Колоніальна глухота,

Уже на початку ХХ столітя іспанський філософ Ортега–і–Гассет писав, що читач не встигає за кількістю виданих книжок, а «нове мистецтво апелює до особливо обдарованої меншості», здатної осмислити книжковий потік і відібрати в ньому все найбільш вартісне. Саме про якість цієї обдарованої меншості хотілося б поговорити в контексті XІІІ Всеукраїнського рейтинґу «Книжка року’2011».

Після блукань лабіринтами київського книжкового ярмарку «Медвін» я зайшов до кімнати, заваленої ґросбухами і тоненькими виданнями, за якими сиділи причмелені експерти. Кількість книжок вражала і викликала почуття читацької безнадії. Освоїти це наскоком могла хіба що спеціально налаштована для читання кібернетична машина. Хлопчик меланхолійно вписав до комп’ютера мої дані, простягнув анкету і показав на стіл із оберемками різноформатних видань. В усьому світі книжки оцінюють критики. Тут це мали зробити самі учасники літературного процесу — письменники. Біля мене сопів Володимир Єшкілєв. У номінаційному листі я побачив три його книжки: «Імператор повені», «Побачити Алькор» і «Тінь попередника». Трохи далі вовтузився Андрій Кокотюха. У рейтинґу я знайшов його роман «Пророчиця». А за моєю спиною тихо сиділа Людмила Таран.

І коли якась дівчина подала мені каву, я подумав, чи може художник об’єктивно сказати щось про художника? Може, але це радше виняток із правила, бо між собою художники — конкуренти. Так само об’єктивно не може сказати письменник про письменника. Хоча письменницька оцінка іноді важлива, як специфічна приправа, для професійного критика. Та й читачеві іноді важливо почути, що скаже з приводу творчості якогось автора Валерій Шевчук або Галина Пагутяк. Але системну оцінку книжкового потоку мають робити критики. У самодостатніх культурах саме критика — первісний фільтр, який відбирає все вартісне у книжковому потоці. В Україні цього фільтру фактично немає. Більшість українських ЗМІ книжковий ринок взагалі не оглядає, бо власники і топ–менеджери цих медій вважають, що українська книжка нецікава для масового читача.

Через колоніальність українського культурного простору наше суспільство виявляє безсилля перед потоком літератури. В Україні більше письменників, ніж суспільство може їх прочитати. Було б простіше, якби кожен Президент видавав указ про канонізацію одного автора, який би ставав офіційним письменником країни на час його правління, ще одного автора канонізувала б опозиція, а ще одного — сексменшини, бо три письменники ще якось можуть поміститися в українській голові. Так, до речі, було й раніше: Тарас Шевченко, Іван Франко і Леся Українка. Після цього навіть залишиться трохи місця для Пелевіна, Акуніна і Донцової, без яких український читач буде відчувати ущербність і не зможе задовольнити свої малоросійські культурні звички.

Навіть дивно, що за такої ситуації знайшлася в Україні людина, яка вже тринадцять років дарує ілюзію самодостатнього культурного життя. Я маю на увазі Костянтина Родика та його «Книжку року». Те, що мають робити літературні критики, які є в кожній солідній зарубіжній газеті, та рейтинґи продажу, він робить, більше покладаючись на свою читацьку інтуїцію. Це щось середнє між американською ринковою системою оцінки книжки та оцінкою європейських інтелектуалів. У такої системи рейтинґу, звісно, є свої недоліки. Було б все–таки краще, якби «Книжка року» опиралася на кількість проданих книжок або оцінку авторитетних інтелектуалів. Тим більше, що в нас є люди, до думки яких варто було б прислухатись. Хіба Іван Дзюба, Анатолій Макаров, Вадим Скуратівський чи Микола Рябчук не могли б вибудувати ієрархію книжкових знахідок року? Змогли б, але вони цього робити не будуть. У них для цього просто не знайшлося б ні бажання, ні часу. А чи могли б зробити об’єктивну оцінку написаному молодші інтелектуали, прізвища яких рясніють на блогах українських інтернет–видань?

Адже Шекспір і Сервантес досі актуальні не тільки тому, що добре написані, а тому, що в них знаходять естетичну насолоду й відповіді на свої питання нові поколіня інтелектуалів. Нескінченне перечитування й інтерпретації роблять художній твір живим і актуальним. Читачі–інтелектуали створюють ореол навколо літератури. Однак в Україні утворився клас інтелектуалів, які перш за все цінують частоту згадок письменника в інтернеті, соціальних мережах, у пресі, на телебаченні. Вони не читають творів цих авторів, а переглядають інтерв’ю та публікації про їхні ексцентричні витівки. Ось відомий письменник роздає автографи повіям на Кільцевій дорозі, ось він заявляє, що від України треба відірвати Донбас і відпустити під три чорти, ось поетеса знімає ліфчика і проводить автограф–сесію нової поетичної книжки. І якби цих інтелектуалів Костянтин Родик запросив як експертів, то верхні щаблі його рейтингу займали б винятково письменники, що активно піаряться в засобах масової інформації. Тобто автори, для яких література вже давно втратила сенс життя і які вже не розвиваються ні як письменники, ні як особистості.

