одно я заборонений». Так він почав відкрито писати про життя радянського суспільства.

Розгорнув Микола і правозахисну діяльність, створив Українську Гельсінську групу, у нас удома збиралися люди. Я друкувала всі ці меморандуми, документи. Але до складу УГГ мене не взяли. Руденко не дозволив, сказав: «Нас усіх пересаджають. Хоч ти зостанься на волі».

У цей час Микола активно контактував із московськими дисидентами — академіком Сахаровим і генералом Григоренком. Ми часто бували у Москві, зналися з багатьма родинами. У московських дисидентських колах поважали Руденка, високо цінували його працю «Економічні монологи», у якій він викривав хибний шлях радянської влади. Саме ця книга набула широкого розголосу. Ми вже потім, як Руденко був заарештований, довідалися, що в кожного члена політбюро на столі лежала його праця «Економічні монологи». І вони бачили, що Руденко пише правду.

— Працівники КДБ сильно вам отруювали життя?

— Ми були під постійним тиском. Дачу довелося продати. Жили в моїй квартирці у Кончі–Заспі. Руденко працював сторожем у санаторії. Але жити спокійно не виходило.

Доходило до смішного. Якось Руденка викликали у Спілку письменників, а мене — на роботу. І цілий день обох тримали. Першою додому приїхала я. Дивлюся: штукатурка під порогом. Стеля ціла, але від наших дверей на горище тягнеться якийсь новий дріт. Зайшла в спальню — і там штукатурка на підлозі. Стеля пробита, і з неї якийсь патрончик стирчить. Тоді я вже зрозуміла, чого нас викликали. «Прокол» вийшов ненароком: «кадебісти» працювали з горища, ненавмисне пробили штукатурку, а цього не побачили. Тим часом Микола приїхав додому щасливий: нарешті зі мною розмовляли, нарешті помітили! Ще й пива купив — відсвяткувати. Кажу йому: «Це все добре. Але йди–но щось покажу». І веду його у спальню. Він теж усе зрозумів. І написав листа до КДБ: мовляв, ідіть заберіть свої «цяцьки». А поки лист йшов, то ми встигли багатьом показати «цікавинку»: сусідам–комуністам, письменникам. Але ж той мікрофон не один був у квартирі. Слухали нас усюди і весь час. Ми вже навчилися спілкуватися пошепки.

Були й інші ситуації: якось пішли у ліс, а з нами пес, якого сусідські діти пiдгодовували. Собака раз за разом кидається на дерево і гавкає. То я моргнула Миколі: йди з одного боку, а я — з іншого. Тут із–за дерева чоловік вибігає, ще й обличчя ховає, щоб ми не бачили.

Навпроти нашого балкона була кінобудка і клуб. У ній КДБ влаштував «знімальний майданчик» — із вікна трубу підзорну встановили прямо на наші вікна. Усе бачили, що відбувається, хто приходить. Навіть не ховалися! А з іншого боку в сусідній порожній квартирі поселилися — щоб усі вікна тримати під контролем. Це ж які державні гроші викидали, щоб стежити за Руденком!

А далі почали приходити з обшуками (їх загалом було одинадцять), забирали все написане. Досліджували кожен папірець! Ми з часом звикли й готувалися до «візитів». Намагалися роздати написане по людях. Причому тим, із ким мало спілкувалися. Бо до усіх сусідів та друзів теж приходили у той самий час із обшуками. Щось вдавалося зберегти.

Про агента ЦРУ з рацією в акордеоні

— А з вами «профілактичні» бесіди вели?

— Аякже! Казали, що Руденко — антимарксист, а ви, мовляв, передруковували його твори, бачили це, не повідомили «куда слєдуєт». Значить, теж порушуєте закон. Тиснули, змушували виступити в пресі з заявою, що Руденко працює на ЦРУ. Говорили зі мною і психіатри, і знайомі, і навіть на роботі лікарів підсилали, щоб я хоч раз заїкнулася про неадекватність свого чоловіка. Його б тоді у психлікарню забрали. Обклали з усіх боків, і кожен хотів вивідати хоч щось. Але я не йшла на ці провокації...

