У кіосках «Преса» — преса переважно російськомовна. (Фото Укрінформ.)
Рік тому громадськість виступила з ініціативою — встановити на державному рівні День україномовної преси і відзначати його щорічно 25 листопада, на честь виходу першої україномовної газети на Лівобережній Україні. Відповідне звернення до Президента Януковича підтримав і Державний комітет із телебачення й радіомовлення. Однак керівник держави має важливіші проблеми й інші пріоритети в пресі — російськомовні...
В історії боротьби за українське друковане слово, яка, за парадоксальними закономірностями українського буття, триває досі, особлива роль належить першопрохідцям iз Лубен, братам Миколі та Володимирові Шеметам. 106 років тому вони заснували й почали видавати, причому без офіційного дозволу, перший на Лівобережній Україні, поневоленій Російською імперією, часопис «Хлібороб» українською мовою.
До речі, видавці «Хлібороба» вживали давньоукраїнські назви місяців: листопад тоді називався груднем, а грудень — студнем. Тож на першому номері зазначено 12 грудня, а на п’ятому — 16 студня; відповідно, 25 листопада і 29 грудня за новим стилем.
Цікаво, що 1906 року Володимир Шемет став депутатом І Державної думи і, як пишуть історики, чи не єдиним кандидатом, який пройшов до законодавчих зборів під суто національними, українськими, гаслами.
Незважаючи на те, що невдовзі влада заборонила газету і вона припинила своє існування на п’ятому числі, значення цієї події для україномовної періодики важко переоцінити. По–перше, було покладено край тотальним заборонам Російської імперії на українську мову, запровадженим, зокрема, секретним циркуляром 1863 року міністра внутрішніх справ Валуєва та Емським указом імператора Олександра ІІ 1876 року. По–друге, газету друкували без жодної державної дотації на кошти місцевої громади. По–третє, комерційний успіх видання був шалений. Як згадує у своїх спогадах 1907 року Євген Чикаленко, «Хлібороб» «зробив у Києві цілу сенсацію: на вулицях просто виривали його з рук газетчиків».
Якби не та заборона, видання стало б щоденним і прибутковим. Адже спрага до українського слова в той період, як і очікування суспільства на зміни, були величезними. Умови для цього були створені 1905 року. В березні комісія Петербурзької імператорської академії наук рекомендувала скасувати заборони на українську мову. 30 жовтня (17–го за старим стилем) цар Микола ІІ видав маніфест, у якому проголошувалося розширення виборчих прав громадян і демократичні свободи — в т. ч. друку. 7 грудня (24 листопада ст. ст.) того ж року з’явилися тимчасові правила про друк.
Як згадує Євген Чикаленко, в день оголошення маніфесту «увійшло до мене разом зо скілька душ: Грінченко, Єфремов, Левицький та iн. з вигуком «Христос Воскрес!» і почали цілуватися, як на Великдень».
Київська українська громада зайняла вичікувальну позицію. Той самий Чикаленко зазначав, що, на відміну від «Хлібороба», який вийшов «явочним порядком», було вирішено чекати правил про видання періодики і дозволу на видання часопису. Чикаленко надіслав навіть відповідну заяву губернаторові, але відповідь прийшла... через три роки. Негативна.
Загалом iз кінця 1905 року і в 1906 році в Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі, Лубнах та інших містах України, а також у Петербурзі і Москві виходило 18 українських газет та журналів. Їхня кількість і наклади могли б бути більшими, однак влада чинила всілякі перешкоди, аби українські видання не дійшли до свого читача. Наприклад, щоденна газета «Громадське слово», заснована Євгеном Чикаленком, взагалі не побачила світ, хоча і дозвіл був оформлено, і склад співробітників затверджено: Леся Українка, Сергій Єфремов, Борис Грінченко, Володимир Винниченко та інші. Напередодні виходу газету було заборонено, а кількох майбутніх співробітників, зокрема і Єфремова, заарештовано.
