Залізнична станція Заболоття — місце зустрічі підприємливих і українців, і білорусів.
Наскільки мінливим у наш час є таке поняття, як економічна стабільність, вам розповість кожен із тисяч білорусів та українців, які щотижня змушені зустрічатися ось тут, на ринку Заболоття, що вже давно перетворилося у великий прикордонний базар. У базарні дні в це поліське селище, розташоване за 6 км від білоруського кордону, з’їжджається торговий люд з усієї України. Та якщо ще два роки тому наші сусіди їхали на Волинь із порожніми сумками, купою доларів і свіжими анекдотами про свого «бацьку», то тепер вони тягнуть у торбах через кордон свої харчі й скуповують в українських обмінниках долари. Анекдоти свіжі теж привозять, але вони вже не такі смішні...
У Заболоття я потрапила, на жаль, не в базарний день. Про сліди вчорашнього великого торгу нагадували тільки пляшки з–під пива, що валялися на смітнику неподалік прикордонного пункту пропуску. На пероні було тихо й безлюдно.
— Ви б бачили, що тут учора дiялося... Уявіть, дизель із Бреста, з якого висипає хмара людей з торбами. І всі вони чимдуж біжать до цього будиночка, щоб якнайшвидше пройти огляд прикордонників і митників. А звідти — бігом через дорогу, щоб захопити ліпші місця на ринку. Бо потім доведеться тулитися з товаром просто на землі, — знайомив із премудростями торгу білорус Микола, який зі ще кількома земляками чекав на потяг додому.
Вони не розпродали свій нехитрий крам, а ринок уже закрився. Отож, щоб не гаяти часу, просто на тротуарі розклали по кілька банок м’ясних консервів, згущеного молока і пачок масла. Місцевий люд ще вчора, напевне, отоварився білоруськими харчами, тож перехожі не звертали уваги на імпровізований прилавок на землі.
Мої співрозмовники — не зовсім типові білоруські «човники», які виживають лише за рахунок торгових вояжів. На Волинь приїздять у вільний від роботи час, щоб підзаробити якусь копійчину до зарплатні чи пенсії. Власне, так було завжди в українсько–білоруському прикордонні. Щось було дешевше у сябрів — волиняни їхали до них. Щось дешевше в українців — білоруси до нас. Так було і в радянські часи, коли ще не було кордонів. У Бресті волиняни завжди отоварювалися продуктами перед весіллями, проводами в армію чи якоюсь іншою святковою оказією. Бо вибір харчів там був багатшим. Навіть авторка цих рядків усередині 90–х одного разу вирушила у Брест на торги, напхавши сумку борошном, цукром, олією. Комерсант iз мене вийшов нікудишній, бо я швиденько спродала все по нижчій ціні. Не сила було торгуватися з бабцями, які прийшли на ринок купити дешевших українських харчів. Зате тепер, коли білоруський «зайчик» істотно «схуд» і білоруси раптово суттєво побіднішали, продукти харчування у них усе одно дешевші, ніж українські. Хоча ще два роки тому з Волині везли у Брест здебільшого продукти, бо в них багато чого було дорожчим. Цьогоріч запасалися лише українськими помідорами та олією. Білоруські масло, сметану, йогурти, сир, солодкі сирки, дитяче харчування, згущене молоко, ковбаси та інші харчі стали популярними нині не лише на Волині, а й у всій Україні. Їх можна купити на базарах у Львові, Івано–Франківську, Чернівцях і навіть у Києві. Обмеження на вивіз, введені білоруським урядом, не вплинули суттєво на ситуацію. Приїхати в Україну на базар наші сусіди можуть один раз на 5 днів і без мита провезти через кордон по 5 пачок масла, стільки ж банок тушонки, кілька пачок цигарок.
