Олександр Усик: Із Божою допомогою ми виходимо й заходимо в ринг

09.12.2011

Віталій МОХНАЧ

Олександр Усик: Із Божою допомогою ми виходимо й заходимо в ринг

Доволі пізній початок боксерської кар’єри — в 15 років — не завадив, а лише відтермінував прихід «зіркового часу» до Олександра Усика. Після проваленої Олімпіади–2008 представник Сімферополя, як по сходинках, планомірно піднімався на вершину світового аматорського боксу. Підкорити ж її Сашко зміг два місяці тому, коли у чудовому стилі, доволі легко і невимушено, на чемпіонаті світу в Баку переміг усіх своїх опонентів у категорії до 91 кг. Хоча успіх Усика був лише п’ятою частиною українського тріумфу в Азербайджані — тоді, нагадаємо, наші боксери здобули чотири золоті й одну срібну медалі — однак саме його Національний олімпійський комітет визнав найкращим спортсменом жовтня. Та, здається, головною відзнакою для Олександра стала квартира, яку виділив йому уряд після розпорядження Віктора Януковича, зробленого під час офіційного прийому боксерів в адміністрації Президента. Про враження від нового помешкання, шлях до чемпіонства та майбутні плани кореспондентові «України молодої» розповів герой планетарної першості — Олександр Усик.

«Хочеться сказати Президентові — велике дякую»

— Олександре, після феєричної перемоги на жовтневому чемпіонаті світу в Азербайджані, де українська боксерська збірна здобула чотири золоті й одну срібну нагороди, на Батьківщині вас зустрічали як героїв. Ледь не щодня організовували прийоми, зустрічі, урочистості. Скажіть, чи вже згас той неймовірний ажіотаж навколо ваших персон?

— Справді, зараз офіційні заходи відбуваються не так часто, як після повернення з Баку. Тоді ми по п’ять разів на тиждень виїжджали на різноманітні зустрічі. Проте в грудні в кожній обласній федерації підбивають підсумки року, тож раз на тиждень нас усе одно кудись та й запросять.

— А який із прийомів вам найбільше запам’ятався?

— У нашого Президента Віктора Федоровича Януковича. Тоді під час зустрічі він дав вказівку, аби всі чемпіони на місцях отримали квартиру. Скажімо, я не мав власного житла — з дружиною та донькою ми винаймали квартиру. Однак віднедавна у мене з’явилася своя домівка: зробимо ремонт і справимо новосілля.

— Пригадується, що після зустрічі в адміністрації Президента точилося багато розмов щодо тих квартир. Мовляв, ордер є, а власне «квадратних метрів» — немає. Схоже, ситуація змінилася?

— Так, я маю на руках і договір, і ключі від квартири. Разом із сім’єю ми вже оглянули нове помешкання. Тож хочеться сказати Президентові — велике дякую.

— Після тріумфу на планетарній першості ви отримали заслужений відпочинок. Як проводите вільний час?

— Та, власне, нічим зараз я не займаюся. Якщо не на прийомах, то сиджу вдома з дружиною та дитиною. Зрештою, відпочиваю від боксу, хоча спортивну форму підтримую — бігаю, стрибаю, граю в теніс.

— Кажуть, що на дозвіллі ви пишете вірші. Після чемпіонату світу муза вас відвідувала?

— Ні. Однак моя дружина на честь перемоги в Баку парочку віршів написала.

«Працюю за планами Василя Ломаченка»

— До речі, наприкінці кожного року в Україні визначають найбільш впливових людей у різних сферах діяльності. На перемогу в номінації «спортсмен року» претендує кожен із вашої чемпіонської четвірки — ви, Василь Ломаченко, Тарас Шелестюк, Євген Хитров. Як думаєте, хто отримає головний приз?

— Думаю, що це буде Вася Ломаченко.

— Хай там як, але спеціалісти кажуть, що чемпіонат світу в Баку — це був ваш зірковий час.

— У будь–якому разі я не зупиняюся на досягнутому. Планетарне «золото» — це хороший стимул для нових звершень.

— Аналізуючи ваші досягнення, можна сказати, що прогресу ви досягли після не надто вдало проведеної Пекінської олімпіади. Що, на вашу думку, стало переломним моментом у вашій кар’єрі?

— У 2008 році я багато що переосмислив. Почав більше тренуватися. До того ж мені став допомагати Анатолій Миколайович Ломаченко — тато Васі Ломаченка (олімпійського чемпіона, дворазового переможця світових першостей. — Авт.). Можна сказати, що тепер я виконую всі ті навантаження, які виконує Василь. Вочевидь саме після об’єднання зусиль Анатолія Миколайовича та мого особистого тренера — Дмитра Дмитровича Сосновського — й прийшов результат.

— На чемпіонаті світу в Баку важко було не помітити як сильно, у порівнянні з попередніми роками, збільшилися ваші габарити. Широкі плечі, потужні м’язи... Поділіться рецептом спортивної гармонії?