Але, передбачивши подібний розвиток подій, загартовані українські інтелектуали почали видавати другу газету, на яку «про запас» оформили дозвіл — «Громадську думку». Це була перша щоденна україномовна газета, що виходила з початку 1906 року (31 грудня 1905 р. за старим стилем) до її закриття у серпні 1906 року, після чого вона відродилася під назвою «Рада».
У яких умовах відбувалося становлення україномовної преси, можна зрозуміти з такого прикладу, який наводить у своїх спогадах Чикаленко: «Директор департаменту міністерства фінансів, в завідуванні якого були комерційні школи, викликав до Петербурга директора катеринославської комерційної школи А. Синявського і почав йому погрожувати, що коли він передплачуватиме українську газету, то він примушений буде звільнити його з посади; а треба сказати, що міністерство фінансів вважалося за найліберальніше».
І нині українська мова, зокрема у сфері друкованих ЗМІ, перебуває у скрутному становищі. Зберігаються негативні тенденції, які залишилися у спадок від попередніх епох. Це підтверджує оприлюднений днями аналітичний огляд «Становище української мови в Україні в 2011 році», підготовлений рухом добровольців «Простір свободи» за сприяння iнтернет–видання «Тексти». За даними цього дослідження, наклади книжок українською мовою становлять 56%, газет — 30%, журналів — 10%. Крім того, книжок українською мовою продається лише 13%. Ці цифри не відрізняються від даних «Мовного балансу України за 2008—09 рр.», підготовленого Олегом Медведєвим.
При всій сьогоднішній умовності визначення загальнонаціональних щоденних видань, українською мовою, як і в попередні роки, виходять лише дві такі газети: «Україна молода» та «Газета по–українськи».
Найбільше україномовних газет і найбільші тиражі — у Львові, а не в столиці. Історичний дисбаланс, у якому україномовні видання Львова суттєво переважають київські чи будь–які інші, подолати не вдалося.
Уже третій рік поспіль День україномовної преси відзначає українська громада Харкова. Серед ініціаторів — Фонд національно–культурних ініціатив імені Гната Хоткевича, Громадське об’єднання «Шемети», Український медійний центр, журналіст і публіцист Владислав Проненко.
Дуже добре, що саме Харків виступив iз такою ініціативою першим, а не Київ чи Львів.
А Київ підтримав цю ініціативу в листопаді минулого року, до 105–ї річниці з часу виходу «Хлібороба». Тоді автор цих рядків разом із головою Комітету захисту українських журналістів Миколою Закалюжним оприлюднив «Меморандум до засобів масової інформації України» з пропозицією вважати 25 листопада Днем україномовної преси. Окремо було надіслано звернення до Президента, Кабінету Міністрів та Верховної Ради з проханням встановити 25 листопада таке свято та забезпечити право громадян на одержання інформації українською мовою через підтримку на виконавчому і законодавчому рівнях видань державною мовою, а також через запровадження норми про друк україномовних версій російськомовних видань. Ці документи підписали, крім нас двох, голова Незалежної медіа–профспілки України Роман Скрипін, президент Українського ПЕН–центру Мирослав Маринович, редактор газети «Наша віра» Євген Сверстюк, професор Національного університету «Києво–Могилянська академія», Надзвичайний і Повноважний Посол України Володимир Василенко, редактор газети «Україна молода» Михайло Дорошенко.
Відповідь надійшла від голови Держкомтелерадіо України (вже колишнього) Юрія Плаксюка. Він написав, що поділяє нашу стурбованість проблемами функціонування української мови у сфері друкованих ЗМІ, і «у зв’язку з цим Держкомтелерадіо звернувся до адміністрації Президента України з пропозицією розглянути питання щодо встановлення Дня україномовної преси 25 листопада та підготовки проекту відповідного нормативно–правового акту».
Мабуть, зайве писати, що з адміністрації Президента України відповіді не було, як і немає відповідного указу. Та й чи може бути? Натомість у червні Президент Віктор Янукович і керівник головного управління з гуманітарних питань АП Ганна Герман патронували проведення в Україні конгресу Всесвітньої асоціації російськомовної преси. І, за повідомленням «Німецької хвилі», підтримали цей захід фінансово.
