В’єтнам — і нам і не нам

Площа В’єтнаму становить усього пів–України, а його економіка розвивається настільки динамічно, що країна стала одним із найбільших у світі експортерів рису, кави, каучуку, морепродуктів, чаю, екзотичних фруктів, нафти–сирцю. Незабаром наші держави відзначать двадцятиліття співробітництва. Ось–ось має відкритися прямий авіарейс між Києвом та Ханоєм, що значно полегшить життя не тільки політикам, а й бізнесменам і туристам. Уже окреслені програми в економічній, гуманітарній, культурній та туристичній сферах, які спрямовані на інвестиційний курс. В’єтнамці сподіваються на співпрацю з Україною в галузі енергетики, IT–технологій, освіті, залишаючись при цьому країною полум’яних революціонерів, чий лідер Хо Ши Мін зустрічається на портретах як у кожному офіційному кабінеті, так і приватному магазинчику чи поруч із Буддою в культовій пагоді. Сьогодні В’єтнам дедалі більше приваблює інвесторів.

Ринкова економіка соціалістичної орієнтації

Хошимiн — найбільш метушливе місто В’єтнаму. Тут живе 9 мільйонів мешканців і більше половини з них їздить на мотобайках. Можна сміливо стверджувати, що саме мотобайк є народним транспортом в’єтнамців, бо автомобілі, а вони переважно дорогих марок (до речі, деякі з них тут і збирають), становлять лише відсотків 20 загального безперервного вуличного потоку. На «мотиках» везуть одразу двох дітей і дружину, перевозять домашній скарб, холодильники, меблі, при цьому це ще не найбільший вантаж. Тільки тому, що швидкість у місті обмежена 35–ма кілометрами, аварій трапляється мало. Туристу, який не звик до мільйонів мотонаїзників у шоломах і масках, необхідні дві доби на адаптацію, щоб навчитися переходити вулицю.

Хошимiн, або, як по–старому називають його в’єтнамці, Сайгон, стрімко розвивається. Він — визнаний комерційний центр країни, бо споконвіку був містом базарів, світовим портом. Життя тут вирує настільки бурхливе, приїжджих так багато, що керівництво міста змушене відбирати площу в моря. Мерія співпрацює у цьому проекті разом із голландцями, витративши тільки на вивчення самого питання два мільйони євро. До морських проблем суднобудування долучилися й українці, з нами теж ведуть спільні розробки.

Сайгон справедливо вважають й індустріальним центром. І для прикладу демонструють спільну в’єтнамсько–сінгапурську зону в одній iз 24 провінцій мегаполісу — Бінь Зионг. Цей індустріальний «парк» створює враження суперсучасного міста. А починалося все з освоєння 500 га землі, дійшовши до 1 600 га, і це не кінець. Тут виросли екологічно чисті корпуси заводів із виготовлення металевих тросів різноманітного калібру, комплектуючих для «мобільників», упаковки для ліків та косметики, продуктів харчування, підошв для взуття. Вишикувалися цехи–підприємства вздовж зелених проспектів. Поруч працює огороджена митниця, яка зразу ж оформлює товар на експорт. Недалеко від головного офісу розташовані помешкання спеціалістів, школа, супермаркет, житлові будинки для робітників. Вулицями їздить спецтранспорт, інакше за день не дійдеш кінця цього селища.

Спільна в’єтнамсько–сiнгапурська зона створювалася під патронатом прем’єр–міністрів обох країн, у якій пакет із 49% акцій належить в’єтнамській стороні і 51% — партнерам. Гарантія підтримки з боку уряду країни забезпечена. Сьогодні 464 інвестори з Сiнгапуру, Тайваню, Гонконгу, Японії, Південної Кореї та багатьох інших країн беруть участь у проекті. Відомі компанії, наприклад Siemens, P&G, Toyota, Unilever, Omron, Pepsico, Kimberly–Clark, успішно працюють 15 років, продаючи товар.

Інвесторів приваблюють стабільність спокійного В’єтнаму, дешева робоча сила та дуже ємкий ринок споживання, адже в країні — 86 мільйонів громадян. До того ж держава створила пільгові умови: тут заохочується експорт, який не оподатковується. В’єтнам провадить так звану ринкову економіку соціалістичної орієнтації, при якій роль дер–жави надзвичайно відчутна.