А потім, у 77–му році, Миколу заарештували. Спершу сказали, що забирають на пару годин для розмови в КДБ. Але він не повернувся, і я довго не знала, що з ним. Усюди ходила — ні пари з вуст. А його в той же вечір посадили на літак і відправили у Донецьк. Боялися у Києві іноземних журналістів. У Донецьку заарештували Олексу Тихого, з яким Руденко спілкувався і створював Українську Гельсінську групу.

Лише через чотири місяці, на шостий день суду, мені прислали повістку: їх судили в Дружківці Донецької області. Там КДБ поширив чутки, що це судять працівників м’ясокомбінату, які товкли скло і давали його в дитячу ковбасу. У Кончі ж пустили чутку, що в Руденка на горищі знайшли акордеон, а в ньому — рацію, з якої він зв’язувався з ЦРУ...

Засудили Миколу на сiм років таборів суворого режиму та п’ять — таборів заслання. Олексі як рецидивісту дали десять років таборів і п’ять — заслання.

— А потім узялися і за вас?

— На мене вони давно точили зуб. Я їздила до Миколи раз на рік на побачення у Мордовію. І звідти вивозила його вірші. Поки їх було мало, вивчала напам’ять. А потім Микола писав на цигарковому папері й скручував його. Я передруковувала вірші на машинці й передавала за кордон. Так вийшла книжка тюремних віршів Руденка «За гратами». Отже, я сама займалася антирадянською діяльністю. І на мене поширювалася політична стаття.

— Важко жилося тоді?

— Важко... Із роботи виганяли, куди б я не влаштувалася: усюди від КДБ приходили. Працювала лаборантом, вахтером у гуртожитку. Доводилося і одяг продавати. Щоб тільки гроші зібрати на дорогу до чоловіка. Із рідними теж довелося менше спілкуватися, щоб не наражати їх на небезпеку. Я й до мами рідко їздила, і брата намагалася обходити стороною. Це вже потім вони мені розкажуть, що допомогло це мало: до них усе одно приїздили з обшуками і розмови вели щодо мене.

— Ви ж навіть акцію протесту в Москві якось влаштували?

— Так. На День Перемоги поїхала в Москву і розгорнула плакат із вимогою звільнити мого чоловіка, інваліда війни. Мене тоді дивом не заарештували (хоча я готувалася до цього, речі найнеобхідніші з собою взяла): почалася страшна злива, і всі міліціонери, перехожі поховалися. Стою хвилин сім мокра, сама–самісінька з тим плакатом на площі. Мої московські друзі під’їхали, подивилися на мене, а потім кажуть: «Та поїхали, досить уже протестувати». Але київські «гебісти» про це провідали. І вони мене, як тільки я вчергове купувала квиток на Москву, із літака чи поїзда знімали.

«На волі мені було важче, ніж у тюрмі»

— Заарештували вас майже через чотири роки після арешту Миколи Руденка...

— Я була морально до цього готова давно. Прийшли 15 квітня 1981 року з обшуком і брали вже все, що написано було моєю рукою. Для мене це був знак: прийшли по мене. Тому з квартири «на пару годин для розмови» я вже йшла з валізкою, бо знала, що назад не вернуся.

Засудили мене на 5 років суворого режиму і 5 років заслання. Апеляцію не подавала — навіщо тягнути час? Етап якось витримала. Ситуації різні траплялися. В Україні 62–га стаття — політична, а в Росії за нею «йшли» наркомани й алкоголіки. І якийсь черговий офіцер у пересилочній тюрмі подивився на мою статтю й автоматично «кинув» у камеру до наркоманок. Я зрозуміла його помилку, бо «політичних» тримали окремо. Але мовчала, бо хотілося спілкування — мене ж одну весь час утримували в дорозі. Але розмови не вийшло: зечки говорили такою мовою — матюками, на тюремному жаргоні, — що я нічого не розуміла. Довелося через перекладача спілкуватися (сміється). Це для мене було відкриттям.

Ще я тоді звернула увагу: як тільки відкрили камеру, деякі з жінок швиденько кидалися усередину й займали верхні нари. Це потім, ближче до ночі, я зрозуміла, чому: у камері блощиць — хмари! Зверху їх менше, а донизу вони падають гронами — величезні! Спати було неможливо — тільки сидиш і обтрушуєшся.

— Ви відбували покарання у Мордовії, як і ваш чоловік?