Багато дрібних підприємців приїздять у Заболоття скуповувати білоруський крам оптом. На власні очі бачила це, коли вже ввечері виїжджали з села. Бус, напакований ящиками, якраз розвантажували і товар перекладали в іншу машину. «Партизанські» стежки в лісах ще не позаростали. В селі розповідають: коли прикордонники, борючись із спиртовозами, переорали лісові дороги, то наступного дня в лісі вирубали нову підпільну стежку. Президент Білорусі Олександр Лукашенко якось казав, що Брест і Гродно виживуть у будь–якій ситуації, бо вони мають кордон.
Поки та ж пачка масла, куплена у білорусів, дійде до Луцька, то її ціна майже зрівняється з українською (13—14 гривень). Тобто наварити можна чотири гривні на пачці. І так на всьому. Але все частіше покупці скаржаться, що масло стало не таке, як було. Подейкують, ніби в білоруські обгортки фасують звичайнісінький український спред. Цікаво інше: в прикордонному райцентрі Ратне, що за 20 кілометрів від Заболоття, теж працює маслозавод, викуплений якимось бізнесменом. Але масло ратнівчани, як і багато волинян, купують лише білоруське, бо знають, що воно виготовлене з молока. А на місцевому заводі до спреду, кажуть, додають навіть не маргарин, а комбіжири. І це все теж називається маслом...
Один із найходовіших товарів прикордонного асортименту став нині геть непопулярним. Ще не так давно заболотівські крамнички, де продавали спиртне, білоруські «човники» брали ледь не штурмом. А тепер тут тиша і спокій. Українська горілка після подорожчання геть перестала цікавити сябрів. І хоч люблять вони нашу оковиту, та багатьом стало не по кишені купувати пляшку по 30 гривень, коли їхня місцева коштує 17. А от від пива українського відмовитися ще не можуть. Бо їхнє, за словами моїх білоруських співрозмовників, стало дуже поганим:
— У вас стільки пивзаводів, і пиво смачне. Наше брестське теж колись славилося, а тепер геть зіпсувалося. Та й коштує воно майже стільки, як вино.
Купують у Заболотті на базарі наші сусіди й верхній одяг. Українські підприємці з багатьох міст їздять сюди на торги. Дещо виходить дешевше, ніж у Білорусі, яка завжди славилася своєю легкою промисловістю. Принципи ціноутворення на тутешньому базарі не вкладаються у жодні схеми. Чоловічу куртку, яка у Луцьку коштує 800 гривень, тут можна купити вдвічі дешевше. На те він і базар. Тому трансполіський експрес, або просто дизель–поїзд, що курсує між Заболоттям і Брестом та найближчою білоруською станцією Хотислав, ніколи порожнім не буває. І, напевне, ніколи не буде.
— Ми приречені бути разом. Разом переживати кризи, ваші проблеми сприймати як свої. Бо кордони нас не розділили, — вважають прості білоруси, з якими я розмовляла. — Вашим і нашим політикам до життя простої людини геть немає діла. У них грошей вистачає на все. Наш президент ростить собі спадкоємця престолу, тягає за собою свого Коленьку, де треба і де не треба. То хлопчина вчиться дрова рубати і це показують по телевізору, то він стоїть 9 Травня разом iз батьком на трибуні в якійсь незрозумілій формі й сивочолі ветерани віддають йому честь. Уявляєте, діди, які війну пройшли, пацанові честь віддають?! Нам Лукашенко перед виборами обіцяв пенсію у 500 доларів. Де вона? Долар був три тисячі рублів, а зараз уже майже вісім. Якщо раніше отримував пенсію і це було 100 доларів, то тепер це трохи більше 45. А продукти дорожчають. У Мінську м’ясо було вже по 10 доларів за кілограм. У Бресті вистачає всього. Прилавки вгинаються від продуктів навіть попри те, що багато харчів вивозять в Україну. До речі, поляки теж люблять наше масло. Знайомим на замовлення привозимо до Польщі. Раз на 5 днів автомобілем можемо перетинати польський кордон. І багато наших їздять отоварюватися за Буг, бо польські речi і продукти ще дешевші за наші. Залив бак бензину, ще дві каністри взяв — і попер на Польщу. Там продав бензин і маєш гроші. Наша влада підняла ціну на пальне, щоб не вивозили за кордон. А постраждали всі громадяни, які мають автомобілі. До речі, у нас навіть у селах уже не побачите «Жигулів» шостої моделі, на якій ви приїхали. Хіба що в управлінні охорони здоров’я ще є. Ми давно пересіли на іномарки. Тут ми вас трохи переплюнули.
