Коли благі наміри ведуть до пекла

«Мені шкода, що інцидент із «Богданом» (з різних причин, серед яких і небажання авторів іти на конфлікт) не викликав навіть публічної дискусії, не те що судового розгляду. Це могло б трохи очистити болото, яким наразі є в Україні стосунки між автором і видавцем», — нарікає поет Остап Сливинський, розмірковуючи над ситуацією, що склалася з виходом двотомної антології «Чорне і червоне: Сто українських поетів ХХ сторіччя» та «Чорне і червоне: Сто українських поеток ХХ сторіччя» у видавництві «Навчальна книга — Богдан». Нагадаємо, що конфуз із неузгодженням авторських прав стався після презентації видання на Львівському форумі видавців. Тоді частина авторів, чиї вірші надрукували в антології без їхньої згоди, підняла хвилю обурення. Так, Богдана Матіяш дізналася про публікацію своїх текстів уже на презентації від упорядника, який за цю помилку вибачився, але розчарування все ж залишилося, оскільки поетка воліла би надрукувати інші тексти. Упорядник Борис Щавурський пояснив, що така ситуація склалася тому, що є частина авторів, з якими з різних причин він не зміг зв’язатися. Письменник і перекладач Ілля Стронговський зауважив, що це не поодинокий випадок, мовляв, у Щавурського всі попередні антології укладені з подібним «дотриманням» прав. Але чи це проблема однієї людини, чи, може, всього українського книжкового ринку?

Деякі автори, які спочатку були невдоволені тим, що їх не попередили про залучення поезій до антології, змінили своє ставлення до ситуації. «Чому б поету не бути вдячним у наш час за те, що його надрукували у такій гарній книжці?» — риторично запитує Ігор Павлюк. Дійсно, поезія — здебільшого справа неприбуткова, тому автор має лише радіти, коли його зайвий раз десь згадають. Але «просунуті» учасники літературних кіл із таким застарілим підходом не погоджуються, нагадуючи, що ми живемо все ж в умовах ринкової економіки. «Після погроз колективного позову почалися гнилі відмазки, мовляв, книга не комерційна, а освітня, проте наклад не передали в бібліотеки і школи, а продають у книгарнях», — каже Стронговський. Його підтримує Остап Сливинський: «Видавництво «Навчальна книга — Богдан» належить до тих, які безсоромно використовують вивіску «Навчальне видання» (з нею пов’язана ніша в українському законодавстві про авторські права) задля чистого зиску, не сплативши ні копійки гонорарів». Паралельно він пригадує, як на Форумі видавців підійшов до стенду видавництва і запитав про авторський примірник, а на нього подивилися, як на марсіянина (до речі, надання авторських примірників закріплене законодавством). Не напасешся на всіх авторських примірників, відказали ті. В унісон цим думкам звучать і коментарі потенційних покупців, які мнуться біля стендів із книгою, розмірковуючи над ціною.

У той же час навіть самі ображені автори не заперечують, що антологія варта того, аби поселитися на вашій книжковій полиці. По–перше, книжка отримала відзнаку на цьогорічному Форумі видавців. А по–друге, до антології увійшли такі знані українські поети: Микола Вороний, Олександр Олесь, Максим Рильський, Дмитро Павличко, Богдан–Ігор Антонич, Василь Симоненко, Іван Драч, Олег Лишега, Ігор Римарук, Сергій Жадан, Дмитро Лазуткін, Остап Сливинський; Леся Українка, Олена Теліга, Наталка Білоцерківець, Мар’яна Савка, Оксана Забужко, Оксана Пахльовська, Богдана Матіяш, Марія Матіос, Ірина Шувалова, Світлана Поваляєва та інші. «Відверто кажучи, мені здається, що «Чорне і червоне» — одна з найкращих українських поетичних антологій, які досі виходили, — зауважує Сливинський. — Зізнаюся, що в чоловічій частині антології я практично нікого і нічого нового для себе не відкрив, тоді як у жіночій такі відкриття — на кожному кроці». Але інтелектуальне задоволення знову псує юридичний момент: у його випадку права на деякі використані тексти належать навіть не Сливинському, а іншим видавництвам: «Тобто маємо складне порушення, яке може потягти за собою дуже довгий «розбір польотів», — каже поет. І додає — таке враження, що запитали тільки в тих великих зірок літератури, з якими через авторські права напевно могли б виникнути проблеми, натомість дещо молодших поетів не сприйняли за серйозну загрозу. З тією самою проблемою зіткнулася й поетка Анна Малігон: «Я подаю часто кудись свої вірші, кажу, що вони нові, аж раптом виявляється, що вони вже десь були, і як потім це пояснювати?»

Очевидно, що масштаби скандалу дозволять утрясти юридичні суперечності між молодим автором і потенційним видавцем. А те, чи винесе книговидавнича спільнота урок із цієї історії, — справа письменників, які давно вже нарікають на нездорові відносини між вітчизняним автором і видавцем.