— Так. За законом, якщо в’язні перебувають в одній і тій самій зоні, то мають право на побачення. Наші зони — чоловіча та жіноча — мали один номер. Отже, і я отримувала право на побачення з чоловіком. І дуже цього чекала. Але начальник в перший же день мені відмовив. А зранку я вийшла на тюремне подвір’я, а по той бік зеки орють «заборонку». Питають мене: «До вас новенька прибула? Скажіть, що її чоловіка забрали на етап і повезли на Урал» (пані Раїса робить паузу і витирає сльози). Вони все зробили, щоб ми не могли спілкуватися...

— А як вам жилося на зоні?

— Знаєте, як не дивно, там мені було не так уже й нестерпно. Важко було перед судом і під час слідства. Але найважче — на волі, бо я нічим не могла допомогти своєму чоловікові. У тюрмі не треба було ховати своїх думок, остерігатися. І навколо були мої однодумці. Там я зустріла і знайомих: Тетяну Веліканову, Тетяну Осипову — московських дисиденток. Потім прибула Ірина Ратушинська, Оля Гейко. Українська націоналістка Оксана Попович там сиділа вже багато років. Серед росіянок на зоні були здебільшого старовіри. Були естонки, латвійки, литовки, але найбільше — українок...

На зоні ми шили робочі рукавиці. Їх треба було сто пар за день нашити. Не виконуєш норму — підеш у ШІЗО. А я шити не вміла, треба було навчитися. Поки вчилася, за мене норму виконували дівчата.

Що було проблемою, так це те, що я не могла їсти тюремну їжу. Баланду варили на відварі з кісток, а у мене алергія на м’ясо. А на вечерю — гнила риба. Баланда була завжди з перловки — навпіл зі шлаком. І дуже сильно її солили. Я не могла того їсти, бо в мене хворі нирки. Отже, я могла вживати лише на сніданок перловку — промивала під краном і їла.

Бувало, приносять кашу, а вона жовта така, придивляєшся, а зверху — черв’ячки суцільним шаром. Іноді влаштовували бунт, тоді приносили кожній по картоплині в кожушках.

...Знаєте, з одного боку, ув’язнення у мене забрало стільки років і здоров’я. Але я не шкодую. Я пройшла таку школу життя! Одна справа — пізнати ту радянську дійсність ззовні, а інша — із її черева. Я на власні очі побачила ті колосальні концтабори, скільки там людей у тих тюрмах було!

— Якщо не помиляюся, там ви познайомилися з естонкою, яка згодом стала урядовцем.

— Міністром внутрішніх справ Естонії! Лаглє Парек із нами відбувала покарання. З нею ми товаришуємо і досі.

— Коли ж ви зустрілися зі своїм чоловіком?

— Я відбула повністю свій термін, і мене мали відправити у заслання в Красноярський край. А мій чоловік був на Алтаї. Ми мали ще й заслання окремо відбути. Але Руденко звернувся до головного «кадебіста» і попросив дозволити нам відбувати заслання разом. Так мене відправили до чоловіка з персональним конвоєм у літаку. Пам’ятаю це відчуття невимовного щастя, коли я побачила небо — і ніяких парканів та колючого дроту!

А потім було село Майма, де відбував заслання мій чоловік. І наша перша зустріч. Ми всю ніч проговорили. А зранку почули по радіо, що в Україні сталася катастрофа на ЧАЕС. Це був для нас iще один удар...

У засланні ми працювали сторожами. А далі Горбачов почав випускати політв’язнів. І нас звільнили восени 1987 року.

«Із громадянством мене «мурижили» чотири роки»

— Але в Україну вам дорога була закрита?

— Так. Ми доїхали до Москви. І там почали оформляти документи на виїзд за кордон. Так потрапили до Німеччини, а далі — до США, де нам дали політичний притулок. Зустрічало нас в Америці багато журналістів, українська громада. Там, в аеропорту, за всі роки радянської влади я вперше почула Гімн України. Стояла і плакала — це було дуже зворушливо (втирає сльози).