Отже, у постоколоніальній Україні прочитання книжки — головна проблема літературного процесу. При цьому українські книжки купуються й читаються, а всі більш помітні й менш помітні письменники мають свої читацькі аудиторії. Але в Україні існує проблема критичної рецепції. Якщо візуальні мистецтва можна побачити й про них щось сказати, то книжку треба знайти, витратити на неї гроші, а потім знайти час для її уважного прочитання.

Гортаючи видані цього року книжки, я зауважив, що серед них багато перевидань, які не варто було включати до шорт–листа. Назву найбільш відомі з них: Валерій Шевчук «Дім на горі», Віктор Міняйло «Вічний Іван. Шпаргалка Езопа», Євген Пашковський «Щоденний жезл», Галина Пагутяк «Писар Східних Воріт Притулку» і «Писар Західних Воріт Притулку», Марія Матіос «Щоденник страченої», Анатолій Дністровий «Пацики». Це твори, які видавалися в різні роки.

Або для чого було включати до рейтингу «Книжка року» зарубіжних авторів? Що в такому разі повинні були оцінювати експерти? Якість перекладу? Тоді це мало робити спеціальне журі, яке складається з перекладачів. Але при цьому на експертну оцінку потрібно було значно більше часу, щоб зіставити оригінал із перекладом.

...Покидаючи кімнату зі звалищами книжок, я озирнувся на схилених над виданнями експертів, на Костянтина Родика і Галину Родіну, на хлопчика, що клацав клавіатурою, вписуючи дані про чергового експерта. Вони нагадували притчу про двох жабок, що потрапили до гладишок із молоком. Не ту, жабку, що втопилась, а ту, яка продовжувала бовтатись, збиваючи рятівну грудочку масла. Доки вони так бовтаються, подумав я, у нас є шанс вискочити зі своєї гладишки.

Володимир ДАНИЛЕНКО

ЕКСПЕРТНА ДУМКА

Дмитро Дроздовський,
заступник головного редактора журналу «Всесвіт»:

— У сьогорічному літературно–книжковому сезоні виділю три видання: 1. «Записки українського самашедшего» Ліни Костенко, яке можна назвати літературним вибухом, бо воно спричинило масове обговорення. 2. «Армагедон уже відбувся» Марії Матіос — бо вирізняється блискучою стилістикою: автор у проміжному жанрі, повісті, змогла відбити усі основні людські одвічні питання (заздрість, добро, зло...). 3. «Лексикон інтимних міст» Юрія Андруховича — абсолютно європейську за суттю і змістом книжку. До всього, наявна висока культура дизайну.

Микола Рябчук,
культуролог:

— Роман Ліни Костенко — більш символічна позиція, ніж реальна. З усієї поваги не вважаю, що її прозова книжка варта великої уваги. А поет вона дуже добрий. Але ж Ліна Костенко — блискучий поет шістдесятих років; як відзначати класику у порівнянні з сучасними поетичними шуканнями?

У Короткому списку я не бачу однієї позиції, яку тепло підтримую — збірки есеїстики Віталія Жежери «Господні комарики». Він — один із найкращих українських есеїстів; це дуже глибока, душевна, цікава проза з усіх оглядів. Віталій не є відомим у літературному середовищі, він — журналіст, театральний критик, дуже часто друкується під псевдонімами, тобто ніби існує й не існує. Нема ще однієї позиції, яка не настільки блискуча, але теж добра — це книжка Олекси Вільчинського з Тернополя «Криївка» — історична пригодницька проза з елементами детективу і... про сучасність. Люблю твори Юрія Андруховича — якоюсь мірою мого учня: я ділився з ним самвидавом у совєтські часи, давав йому читати тексти, які були заборонені. Тобто я зіпсував Андруховича, не дав йому стати совєтським письменником. Хоча, думаю, він і сам би став ким є нині, маючи добре чуття на справжню літературу. Його проза — герметична, глибока й професійна. Також виокремлю Тараса Прохаська, «БотакЄ». Якби саме ця проза була добре перекладена й розпіарена за кордоном, вона могла би тягнути Україну на Нобелівську премію. Роман Юрія Щербака «Час смертохристів: Міражі 2077 року» повинні прочитати всі. У ньому я бачу не так майбутнє, як пародію на сучасну Україну. Автор дотепно обігрує те, що маємо. Зрештою, в подібних жанрах працював Василь Кожелянко, який творив антиутопії. Відкриттям став Володимир Лис з книжкою «Жінка для стіни», який пише нібито популярні твори, але його проза серйозна, глибока, хоч і написана в жанрі пригодницького детективного роману.