Цього року у відзначенні Дня україномовної преси взяли участь голова Лубенського медіа–клубу Володимир Безчасний, голова правління Фонду національно–культурних ініціатив ім. Гната Хоткевича Кость Черемський, депутати Харківської облради Іван Варченко та Ігор Швайка, керівник Українського медійного центру Роман Черемський, голова Харківського міського товариства «Спадщина» Валерій Дяченко, Координаційна рада з питань захисту української мови при київській міській організації товариства «Меморіал» ім. Василя Стуса та ін.
Учасники зібрання домовилися підготувати спільного листа — від Лубен, Харкова і Києва — з новою пропозицією про День україномовної преси та про створення умов для забезпечення україномовних громадян достовірною й об’єктивною інформацією рідною мовою.
Тоді ж Український медійний центр запустив україномовне iнтернет–радіо «Сурма» (surma.dyvy.info).
Наприкiнцi 1904 року Комітет міністрів російського царського уряду почав розгляд питання щодо зняття обмежень з українського друкованого слова. Було ухвалено рішення запитати з цього приводу думку Петербурзької імператорської академії наук, Київського і Харківського університетів та кількох губернаторів.
Створена академією наук комісія у березні 1905 року подала на розгляд Комітету міністрів доповідь–записку «Про скасування утисків малоруського друкованого слова», складену академіками Федором Коршем, Олексієм Шахматовим і Філіппом Фортунатовим. У цьому документі стверджувалося, що українська є самостійною слов’янською мовою, і рекомендувалося скасувати антиукраїнські розпорядження.
Ці рішення відкрили шлях до видання україномовної преси в царській Росії.
Газета «Хлібороб», число 1, 12 грудня року 1905, відкривалася такими словами: «Селянська часопись. Виходить що тиждня у Лубнях. Передплата за два місяці 30 коп. Окреме число коштує 5 коп.
Учитеся брати мої
Думайте, читайте!
І чужому научайтесь,
І свого не цурайтесь! (КОБЗАРЬ)
До читачів. Вважайте, що «и» треба вимовляти як «ы», a «є» вимовляти як «йе».
З Олексієм Колісником, відомим на Волині дослідником проблем державотворення, кандидатом психологічних наук, професором Східноєвропейського університету імені Лесі Українки, розмовляли за кілька місяців до початку другого українського Майдану, в серпні 2014-го. >>
Після Революції гідності мовна ситуація в Україні погіршилася, і це відбувається тому, що уряд не представляє українську ідентичність, підтримка української мови сприймається як зазіхання на людські права російськомовних. >>
Щонайменше дивними виглядають заяви так званих «одноразових» політологів чи експертів про те, що невелика пауза пішла на користь Арсенію Яценюку, і що вже невдовзі він зможе запалати «новою зіркою» на політичному небосхилі… >>
У біографії заслуженого лікаря України Володимира Карпука є період, коли він, як кажуть, ходив у політику: був народним депутатом України від блоку «Наша Україна» у Верховній Раді 5-го і 6-го скликань, деякий час працював заступником голови Волинської облдержадміністрації з гуманітарних питань. Тобто спробував владу на смак у різних її іпостасях. >>
Цьогорічне вшанування Героїв Крут чи не вперше винесло на загальнодержавний рівень аналітичне, а не емоційне, як досі, бачення подій відомого бою. Упродовж майже 100 років українська поезія оспівує трагізм загибелі «300 студентів» і шпетить тодішнє керівництво УНР за «зраду» — мовляв, відмовилися від війська, самі сиділи в Києві, а хлопчики гинули. >>
До кінця тижня у виставкових залах Центрального будинку художника Національної спілки художників України (вулиця Січових стрільців, 1-5 у столиці) триватиме сьома Всеукраїнська бієнале історичного жанру «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників». >>
