Швидше живий, ніж мертвий

Фестивалі робіт молодих кінематографістів є у нас чи не найкращим показником вітчизняного кінематографа. Третій студентський кінофестиваль «Десята муза», що пройшов на кіностудії ім. Довженка, досить виразно продемонстрував сильні і слабкі сторони творчості української кіномолоді.

«Завзяті» мелодрами — нове захоплення молоді?

На відкритті фестивалю члени журі, які вже встигли переглянути конкурсну програму на наданих оргкомітетом дисках, не приховували своїх емоцій. Більшість iз них, відзначивши талант кращих серед учасників, не забули вказати і на відверто низьку якість деяких стрічок. Поважним суддям можна тільки поспівчувати. Відвідування подібних заходів, основну частину аудиторії яких зазвичай складають автори картин та їхні друзі–знайомі, захоплює життєрадісною атмосферою молодіжного фестивалю, духом творчого запалу. Однак домашній перегляд тих же стрічок може стати серйозним випробуванням. Програма цьогорічної «Десятої музи» не стала винятком — багато картин справляли відверто гнітюче враження.

Якщо до зрозумілих для постановників–початківців помилок на зразок невідповідності інтер’єру зображуваним реаліям, незграбних монтажу та озвучення можна було поставитися з розумінням, то примітивні, «в один рядок», сюжети, до болю неприродні діалоги, наполегливе прагнення зафільмувати свій потік свідомості навряд чи справедливо виправдовувати недосвідченістю. Окремий напрям у «короткометражках» студентів–кінематографістів — жанр завзятої мелодрами, з несамовитими, «опереточними» сюжетами, заламуванням рук, перманентним викочуванням очей із орбіт, криком і стогоном. Найбільшим же розмахом дурості й непрофесіоналізму відрізнялася «Магічна книга», потішна 46–хвилинна «кінопоробка» в жанрі фентезі за книгою відомого українського філософа і психоаналітика Назіпа Хамітова, з самим шановним мислителем у ролі головного лиходія.

Аніматори знову поза конкуренцією

І все ж iз великою кількістю бездарних фільмів на фестивальних показах, на щастя, сусідували проблиски справжнього таланту — стрічки, цікаві хоча б на рівні оригінальної ідеї, окремих постановочних рішень і акторських робіт. Наприклад, відзначена призом за найкращий сценарій «Сила тяжіння» Ангела Ангелова — кумедна історія про боротьбу за валізу, яка наповнюється тим, що очікує в ній знайти черговий власник: коли її втрачають герої, які полювали за нею у впевненості, що та забита доларовими банкнотами, валізу знаходить волоцюга і з радістю виймає звідти палку ковбаси та пляшку горілки. Нагороду за кращу режисуру отримала Олена Звірик за фільм «Трофей», в якому хлопець і дівчина фліртують один з одним, спілкуючись фразами, набраними на мобільних телефонах, у фіналі ж юнак, заволодівши телефоном співрозмовниці нібито для того, щоб залишити свій номер, вискакує з ним на перон — він, на жаль, виявився ніяким не романтичним героєм, а звичайнісіньким шахраєм.

Але найкраще постфестивальне враження залишила по собі анімаційна частина програми, представлена учнями видатного мультиплікатора Євгена Сивоконя. Кращі серед цих робіт були самодостатніми мистецькими одиницями. Поставлений за мотивами роману Бориса Віана пластиліновий мультфільм «Сердцедер», що отримав нагороди за кращу роботу художника і краще звукове рішення — моторошна історія жінки, що з патологічною наполегливістю намагається захистити своїх дітей від впливу навколишнього світу, її безмірні материнські почуття представлені жахливо–хворобливими фантастичними образами. Нагороджений спеціальним призом журі фільм Наталії Скрябіної «Царевич і таємниця чарівної жабки» — чудовий коктейль iз російських казок про юнака із сільської глибинки, який сповнений честолюбних прагнень, мрій про великі битви і велике кохання, але його героїчні походи щоразу виявляються не билиною, а трагікомедією. Картина Олени Потьомкіної «Усередині» визнана кращим анімаційним фільмом — це чарівна розповідь про людей–шаф, що ховають за закритими дверцятами предмети, які визначають їхню особу. Ця невибагливо проста метафора обіграна з бездоганним почуттям гумору і щирим розумінням людської натури.

Журi вирішило цього року не вручати Гран–прі — очевидно, у зв’язку з відсутністю по–справжньому виразних робіт серед ігрових картин. Як би там не було, «Десята муза» вкотре засвідчила існування сильної вітчизняної анімаційної школи, яка заявила про себе ще на початку 2000–х, коли стрічки Степана Коваля та Олександра Шмигуна, також учнів Євгена Сивоконя, збирали нагороди не тільки українських, а й міжнародних фестивалів.

Олександр ГУСЄВ