Ігор Юхновський: Україні бракує чистоти

Сьогодні виповнюється 20 років із дня Всеукраїнського референдуму, який підтвердив Незалежність України. Волевиявлення українців вразило одностайністю: за підтвердження Акта проголошення Незалежності проголосувало 90,32% громадян (при явці понад 84%). Навіть у Кримській АРСР більшість була «за» — 54,19%.

Рушії історії мають свої імена. Людиною, котра запропонувала провести референдум на підтвердження Акта проголошення Незалежності 24 серпня, був Ігор Рафаїлович Юхновський — тодішній голова «Народної ради», опозиційної фракції в парламенті. І сьогодні 86–річний політик і науковець запевняє: ідея референдуму була дуже своєчасною та вкрай потрібною для легітимізації держави України. А перед плебісцитом, до речі, деякі товариші Юхновського казали, що він затіяв не дуже добру справу...

А ще сьогодні виповнюється 20 років, як Україна обирала першого Президента. Тоді вже в першому турі переміг Леонід Кравчук із 61,59%, а академік Юхновський фінішував п’ятим (із шести кандидатів), набравши 1,74%. Ігор Рафаїлович тепер зізнається в інтерв’ю «УМ», що був шокований результатом. Хоча визнає: ані до президентства, ані до балотування він не був готовий.

.«Була пропозиція разом із референдумом провести перевибори ВР. Але — «платонічна»

— Ігоре Рафаїловичу, розкажіть про той виступ, коли ви вперше озвучили пропозицію щодо референдуму. Чи ви припускали, що народні депутати можуть не підтримати таку ідею?

— На позачерговому засіданні Верховної Ради, яке відбувалося 24 серпня 1991 року, мені як голові «Народної ради» належало проголосити свою промову. Олександр Мороз виступав від імені комуністичної більшості. І Леонід Кравчук — як Голова Верховної Ради.

Перш за все, я наполіг на декомунізації республіки. Я вважав, що вона мусить початися з департизації державних підприємств, установ, армії, КДБ, міліції, апарату Верховної Ради, апарату Кабінету Міністрів тощо. Я намагався робити це м’яко і казав: «Усі мають зректися приналежності до Комуністичної партії». На мою думку, Україна могла здобути справжню незалежність лише тоді, коли очистилася б від комуністичного полону.

По–друге, я пропонував, щоб Верховна Рада проголосила Незалежність, і щоб невдовзі її мусив підтвердити референдум. Я пропонував висунути питання: «Чи хочете ви, щоб Україна була незалежною демократичною державою? — так чи ні». Бо Незалежність, одержана шляхом народного волевиявлення, — це справжня Незалежність!

Окрім того, я виступав за те, щоб в Україні було проведено вибори Президента разом із достроковими виборами до рад.

— І до Верховної Ради — теж?

— До Верховної теж.

Було ще кілька пропозицій. Відставка президії Верховної Ради як такої, що не змогла мобілізувати народ України до опору державному перевороту — ГКЧП. Контроль республіки над своєю територією. Насправді на той час майже 80% майна України було всесоюзною власністю. Україна, з точки зору компетенції уряду, контролювала лише 20% комунальної власності. Тобто УРСР була зав’язана на Росії — треба було розрубати цей вузол.

— Але президія ВР так і не подала у відставку, перевиборів парламенту, чого домагалися ще голодуючі студенти, не було... Тодішня більшість не хотіла підтримувати інші пропозиції.

— Суттєва умова — заборона Комуністичної партії — не була проголосована. Через кілька днів президія Верховної Ради все–таки винесла постанову про заборону Компартії (а президія мала великі повноваження). Але невдовзі комуністам через суд удалося скасувати це рішення...

— Чи був шанс провести дострокові вибори до ВР? Багато хто — скажімо, помітний політик того періоду Степан Хмара — вважає, що збереження тодішнього складу Верховної Ради стало однією з найбільших помилок ранньої Незалежності.

— Я вам скажу, що, може, ми всі не дуже наполягали на таких перевиборах. Тоді воно здавалося не таким суттєвим. У будь–якому випадку, не таким суттєвим, як вибори Верховної Ради у 2004 році — от там конче мали бути перевибори!.. А тут ми не дуже наполягали. Це була, швидше, «платонічна» пропозиція.

«Навіть Чорновіл протестував проти ідеї референдуму»

— Повернімося до референдуму... Як визріла ця ідея?

— Ви знаєте, 23 серпня я цілий день ходив із кутка в куток, бо мав виступати на позачерговому засіданні. Всенький день я фактично тим і займався, що думав над виступом. Зараз, коли перечитую його, можу сказати, що це була гарна промова... А тоді я не міг писати його. А коли мені сяйнула ця думка — затвердження Незалежності на референдумі, тоді пішло легше.

Річ у тім, що без народної волі українську Незалежність могли поставити під сумнів. Тоді була Верховна Рада Радянського Союзу, президент СРСР, генеральний прокурор Союзу. Ці три органи влади запросто могли анулювати рішення Верховної Ради УРСР як таке, що суперечить Конституції СРСР. Така загроза була.

— Це правда, що частина націонал–демократів негативно сприйняла вашу пропозицію? Хтось вважав, що досить одномоментного проголошення Незалежності парламентом. Ще хтось вважав, що комуністи можуть сфальсифікувати і провалити референдум...

— Звичайно! Навіть В’ячес­лав Чорновіл різко протестував проти моєї пропозиції. Коли я це прочитав 23–го числа Ларисі Скорик (теж депутат І скликання. — Авт.), вона якось так промовчала... Але більшість «Народної ради» все–таки була за мною. Я завжди мав можливість зібрати підтримку для своїх думок. І внутрішньо я був переконаний у необхідності референдуму для стійкості української Незалежності.

