...Від кам’яних воріт алея повела вглиб старого парку. Невдовзі серед полум’яніючих усіма барвами осені дерев показалася двоповерхова кам’яна споруда з вибагливими формами башт, фронтонів, віконниць. Здавалося, що зійшов зі сторінок історичних романів і втілився на березі мальовничого ставка у реальність один iз палаців французької аристократії. Однак збудував його у 1899 році колишній український селянин для своєї дочки — графині Наталії Терещенко–Уварової.
Забуті перлини
Свій дводенний «палацовий» маршрут по одній з областей, де їх найбільше — Житомирській, довелося спланувати досить щільно. Щоб найбільше побачити, засобом пересування обрали автівку. На жаль, короткий осінній день істотно коригував початкові плани; ще до початку подорожі довелося відмовитися від знаменитого «Бальзаківського» палацу у Верхівні та скромного маєтку у Романівці, де пройшли дитячі роки Максима Рильського.
Отже, сонячного ранку ми дісталися через Білу Церкву до Ружина, розташованого на півдні Житомирщини містечка. В його центрі — костел Божого Тіла (1809 р.). В осучасненій двоповерховій будівлі неможливо впізнати колишній палац Злотницьких середини ХІХ ст. Головною ж метою цієї ділянки маршруту є палац у селі Рогачі, «забутий усіма реєстрами і путівниками, але ще прекрасний», як написано в одному з путівників видавництва «Грані Т». На шляху до нього — дерев’яна церква святої Параскеви (1847 р.) у селі Заріччя, а також церква в селі Топори. Остання після ремонту набула сучасного вигляду. Шкода, але, можливо, це єдиний спосіб збереження старовинної споруди до кращих часів, коли її первісний вигляд таки можна буде відновити. Є ще можливість порятувати від руйнації і розташований неподалік кам’яний костел святої Трійці (1803 р.). У минулому тут були клуб, бібліотека. Тепер пам’ятка поступово руйнується.
Від Топорів до Рогачів — рукою подати. Перед селом звернули праворуч на ґрунтівку і, обігнувши запущений парк, опинилися перед старовинною будівлею. Перед нами — справжнє «дворянське гніздо», де в радянські часи була школа, а з 1995 року — пустка. Окрасою палацу є портик з шістьма колонами, що підтримують щедро оздоблений ліпниною фронтон. Ліпнина збереглася і на віконницях палацу та на вже частково пошкоджених інтер’єрах.
Далі лінія маршруту повела на північ, до Бровок Перших. В центрі села — палац Рильських (1815 р.). Один iз представників цього роду, Діонісій, був двоюрідним братом Тадеуша — батька класика української літератури, чия значно скромніша садиба збереглася у селі Романівка Попільнянського району (там нині — музей родини Рильських). На відміну від гонорового власника маєтку у Бровках Перших Тадеуш вважав себе українцем, розмовляв українською, досліджував життя і звичаї українського народу. З цієї причини Діонісій не бажав визнавати його за родича. Ще років 15 тому палац польського аристократа належав дітям: тут була школа. Хоч від розкішних інтер’єрів майже нічого не залишилося, але ззовні будівля зберігала свої первісні форми, а статус навчального закладу давав певні гарантії для її майбутнього. Тепер навколо неї — густий чагарник, за яким майже не видно порожніх віконниць. За шестиколонним портиком чорніє дверний отвір. Усередині палац справляє особливо гнітюче враження. Ходячи колишніми класами, ми дивувалися, як за короткий період можна було довести до такого стану споруду, що простояла близько 200 років! Перекриття напівпідвального поверху горіли, тож у багатьох місцях відсутні. Подекуди — зруйновані внутрішні стіни, на підлозі — купи битої цегли, у стіні заднього фасаду зяє чимала діра. Єдину в селі пам’ятку старовини селяни почали використовувати як будівельний матеріал. Мине ще кілька років — від неї й камінчика не залишиться. Сучасних «батиїв» нічого не зупиняє — і такі приклади «дбайливого» ставлення до минулого, на жаль, досить поширені в усій Україні. Наприклад, у селі Тютюнники неподалік Чуднова нам довелося побачити старий парк зі ставками, де панської садиби вже немає: кілька років тому її розібрали на цеглу...