На жаль, є й протилежний приклад співпраці. Недалеко від столиці країни — Ханоя — працює одне з відділень корпорації Vigracera, що виробляє й експортує сантехніку. І нічого в тому особливого не було б, якби не давні зв’язки цього підприємства з Україною. Довгий час партнерські відносини задовольняли обидві країни, але, починаючи з 2009 року, товарообіг почав різко зменшуватися. На думку директора підприємства Нго Тру Дунга, проблема криється у митній процедурі: раніше працювали напряму, а тепер з’явилися посередники, які вимагають додаткову оплату. В’єтнамці переконані: ці гроші не надходять на рахунки дер–жави. Корпорація працює із 40 країнами світу, але така проблема виникла лише з Україною. В’єтнамському підприємству хочеться зберегти добрі стосунки з нами та скоротити витрати. От тільки вони не знають, хто в нашій країні може вплинути на позитивне рішення.

Професія — запорука добробуту

Усі землі навколо Сайгона та Ханоя розпродано. Якщо за кілька років ділянки не використають за призначенням, держава поверне їх у свою власність. Земля коштує дуже дорого, а відтак дороге і житло в’єтнамців. Будівництво ведеться приватними компаніями, і поряд із традиційними вузькими три– і чотириповерховими будинками, схожими на комп’ютерні процесори, зростають сучасні багатоповерхівки. Помешкання у всьо–му регіоні невисокі, бо ще з королівських часів житло підданого не могло бути вищим за пагоду монарха. Як правило, у типовому будинку в’єтнамця на першому поверсі розміщуються крамничка, кафе чи офіс, за якими тягнеться службове приміщення, найчастіше — склад, а вище — спальні хазяїв. Химерне поєднання урбаністичних елементів і атмосфери східного міста справляють незабутнє враження. Особливо, коли в’єтнамська сім’я сідає на своїх низеньких пластикових стільчиках за трапезу просто на асфальті біля входу в будинок, магазин чи готель.

Проте супермодерні мікрорайони з хмарочосів, із великими квартирами та електронним начинням, з басейнами всередині помешкання виглядають у мегаполісах органічно. У Ханої є офісний центр висотою 75 поверхів, сучасний стадіон, де проходила азіатська Олімпіада 2002 року. Однак доступного житла простому люду не вистачає. У переговорах політиків дедалі частіше звучить зацікавленість у співпраці з прогресивними українськими будівельниками.

60 відсотків населення В’єтнаму — люди до сорока років, це наймолодша нація в Азії. За законом країни, сім’я не має права мати більше двох дітей. Якщо народжується третя і бiльше, за них в’єтнамці платять податок, розмір якого встановлює місцева влада. Державні службовці отримують невисокі зарплати, їм заборонено демонструвати статки у вигляді авто чи вілли, якщо, скажімо, чоловік або дружина займається бізнесом і має пристойні доходи.

Середня зарплата в’єтнамця становить близько $200. Незрівнянно більше заробляють працівники нафтопереробної галузі, лікарі, юристи, льотчики, тобто кваліфіковані спеціалісти. Вищу освіту здобувають і у себе в країні, куди запрошують на роботу іноземних викладачів, і за кордоном. Освіта платна. За радянських часів в Україні дуже багато в’єтнамців навчалися у Київському інституті цивільної авіації. Сьогодні всі його випускники займають керівні посади в авіаційній галузі.

Питання освіти, особливо професійної, стоїть на першому місці. Один із пунктів державної програми боротьби з бідністю, яка, до речі, визнана незалежними фахівцями кращою у світі, стосується видачі безпроцентної позики саме на освіту. Тому мають місце домовленості урядів наших держав про обмін студентами Ханойського та Київського національного ім. Т.Шевченка університетів. У В’єтнамi, на відміну від деяких зарубіжних країн, високо оцінюють потенціал українських вишів.