У США я працювала у редакції газети «Свобода». А Руденко очолив закордонне представництво УГГ, його запрошували на ефіри до радіо «Свобода», «Голос Америки». Тим часом перебудова докотилася і до України. У СРСР закрили політичні тюрми. І Руденку, в числі інших 24 осіб, повернули радянське громадянство. Я ж була особою без громадянства, мала лише зелену картку, яка дозволяла жити в США.

У 90–му Руденку дали цю квартиру в Києві, у письменницькому будинку (де зараз і живе Раїса Руденко. — Авт.). А після розвалу СРСР уже й мені дозволили в’їхати.

— Але у вас досі громадянство американське, чи не так?

— Із громадянством вийшла окрема історія. В Україні я подала всі необхідні документи. Але мене «мурижили» чотири роки, натякали, що потрібно заплатити хабар, щоб прискорити процес: десять тисяч доларів. Та я б і тисячу не дала! Чого б це?! Я тут народилася, я — українка. Моя рідня, мій чоловік тут живе.

Врешті я втомилася від цієї паперової тяганини. Адже, перебуваючи більше шести місяців в Україні, я могла втратити статус на мешкання в США. І в Україні мені не давали право на мешкання. А маючи громадянство США, я можу перебувати за межами цієї країни необмежений час. Тому я подала документи на американське громадянство й отримала його. Згодом мені дали дозвіл на постійне проживання і в Україні. Із 1991 року я постійно живу в тут, отримую українську пенсію — 900 гривень. От тільки голосувати не можу і не користуюся пільгами.

ДОСЬЄ «УМ»

Микола Руденко

Народився 19 грудня 1920 року на Луганщині. Письменник, філософ, громадський діяч, засновник Української Гельсінської групи. Учасник Другої світової війни, був важко поранений у боях. Нагороджений орденами Червоної Зірки, Вітчизняної війни І ступеня, має 6 бойових медалей. Герой України. Руденко був одним із небагатьох, хто під час сталінської кампанії проти «космополітів» відмовився негативно характеризувати єврейських письменників, яких вимагали виключити зі Спілки письменників України. Був засуджений до семи років таборів суворого режиму і 5 років заслання за так звану «антирадянську агітацію і пропаганду». За роман «Орлова балка» уже в часи Незалежності Руденко присуджено Державну премію України ім. Т. Шевченка в галузі літератури. Помер Руденко 1 квітня 2004 році в Києві.

ГЕНІЙ

«Андропов цікавився у зека Руденка, чи правильно рухається перебудова»

— Микола — дуже талановитий письменник і поет. І якби він більше нічого не зробив, то все одно увійшов би в історію України як талановитий літератор. Але ж він був iще й правозахисником, створив Українську Гельсiнську групу, яка теж вiдi–грала велику роль у наближенні України до незалежності. Але найбільша заслуга Руденка — в його відкриттях.

Як відомо, Руденко вивчав «Капітал» Карла Маркса й дійшов висновку, що марксизм веде до регресу. У своїй праці «Енергія прогресу» Микола зробив відкриття: абсолютна додаткова вартість може надходити тільки із землеробства, від природи, а не від експлуатації людської праці. Саме тому СРСР був приречений — і Руденко це прогнозував. Він звертався до ЦК КПРС про необхідність реформ. Але його оголосили божевільним, заарештували. Проте водночас iз ним рахувалися. Коли Руденко був у концтаборі, Андропов засилав до нього «кадебістів», щоб ті запитали, чи в правильному напрямi рухається перебудова. У Кремлі знали, що він має рацiю. Бо їм було видно, як насправді розвивається економіка.

Руденко дослідив, що у світі діє давно відомий космічний закон збереження і перетворення енергії, порушуючи який, будь–яке суспільство стає приреченим. У багатьох питаннях Микола виявився пророком: передбачив продовольчу та демографічну кризу планетарного масштабу. Але ж і вказав вихід. Хоча світ цього ще досі не оцінив. Думаю, що якби книга Руденка «Енергія прогресу» була перекладена англійською мовою, то він би давно отримав Нобелівську премію. Адже у тій праці все сказано: порятунок — у сільському господарстві, у землі, у правильному господарюванні на ній. Головне, щоб держава не заважала розвиватися фермерам, не обкладала здирницькими податками, не встановлювала квот і цін на сільгосппродукти. У нашій державі ще теж цього не зрозуміли. І невідомо, чи зрозуміють.