Блазнем бути легше

Від редакції. У №201 «України молодої» за 08.11.2011 було надруковано рецензію Ігоря БондаряТерещенка на антологію Юрія Винничука  «Розіп’ята муза». Текст під назвою «На цвинтарі слова» не залишив байдужим автора збірки, який зв’язався із відділом культури й запропонував свою відповідь на матеріал рецензента з ремаркою «інакше у читачів буде викривлене уявлення про це видання». Зважаючи на засади паритетності й важливість літературної дискусії в медіа, «УМ» друкує текст Юрія Винничука.

Зазвичай я не відгукуюся на якісь несправедливі зауваги щодо моїх власних творів. Коли ІБТ, рецензуючи «Весняні ігри», приписав мені запозичення з трьох російських письменників, я змовчав. Доводити, що сучасної російської літератури не знаю, не читаю і не цікавлюся нею, на відміну від ІБТ, який тільки її й цитує, бо жодною іншою мовою не володіє, сучасної зарубіжної літератури не знає, марно. Нагадати ІБТ, що цитовані ним метафори, які я нібито запозичив у російських прозаїків, були опубліковані у «Гульвісі» ще до появи роману і значно раніше, аніж з’явилися російські твори, теж марно. Тому не рипався.

Але цього разу йдеться про мою двотомну антологію «Розіп’ята муза», над якою я працював роками. І справа не в мені і не в моїй праці, справа у тих, кого я витягнув із забуття, з ким жив усі ці роки, хто навідувався у мої сни і не давав мені працювати над власними творами, завертаючи ледь не силоміць до антології. Хочете вірте, а не хочете — не вірте, але я відчув якийсь дивовижний містичний зв’язок з усіма тими поетами­мучениками. Не з кожним зокрема, бо вони у своєму впливі на мене не виділялися, вони тиснули на мене масою, щойно я припиняв роботу над антологією і брався за якісь інші проекти.

Укладання антологій iз давніх текстів — це дуже марудна справа. Це тяжка справа. Спочатку ти фотографуєш тексти (а наукові бібліотеки, як і рукописні фонди та архіви, за копіювання тепер беруть гроші), далі, якщо текст був друкований, розпізнаєш через FineReader, який розпізнає лише якісне джерело, а якщо рукопис — тупо набираєш, потім редагуєш. Довірити цю справу комусь не можна. Пробував — зайва витрата часу, бо потім доводилося самому переробляти.

Підтвердженням моїх слів є те, що укладачів антологій можна порахувати на пальцях. Колись Віктор Неборак, будучи членом журі на книжковому Форумі у Львові та оцінюючи мою антологію «Чорт зна що», сказав: «Подумаєш антологія! Вирізав ножичками, чик­чик, і антологія готова». Я запропонував йому укласти таким чином якусь антологію. Минуло десять років, антології Неборака нема. Бо «чик­чик» ножицями не вийде. Адже йдеться про тексти, які не публікувалися у наш час. То що ж їх — вирізати з раритетів?

Я працював над антологією, добре знаючи, що не зароблю на ній ані копійки. Але я був певен, що цією антологією створюю своєрідний пам’ятник. Отим усім невинно убієнним. Найбільший пам’ятник, який досі постав.

Аби лише прочитати ці два товстих томи, треба було б, либонь, більше часу, аніж якийсь місяць, що минув від часу її появи у продажу. Але, допустимо, ІБТ володіє швидкісним читанням і його стаття з блюзнірською щодо поетів­мучеників назвою «На цвинтарі слова» — це плід вдумливого, не побоюся цього слова, і дослідницького погляду на видання.

Не скажу, що означення антології поетів, які загинули насильницькою смертю, як «чергової братської могили» викликає у мене нормальні емоції. Скоріше навпаки. Метою антології було не поховання в одному виданні поетів, чиїх могил ми уже ніколи не знайдемо, а в переважній більшості їхнє воскресіння.

ІБТ пише, що «Розіп’ята муза» — це симбіоз «Розстріляного відродження», Юрія Лавріненка і довідника «З порога смерті». Складається враження, що упорядник просто взяв собі обидва видання і на їхній основі зліпив антологію. Доведеться вдатися до статистики. Антологія Лавріненка містила 18 розстріляних поетів, а довідник «З порога смерті» містив біля 70 довідок про поетів, які увійшли до моєї антології. Але «Розіп’ята муза» містить не «близько трьох сотень», як пише ІБТ, а 322 поети. Себто наш дослідник навіть анотації уважно не прочитав. Крім того, у довіднику низка письменників не мала точної дати смерті, в антології ці дати уточнені.

Далі ІБТ, продовжуючи бринькати на одній струні, повідомляє читачів про мої містифікаторські гріхи, а тому поява в антології «поезії письменників, про яких досі було невідомо, що вони «грішили» віршуванням, як, наприклад, прозаїк Григорій Косинка», викликає у нього «деякі застереження». Це дивно, бо я вказую джерело, звідки походить вірш Косинки, ба, навіть у передмові дякую за нього Віктору Мельнику, який на моє прохання сфотографував його у київській науковій бібліотеці.

Однак пильне око ІБТ виловлює «чергове неіснуюче звірятко». Його увагу привертають поети, яких я, так виглядає, вигадав: Євдокія Біла та Методій Чорний. Далі йде, мабуть, дуже суттєве уточнення: «поетів з Кубані, звідки родом сучасний донецький прозаїк Дмитро Білий, колишній чоловік поетки Анни Білої».

Якщо б ІБТ проглядав іще щось, окрім рецензованих книг, то, можливо, зазирнувши до антології Юрія П’ядика, і виявив би шокуючи річ: Євдокія Біла таки да — була! А Методій Чорний фігурує у покажчику Абрама Лейтеса і Михайла Яшика «Десять років української літератури (1917—1927)».

Поет Олександр Сорока, як безапеляційно стверджує ІБТ, «був у колоні в’язнів, спалених у клуні під Харковом 1941 р.» От тільки всі мартирологи подають іншу версію, а саме — загибель під час втечі. Як іще можна загинути, утікаючи, як не від кулі? Про те, що Сорока захопив при цьому мотоцикла, на якому й намагався утекти, писалося під час війни в окупаційній пресі.

Далі ІБТ дивується, чому я подав поезії Миколи Сайка, який покінчив самогубством у 1946 р. в божевільні, а не помістив поезій Тодося Осьмачки, який помер «у психіатричній лікарні НьюЙорка». От що значить читати по діагоналі. В антології чітко вказано, що сюди увійшли твори лише тих поетів, які загинули насильницькою смертю. Самогубство — смерть насильницька, а Осьмачка помер сам.

Щодо фантазій про інсценізоване самогубство Миколи Міхновського — то тут лише можна поспівчувати. Читайте, ІБТ, джерела. Смерть Міхновського описана людьми, яким не можна не довіряти, і всі вони свідчать: повісився сам.

Оце написав і думаю: чи варто друкувати? ІБТ уже не виправиш, конвеєр рецензій працює, комбайн молотить. Зайшов чоловік до книгарні, погортав антологію та вже й готовий писати. Бо дуже сумнівно, що гонорари від рецензій дозволяють придбати таке коштовне видання. Але попіл Клааса, як казав Уленшпіґель, стукає мені в груди. Попіл 322 розіп’ятих. Тим більше що це не межа, доля ще трьох сотень поетів узагалі невідома, тому робота над антологією буде продовжена.

Юрій ВИННИЧУК