Хто годує В’єтнам

Південь В’єтнаму вважається одним із двох рисових кошиків країни. Це дельта ріки Меконг, що заповнена рисовими полями. На півдні врожай білого злаку збирають тричі на рік, бо цьому сприяє родючий мул річки. Завдяки йому В’єтнам і світ годуються рисом. Тут же виловлюють до 400 видів прісноводної риби, по берегах плодоносять мангові дерева, вони ростуть у воді, і саме тутешні манго вважають найсмачнішими. Щоб укріпити острови, розкидані десятками по Меконгу, на їхніх берегах в’єтнамці насадили пробкові дерева, коріння яких сягає довжини понад кілометр. Місцеві жителі працюють на полях, у фруктових садах, у храмах (Меконг ще називають річкою буддистів) і лагідно величають свою годувальницю багатою рікою.

Дельта відома системою каналів, якими зручно пересуватися, — це спосіб життя в’єтнамських риболовецьких селищ. Саме тут можна побачити знамениті плавучі ринки, де торгівля починається із першими променями сонця просто на невеличких джонгах, що метушливо снують по річці. У кожного такого човника, за стародавньою традицією, на носі намальовані очі, щоб відлякувати крокодилів. Рептилій давно вивели з Меконгу, а традиція лишилася. Тепер на джонгах ставлять жердину, а на неї нанизують овочі та фрукти , які селяни привезли зі своїх островів на продаж, і показують, так би мовити, асортимент товару. ...Гори ананасів, кокосів, бананів, батату, такої ж, як у нас, капусти... За провізією з’їжджаються оптовики з усієї країни. Уже ніхто з в’єтнамців не пам’ятає часів, коли продукти видавалися за карточками. Країна забезпечує повністю свої потреби в їжі і при цьому експортує десятки найменувань чи не півсвіту.

Цього листопада у В’єтнамі вперше відбувся Міжнародний фестиваль чаю у провінції Тхай Нгуен — на півночі країни. Саме у цьому місці існують ідеальні умови для розведення чайної культури, яка дуже любить сонце, вологе повітря і не терпить поруч із собою іншої рослинності. В’єтнам — батьківщина зеленого чаю, і коли чай цвіте, його квітки подібні за формою до яблуневих, мають жовтий колір і ніжно пахнуть жасмином. Плоди, що зав’язуються після цвітіння, використовують як насіння для вирощування нових кущів.

У спеціально побудованому до фестивалю музеї демонструють історію та традиції вживання чаю. Маленький керамічний чайник наповнюють трьома (!) чималими совочками заварки, заливають окропом і тут же його зливають. Наповнюють окропом удруге. Зверху чайник також обдають гарячою водою, нею ж зігрівають і крихітні, на один ковток, чашечки. Настояний 3—5 хвилин чай кольору соломи розливають жінки у національних строях, що звуться аозай. У будь–якій офіційній установі аозай — незмінний наряд в’єтнамки. Він має безліч варіантів i завжди вигідно підкреслює стрункість і красу витончених азіаток. Із чарівною усмішкою вони подають горнятко надзвичайно тонізуючого напою, який самі виробники вживають не більше 100 г на добу.

Розведенням і збором чаю займаються переважно приватні та кооперативні господарства 33 провінцій В’єтнаму. Люди дуже раділи, що цього разу природа була милостива до них: ніяких землетрусів, цунамі. На заключній церемонії фестивалю кращих із чайоводів як передовиків виробництва державні мужі країни після офіційних промов нагороджували грамотами та вітали розкішним салютом. Десертом цього дійства були вибори принцеси чаю, щось на кшталт конкурсу королеви краси.

В’єтнам експортує близько 50 тисяч тонн зеленого чаю, займаючи дев’яте місце у світі. Проте не всі знають, що після Бразилії В’єтнам посідає друге місце на планеті з експорту кави.

Каву сюди завезли французи більше ста років тому. Рослина пречудово прижилася, і тепер сорти «робусти» та «арабіки» у зернах, мелені та розчинні відправляють до споживачів 80 країн, навіть у такий кавовий край, як Марокко. Це тому, що в’єтнамський напій має незрівнянний насичений шоколадний смак. А попервах з експортом кави не дуже ладилося. В’єтнаму висували претензії щодо невідповідності світовим стандартам: чистоті сорту та вмісту більшої вологості, ніж граничні 12,5%. Країна подолала ці труднощі.

