Каннський післясмак, що нагадав про Одесу

Фестиваль «Уїк–енд у Каннах», організований зусиллями Французького культурного центру та прокатної компанії «Артхаус Трафік», відбувся у столичному кінотеатрі «Київ» уже втретє. Трохи нерівну добірку стрічок компенсував приїзд справжніх зірок французького кіно — актриси Наталі Бай і постановника Режиса Варньє. Обидва представили київській публіці свої картини, прем’єри яких пройшли в рамках програми Каннського МКФ «Тиждень кінокритиків», — «П’ять портретів Наталі Бай» та «Фінішну пряму». «П’ять портретів» — альманах короткометражок, об’єднаних виконавицею головної ролі та зображенням кризи, яку переживає жінка похилого віку: вона раптом виявила, що її життя йде не зовсім так, як їй би цього хотілося. Збірка трохи схожа на водевільний бенефіс — сюжетні перипетії, характери більшості персонажів досить невиразні і служать лише каталізатором для розкриття центрального образу, проте акторська харизма Бай частково завуальовує драматургічні огріхи.

«Фінішна пряма» Режиса Варньє — перший фільм, присвячений змаганням сліпих легкоатлетів, які біжать у зв’язці зі своїми поводирями. Історія взаємин юнака, який осліп у результаті нещасного випадку і його поводиря, спортсменки, що відсиділа за вбивство чоловіка, — зразок грамотно вибудуваної, добре знятої і при цьому цілком вторинної мелодрами. Кліше розповіді про «зустріч двох самотностей», недовіру і навіть ворожість, що непомітно переходять у дружбу, а то й у щось більше, занадто добре помітні, але автори добре знають, в яких моментах треба змусити аудиторію хвилюватися за своїх героїв.

Фільм Режиса Варньє планується до випуску у вітчизняний прокат у квітні наступного року. Взагалі, підбір стрічок нинішнього «Уїк–енду» стосувався, швидше, українського прокату, ніж безпосередньо Каннського кiнофоруму. Так, світова прем’єра стрічки Жан–Люка Перреара «Крутий поворот» відбулася на фестивалі в Одесі, а у вересні фільм пройшов у вітчизняних кінотеатрах. «Крутий поворот» — варіація на один iз наскрізних сюжетів кінематографа: чоловік і жінка, що випадково познайомилися, змушені поїхати разом у тривалу і наповнену пригодами подорож, на початку якої вони терпіти один одного не можуть, наприкінці ж шляху не можуть розлучитися. Ця суміш романтичної комедії і роуд–муві вийшла у Перреара місцями кумедною, невибагливою... і зовсім необов’язковою.

Показом на «Уїк–енді» в українському прокаті стартувала стрічка Стефана Рібожада «Загін особливого призначення», що розповідає про групу французьких спецназавців, які вирушили до Афганістану на порятунок журналістки, викраденої талібами. Фільм iз таким сюжетом міг би стати як стрімким бойовиком, так і військовою драмою про зіткнення культур, але виявився прісною мілітаристською агіткою, що дивує своєю невиразністю.

Позитивне враження залишили по собі «17 дівчат» Дельфін і Мюріель Кулен, представлених на тому ж каннському «Тижні кінокритиків». Ця, заснована на реальних подіях, драма розповідає про шкільних подруг, які, дізнавшись про вагітність однієї, вирішують, що буде дуже весело i цікаво народити й виховувати своїх дітей разом, організувавши комуну юних матерів. Дівчата починають вагітніти одна за одною, а вiдтак — й інші їхнi однокласниці. Нерозсудливе поводження героїнь розглядається в картині як дивакуватий і водночас наповнений щирими, сильними почуттями бунт проти батьків і взагалі проти світу дорослих... При всій симпатії авторів стрічки до своїх персонажів вони показують, що наївні плани дівчат приречені на провал, хоча рішучий намір стати матір’ю може виправдати всі помилки і гріхи.

Олександр ГУСЄВ

ТЕ, ЩО ТРЕБА!

Перлиною ретроспективи став «Гавр» Акі Каурісмякі, який увійшов у конкурс Каннського МКФ і отримав приз ФІПРЕССІ, в Україні він також був показаний вперше на кінофестивалі в Одесі. Ця знята у Франції картина видатного фінського режисера повністю відповідає його індивідуальному стилю, названому британськими критиками deadpan comedy — «незворушною комедією»: статичність кадру, актори, здатні висловлювати найсильніші почуття з практично нерухомими рисами обличчя, легкий абсурд ситуацій. Цей прихований комізм важливий для «Гавра», бо утримує його від сентиментальної тональності. Фільм оповідає про літнього мешканця бідного кварталу, закоренілого невдаху, який знайомиться з хлопчиком–негром, нелегалом, що намагається дістатися Лондона, де мешкає його мати. Герой робить чимало зусиль — зi значно більшим запалом і винахідливістю, ніж для власного добробуту, — щоб допомогти дитині і врятувати її від переслідувань iз боку влади, а незабаром і всі його сусіди, вся округа об’єднуються заради цієї мети. З новозаповітними алюзіями, вірою у здатнiсть низів суспільства, взявши глуху оборону, захистити справедливість від замахів бездушної системи, а також у те, що чиновники ще здатнi відрізнити дух закону від його букви, «Гавр» видається різдвяною кінопритчею, показаною на кілька тижнів раніше терміну.