— А як ви поясните, що за півроку до того в УРСР проводився інший референдум — про збереження республіки у складі Радянського Союзу, і більшість українців проголосувала за протилежну позицію: бути «в оновленому Союзі»?

— Це характеризує суспільство СРСР уцілому. То був референдум радянського типу. Він проводився за методикою радянських виборів. І, безумовно, іншого результату годі було чекати.

— А в самому суспільстві відбувся злам між двома референдумами?

— Безумовно! Рівновагу в Радянському Союзі надзвичайно порушив серпневий путч ГКЧП. Комітет підірвав довіру до комунізму в СРСР.

Крім того, суспільство дозрівало до Незалежності. Це не відбулося раптово. В той період під Верховною Радою вирували мітинги. Там були тисячі людей — вільних, розкутих, радісних. Суспільство пройшло велику моральну підготовку до здобуття самостійності.

Тобто я висловлював пропозицію референдуму не на пустому місці.

«Перші президентські вибори були не зовсім порядними»

— Розкажіть, як суспільство сприймало волевиявлення 1 грудня і який із бюлетенів — на підтвердження Акта про Незалежність чи список кандидатів у президенти — викликав більшу інтригу серед виборців?

— Референдум ішов наче сам собою. Я був кандидатом у президенти. І, звичайно, думав про остаточний результат з точки зору своїх інтересів: мені було цікаво, за кого проголосують люди. Ми не мали сумнівів, що Акт проголошення Незалежності буде затверджено. Звичайно, під час своєї агітаційної роботи я говорив про те, що треба забезпечити позитивний результат. Те саме робили інші кандидати. На той час незалежницькі настрої запанували у всій державі.

— Якою вам запам’яталася та виборча кампанія?

— Найбільш підготованим кандидатом серед нас усіх був Леонід Кравчук. Він справді був налаштований по–діловому. Крім того, він був секретарем ЦК КПУ. А на той час у всіх областях зберігалася структура Компартії — аж до осередків на заводах. Тому Кравчук мав велику перевагу.

Я ж не був готовим до президентства. Леонід Кучма, який був моєю довіреною особою у Дніпропетровську, влаштував мені зустріч із директорами великих підприємств. Я приїхав на «Південмаш», Кучма показав мені те, що було за замками, — як штампувалися ракети... Кучма зібрав директорів. Мушу зізнатися, що я виступав перед тими директорами як хлопчина, а не як майбутній Президент, котрий мав би вести цих директорів за собою. Думаю, що після зустрічі ті директори подумали: «Нєт, ето всьо–такі слабий чєловєк, нє готовий...» Хоча я був і академіком, і керівником інституту, і депутатом, пройшов вишкіл у Компартії — тобто мав певні риси, які дозволяли стати управлінцем. Але сказати те, чого чекали — «Я вас поведу, я вам зроблю те–то і те–то» — я ні разу не зміг. А мав би говорити, якби хотів претендувати на перемогу.

Я припустився кардинальної помилки, коли спокусився на подорож до Канади і Сполучених Штатів із Кравчуком. Я мав лишитися в Україні, агітувати... Я пропустив момент для роботи — поставився несерйозно.

— Тоді ви пошкодували, що погодилися йти на вибори?

— Мене шокував дуже низький процент, який я одержав на виборах.

— А на перших виборах когось звинувачували у фальсифікаціях? Зараз без цього жодні перегони не обходяться...

— Я вважаю, що ті вибори були не зовсім порядними. І Леонід Кравчук це теж добре відчував... Але ми про це не говорили. У моїх колах про це незручно було говорити після того, як Леоніда Макаровича затвердили Президентом, і він зробив такий прийом — запросив мене на розмову, я його привітав і обіцяв свою співпрацю.

— А потім ви стали першим віце–прем’єром...

— Це було вже після того, як Леонід Кучма став Прем’єр–міністром. Я, будучи керівником Державної думи (це був дорадчий орган при Президенті. — Авт.) по науково–технічному прогресу, проявив дурість і покинув Думу, спокусившись на посаду віце–прем’єра. Це була одна з найбільших помилок у кар’єрі.

— Вам не подобалася робота в уряді?

— Я продовжував жити роботою Думи. Я мав там серйозних радників, людей дуже високого авторитету. Вони багато чого знали, багато могли зробити... Переконаний: якби я продовжував роботу думи, ми могли перерости в поважну дорадчу організацію. Моя ж робота на посаді віце–прем’єра була абсолютно недостатньою з точки зору бюрократії. Я мав накладати резолюції на різні листи, які одержував сотнями... Бюрократія — це не моє. Тому це буквально привело до того, що я мусив усе–таки подати у відставку.

ТОДІ Й ТЕПЕР

— Ігоре Рафаїловичу, соціологічні опитування свідчать про падіння незалежницьких настроїв. Якщо у 1991 році за самостійність проголосувало понад 90% виборців, то на 20–му році Незалежності за суверенітет висловилося б трохи більше половини... Із чим це пов’язано, на вашу думку?

— Я гадаю, що причина в економічних негараздах, які є в державі. У нас досі не визрів середній клас. Ми маємо монополію двох кланів — клану олігархів і клану комуністів. Тому маємо економічну несправедливість з одного боку і духовну нечистоту — з іншого.

Я часто розмірковую над тим, чого потребують українці зараз. І приходжу до висновку, що це — чистота. Чистота фізична — довкола себе і свого обійстя, своєї вулиці. І чистота моральна — щодо навколишнього середовища, держави. От цієї чистоти в Україні не виховують.