Існувати не за інерцією

Театр має бути сучасним. Здавалося б — аксіома. Та що містить у собі це поняття? Чи повинен він глядача пестити й заколисувати, чи, навпаки, подразнювати й розбурхувати? Чи треба гнатися за комфортністю та зовнішнім лоском сьогоднішніх мультиплексів, чи головне — «начиння» вистави?

Чимало театрів (особливо на периферії) якщо й ставлять собі такі запитання, то більше — на рівні теорії. Існують за інерцією, постійно зітхаючи: мовляв, хто її зна, ту публіку, що їй треба?.. Та оце зітхання — теж «теоретичне»: платить держава якість копійки — то й добре, аби гірше не було.

«Кадр», що вирішив багато

У подібному «анабіозі» перебував донедавна і Хмельницький обласний музично–драматичний — колись знаний та поважний (80–літній ювілей торік відзначав). Щось собі ставив–грав, поки місцеві глядачі потроху забували туди дорогу... Аж раптом — мов у п’єсі з хвацько закрученою інтригою — спалахнув вогнями та заряснів афішами фасад, запрацювали гардероб, сайт та група «В контакті», заграв у фойє оркестр, відкрилася мала сцена, на черзі — буфет... Це, так би мовити, зовній бік справи, якщо говорити сучасною мовою — зміна «інтерфейсу». Але в даному разі оновився і «контент».

Як не крути, а кадри вирішують усе. В конкретному випадку «кадром» виступив новий директор Петро Данчук, за плечима в якого — керівництво цим же Хмельницьким театром (у 80–ті саме при ньому він в’їхав до нового приміщення), робота в Києві у різних театрах... Повернення сталося позаминулого сезону — і на сьогодні зміни безперечні.

Були запрошені досвідчений режисер та продюсер із Києва Мирослав Гринишин, зовсім молодий Орест Пастух з Івано–Франківська. Взагалі з’явилося багато молоді. Та й старий склад підпав під «мобілізацію», яка триває й досі — задля формування направду дієздатного колективу. Продовжують виходити на кін провідні актори (одного з них — Ігоря Сторожука — нещодавно призначено художнім керівником театру), над новими постановками працюють режисери Ярослав Дмитрик та Володимир Веляник, режисерсько–акторську роботу, якою презентовано малу сцену, здійснила Лариса Курманова.

Класика у стилі «екшн» і традиційна

Класика завжди сучасна — ще одна нібито–аксіома. Та сама по собі вона не «відкриється» — потрібний ключ. Два різних, але доволі ефектно–ефективних ключі запропонували в останніх постановках театру Гринишин та Пастух. Перший створив на базі «Циганки Ази» — хрестоматійної п’єси класика театру Михайла Старицького — сценічну версію під назвою «Aza.2011».

У ній у ролі вітчизняних Монтеккі та Капулетті виступають не просто українській та циганський табори персонажів, а ніби сучасна міська маскультура (з «кислотною» музикою, нав’язливою комп’ютерною графікою на відеоекрані, неприхованою агресією) та звичай інший, «привнесений» (цигани, вдягнені у чорну шкіру й усякий «метал», торгують наркотою і є не менш агресивними). Хоча ота «кислотність» — теж привнесена, не природна для нашої землі, але «природністю», «національною автентичністю» у виведеному на кону світі наділений тільки місцевий юродивий Опанас (Орест Пастух).

Цю провокативну, жорстку, навіть агресивну виставу сам постановник визначає як «екшн», проте таке екстремальне «тестування» класичного сюжету, «вкидання» його у суперактуальний антураж у підсумку виявляється вдалим: воно засвідчує й універсальність самого тексту Старицького, і спроможність театру резонувати на болючі точки сьогодення.

Орест Пастух у «Ревізорі» обійшовся «терапевтичними» засобами — формат вистави доволі традиційний. Але вона рясно насичена «цікавинками» — і в образах чиновників та родини Городничого, і щодо Хлєстакова, якого грає сам режисер. Так, у знаменитій «сцені брехні» він — чорнявий, худорлявий, натхненний, та ще й iз підкрученим волоссям — завзято «диригує» уявним оркестром, застрибнувши на стіл, і у такому вигляді справді скидається на пам’ятник Пушкіну, що з ним Іван Олександрович буцімто «запанібрата». Дотепно й неочікувано вирішений режисером... народ — тобто прості мешканці повітового міста, котрі в п’єсі не фігурують. А на кону — ось вони: спочатку миють–підмітають вулиці, а потім — скандуючим натовпом із латаним–перелатаним (так, що первісного кольору й не вгадати) прапором та транспарантом «Свободу малому бізнесу!» вриваються зі скаргами до ревізора.

Схвальну оцінку ця вистава одержала на фестивалі «Прем’єри сезону» в Івано–Франківську. Загалом, театр відновив і гастролі по області, і виїзди на фестивалі — «Ревізор» днями вирушив на «Тернопільські театральні вечори», моновистава Веляника «На полі крові» не загубилася у насиченій програмі нещодавнього фестивалю в Луцьку, присвяченого 140–річчю з дня народження Лесі Українки.

А найближчим часом на театр чекає і класика («Дім Бернарди Альби» Ф. Гарсіа Лорки), і сучасна драматургія... Курс, узятий хмельничанами, — на оновлення та відкритість — зрештою має на меті зробити театр справді сучасним, тобто цікавим і глядачам, і самому собі.

Катерина МУРОМЦЕВА