«Цукрові» палаци
Від Бровок Перших до Андрушівки — близько 20 км. Ще ближче від Андрушівки до Червоного. У цих населених пунктах збереглися куплені в другій половині ХІХ ст. у збіднілої польської шляхти цукрозаводчиками і меценатами Терещенками палаци. Біля них — мальовничі парки зі ставками. Поруч — діючі цукрозаводи, що також належали Терещенкам. А стояв біля витоків фінансової могутності сімейства кріпак Артем Терещенко, який викупив волю собі і своїй сім’ї та почав активно займатися підприємництвом. Його син Микола вже був одним iз найбагатших у Російської імперії. Неймовірно розбагатівши на виробництві цукру, Терещенки щедро вкладали гроші у благодійність, будівництво навчальних закладів, лікарень для бідняків, притулків...
Обігнувши андрушівський парк, зупиняємося біля побіленої двоповерхової, збудованої у стилі неоренесанс, будівлі з гостроверхою вежею та портиками. Тепер тут школа. Інтер’єри дуже постраждали у роки громадянської війни. Від колишньої розкоші залишилися позолочена ліпнина у деяких приміщеннях та мармурові сходи. Цю красу можна побачити у будні дні, коли школа відкрита. Ми ж приїхали у вихідний...
Та ось і Червоне. Несподівано опинилися перед похмурим готичним замком. Стрільчаті вікна, дві високі вежі, що впиралися верхівками у таке ж похмуре переддощове небо — все асоціювалося із середньовіччям. Однак триповерховий палац був збудований на початку ХІХ ст. польськими магнатами Грохольськими, яким також належали кілька палаців на Вінниччині та Хмельниччині. Один із нових власників — Федір Терещенко — заклав при цукрозаводі майстерні для збирання літаків. Півроку тут працював Ігор Сікорський. До речі, найбільший літак того часу «Ілля Муромець» був створений на гроші Терещенка. Нині палац у запустінні, у бездоглядній свого часу будівлі встигли похазяйнувати вандали, лише частину приміщень віднедавна займають черниці монастиря Різдва Христового. Оглянувши палац ззовні, зайшли до незайнятої частини будівлі. Черниця, яка спочатку зустріла нас непривітно, потім пояснила: всередину нерідко проникають сторонні з недобрими намірами...
Далі наш шлях проліг до села Городківка — туди ми тряслись 12 км по бруківці, аж поки ліворуч не з’явився ставок. У його спокійних водах відбивалася казкової краси споруда, що веде свій вік, здавалося, з лицарських часів. Вимурувану з дикого каменю у романському стилі її нижню частину завершують готичні цегляні фронтони та романська вежа. Спорудив цей «замок», а насправді костел, у 1913 році останній власник Городківки, виконуючи заповіт свого попередника, письменника–мемуариста Євстафія Іванівського, відомого також добрим ставленням до своїх селян.
На околицях Чуднова
Наступного ранку, переночувавши у наметах, рушаємо до села Іванківці, що південніше Бердичева. Тут зберігся палацовий комплекс Журовських (поч. ХІХ ст.). Нині у палаці розмістилася сільська школа, будівля доглянута, охайна. Кажуть, що у приміщеннях збереглася чудова ліпнина. Але в неділю школа не працює, тож через вікна заднього фасаду намагаємося хоч частково щось розгледіти.
На черзі — ще два палаци Терещенків, уже не куплених, а збудованих ними — у селах Турчинівка та Дениші. Не доїжджаючи до Чуднова, згідно з вказівником «Турчинівка» звернули ліворуч і невдовзі опинилися біля кам’яних воріт iз надписом «ПТУ–30». У глибині парку проглядається палац графині Терещенко–Уварової, дружини графа Уварова. У колись багато оздобленому маєтку сьогодні навчають трактористів, слюсарів, зварювальників. Інтер’єри палацу оглянути не вдалося (причина все та ж — вихідний день). Але прогулятися старим парком до ставка, оглянути господарську будівлю з вежею нам не завадив навіть дрібний дощик. Довкола садиби збереглися дерева, посаджені ще Наталією Федорівною. Кажуть дно ставу, щоб не замулювався, заможні господарі вистелили дубовими дошками.
...Наша подорож закінчувалася у Денишах. Але замість палацу там — лише руїни, що трохи нагадують середньовічні. Збереглися зовнішні стіни головного і частково бічних фасадів великого двоповерхового палацу та вежа зі зруйнованою верхівкою. Від інших стін та флігеля залишилися тільки фундаменти, які зараз законсервовані. Але навіть ці залишки дають зрозуміти, якою розкішною і багатою була ця споруда.
Володимир ГРИПАСЬ