— Хочу сказати, що для цього потрібно багато працювати. Дехто їсть спеціальну їжу, аби збільшити свою масу, проте я вживав лише природні харчі. Адже нам, боксерам, серйозно набирати кілограми не можна, оскільки є обмеження у вагових категоріях. Тож усе відбувалося природним шляхом. Тобто, я працював на турніках, брусах, підтягувався, віджимався, плавав.

— Кожен бій, який ви проводили в Баку, не обходився без своєрідного ритуалу з дерев’яним намистом. Розкажіть, що то за прикраса?

— Ви знаєте, це не намисто, — це хрестик. Усі православні носять хрест. Це наш оберіг, який ми одягаємо собі на шию, адже з Божою допомогою ми виходимо й заходимо в ринг.

— В одному з інтерв’ю Ви казали, що на стадії боксерського становлення головним мотивуючим чинником для вас була Олімпіада–2008. Що нині вас спонукає на подолання нових спортивних рубежів?

— Я щоразу формую перед собою нову мету. Вона у мене завжди була і буде. Важливо, аби поступово йти й досягати певних висот. Ось нещодавно був чемпіонат світу, наступна позначка — Олімпійські ігри в Лондоні.

«Футбол — подобається, а бокс — просто обожнюю»

— Перш ніж вийти на ринг, ви пробували свої сили у футболі й навіть грали за команду «Таврія–87». Проте через бійку із суперником були вимушені перекваліфікуватися в боксери. Не шкодуєте, що так сталося?

— Ані крапельки не шкодую, що так вчинив. Адже того, що має статися, уникнути не можна. Футбол мені подобається, але бокс я люблю більше. Можу сам поганяти м’яча, інколи подивитися хороший матч, але не більше того. А от бокс — це той вид спорту, який я обожнюю.

— Як колишній футболіст поділіться своїми враження від жеребкування Євро–2012.

— Чесно зізнатися, я за ним не стежив. Я не з тих людей, які з головою занурюються у футбольне життя, бояться пропустити матч улюбленої команди. Хоча, клацаючи телевізійні канали, можу зупинити свою увагу на матчах англійської прем’єр–ліги або ж поєдинках «Барселони».

— А якщо я вам скажу, що збірна України на домашньому чемпіонаті Європи гратиме з англійцями, французами та шведами, то як оціните шанси наших на вихід із групи?

— Що можна сказати. Суперники нашій збірній дісталися сильні — команди світового рівня. Тож, будемо сподіватися, що їм вдасться вийти з групи. У будь–якому разі буду вболівати за Україну. Я люблю свою державу.

— Олександре, нещодавно ви стали аспірантом Львівського державного університету фізичної культури та спорту. Наука — це поклик душі чи необхідність?

— Вважаю, що додаткова освіта — це дуже добре, адже вічно бути в спорті не можна. Якщо говорити відверто, то спортсмени потрібні лише доти, доки демонструють високі результати. Потім вони стають просто «відпрацьованим матеріалом».

Хоча я й маю дипломи тренера–педагога та менеджера зі спорту й туризму, однак після розмови з деканом Львівського вишу я з великим задоволенням погодився продовжити навчання в аспірантурі.

— Після того як Володимир Кличко здобув учений ступінь, його почали називати «Доктор — сталевий молот». Якщо не секрет, чи є у вас прізвисько?

— Ні, немає.

— А чому ж Вікіпедія називає вас «Котом»?

— Я теж, до речі, про це нещодавно прочитав, однак джерела походження цього не знаю. У команді мене кличуть або Саня, або Усик.

Посміхнись — і зроби життя кращим

— Олександре, ви зі своїми колегами–боксерами неодноразово згадували про меценатську допомогу, без якої були б неможливими ваші успіхи на міжнародній арені. А як ви самі ставитеся до благодійності?

— Я, на відміну від депутатів, не прагну широкого розголосу своїх благодійних вчинків. Так, я допомагаю знедоленим, але більше нічого говорити на цю тему не буду.

— Колись ви сказали, що, ставши чемпіоном світу, у Сімферополі відкриєте спортивний центр, де діти зможуть безплатно займатися спортом...

— Власне, у ранзі чемпіона світу серед аматорів реалізувати цей проект неможливо. Гонорари не ті. А от, якщо переможу на профі–ринзі, тоді й здійсню задумане.

n Неодноразово доводилося чути про ваше гостре почуття гумору, та й навколо рингу ви поводите себе доволі розкуто. Хоча під час розмови справляєте враження серйозної та стриманої людини. З чим пов’язані такі перевтілення?

— У колі друзів, близьких, з якими я проводжу багато часу, все по–іншому. Але коли я спілкуюся з незнайомими людьми — поводитися так я ніколи не буду.

— А як вам здається, з віком почуття гумору притуплюється?

— Я з самого дитинства любив красиво посміятися, пожартувати. І, сподіваюся, що це бажання залишиться до глибокої старості. В одному будинку Хмельницька, в ліфті, на дзеркалі я прочитав: «Посміхнись — і зроби життя кращим». Із посмішкою на обличчі будні стають приємнішими.