Привабливий туризм

Сьогодні провідні туроператори світу активно налагоджують відносини з міністерством туризму В’єтнаму. Про те, що В’єтнам — країна, приваблива для туристів, свідчить кілька моментів. Це народ давньої цивілізації із чудовими пам’ятками історії. У Ханої, наприклад, зберігся з 1070 року Храм літератури. Він вважається першим університетом країни, в якому отримували освіту спочатку особи королівської крові, а пізніше обдаровані вчені. Сьогодні до Храму літератури, двері якого завжди відчинені, а п’ять пагод у характерному яскраво–червоному з золотом кольорі заповнені людьми, приходять помолитися і віддати шану розуму.

Старі квартали столиці з вузькими гамірливими вулицями, розкішні численні озера, колоніальні вілли, буддійські пагоди захоплюють своєю екзотикою. Старовини збереглося чимало по всьому В’єтнаму, встигай тільки запам’ятовувати.

Не кожна країна може по–хвалитися одним із семи див світу. В’єтнам може — бухтою Халонг. У мальовничій затоці розкидані тисячі острівців, на яких природа утворила химерні печери, а в них — застиглі у камені чудернацькі квіти з істотами. Бухта Халонг — це гордість країни, її візитка. Нещодавно ЮНЕСКО визнало Халонг пам’яткою світового природного спадку. Потрапивши сюди, розумієш, що в’єтнамські пейзажі, які колись бачив на картинах, насправді тьмяніють перед реальною красою.

Подалі від туристичних маршрутів, у тихих закутках затоки, місцеві рибалки вирощують знамениті на весь світ халонські перли, які везуть звідси на продаж до Китаю та Індії.

В’єтнам — країна непереможеного народу, який протягом свого існування боровся за незалежність із китайцями, японцями, французами, американцями, залишивши потому свідчення своєї незламності в пам’ятниках та музеях. Про один історичний комплекс — тунелі Кучі — хочеться сказати особливо. Це пам’ятка часів в’єтнамської визвольної війни, що є мережею тунелів, пов’язаних один з одним на кількох рівнях глибини. Їх довжина — більше 200 км, мають тунелі безліч замаскованих входів, що ведуть у склади, жилі помешкання, до збройних майстерень, шпиталів, їдалень. Верхній шар ґрунту над ними може витримати 50–тонний танк і вибух бомби. Коли залазиш усередину і навколішки просуваєшся туристичною дистанцією, зразу відчуваєш стан маленьких в’єтів, які жили у підземеллі роками. Рилися тунелі чверть століття вручну, вони були імпровізованою відповіддю погано озброєної армії селян на атаки суперсучасної техніки спочатку французів, а згодом американців. Загарбники довго не могли зрозуміти, звідки з’являються і куди зникають місцеві. Згори тунелі мали вигляд оброблених полів та садів. Партизанів розшукували з собаками, викурювали, заливали водою, випалювали напалмом, але так і не змогли знищити. В’єтнамські національні риси — завзятість і наполегливість — тут виявилися повною мірою.

У туристичних маршрутах особливе місце займають божественні пляжі узбережжя Південно–Китайського моря. Сюди їдуть розбалувані відпочинками європейці, хоча самі в’єтнамці не зіпсовані увагою іноземних туристів і залишаються привітними та доброзичливими.

Місцеві ціни дозволяють жити в пристойному отелі, витрачаючи на гарний обід у ресторані $15—20, дешево купувати сувеніри, традиційні національні вироби і просто товари, особливо коли на лейблі написано Made in Viet Nam. У туристичний бізнес, пов’язаний із цією країною, інвестори вкладають гроші з особливим розмахом.

Традиції

Часто–густо серед рисових полів можна побачити мініатюрні пагоди. Це — могили. Основною релігією в’єтнамців є народні вірування — культ предків.

В’єтнамець може сповідувати буддизм, католицизм чи мусульманство, але покійні діди з батьками — понад усе.

Яку б справу не починав в’єт (відкриття бізнесу, весілля), він за допомогою монет перш за все радиться із покійниками. Тому вважається, що ховати їх біля свого дому — виказувати особливу пошану. Через чотири роки після захоронення прах викопується серед темної ночі найближчими по крові людьми. Кістки старанно перемиваються і знову закопуються. На надгробках цілий рік стоять свіжі квіти, фрукти і куряться пахощі. У разі продажу землі перепоховання пращурів відбувається на кладовищі. В’єтнамці переконані: коли забуваєш предків — справи занепадають.