— Невже ваші чиновники на «Жигулях» їздять?
— Та ні. Лікарі на виклики...
Прикордонна Ратнівщина теж їздить на білоруському пальному. У Заболотті та довколишніх селах немає жодної АЗС, але ця ніша успішно заповнена: купив бензин у білорусів по 5 гривень за літр, а продав по 8. Непоганий бізнес. Дехто вварює в автомобілі спеціальні баки ємністю до 300 літрів, а для прикриття везе ніби масло, згущенку. Раз на 5 днів з’їздив, привіз дизпалива чи бензину — маєш зиск.
Сьогодні нашим сусідам доводиться звикати до багатьох незвичних речей. Їхнє розмірене життя з елементами стабільності та білоруського соціалізму стало таким же стресовим, як і наше, українське. Їм важко змиритися з тим, що вони так збідніли. Їх обурює зростання цін на проїзд у транспорті, вартість комунальних послуг теж оптимізму не додає. А ми по–доброму їм заздримо, що ліки білоруські у кілька разів дешевші за українські. І апендицит у тамтешній лікарні вирізають абсолютно безплатно. Дехто з підприємливих волинян швидко перекваліфікувався і замість одягу та харчів став торгувати білоруськими медикаментами. До мене на роботу симпатична жіночка приносила велику партію фармацевтичних засобів білоруського виробництва. Різниця в ціні справді вражає.
Криза поки що суттєво не позначилася на кількості білорусів, які перетинають українсько–білоруський кордон у цьому поліському куточку. Щомісяця ця цифра становить 25—30 тисяч осіб. А це означає, що міжнародний базар у Заболотті живе своїм життям, рівновіддаленим від політики і політиків.
— Скільки існує кордон — стільки існує базар. Скільки існуватиме кордон — стільки існуватиме наш базар, — вважає селищний голова Заболоття Василь Головій. — Можливо, менше стане їздити білорусів, хто їздив просто для себе. Після здорожчання не такі великі прибутки мають вони на своєму нехитрому крамові. Та оптовики були й будуть. А згадайте, як білоруси вивозили від нас телевізори, золото, кольорові метали. Коли ми були босі й сині, вони від нас усе везли і на тому піднялися. За одного їхнього «зайчика» ми платили по 10—12 українських купонів! Хіба він того вартував? Все йде, все змінюється. Майже 800 осіб iз нашого села колись їздили працювати до Бреста, бо там були робочі місця. Коли почалися всі ці пертурбації, Лукашенко взяв і звільнив усіх іноземців із білоруських підприємств. Куди було подітися нашим людям? Зараз теж дехто працює, але напівлегально. Хто розлучився і змінив документи, хто за чужим паспортом. Виживати якось треба. Ось так і виживаємо по обидва боки кордону...
«То ви з Конотопа? Уже втопили свою відьму?» — часом запитували мої нові знайомі. «Та нема вже в нас тих традицій», — ображено відповідала я, не зразу розуміючи, що йшлося про депутатку, «прогресивну соціалістку». І вже спокійно розповідала про славні історичні сторінки свого міста та видатних земляків. >>
Зі столицею України невеличке село Хрещатик поєднують дві історичні події, розділені тисячоліттям. Перша — християнізація Русі князем Володимиром, втікаючи від якої, непокірні кияни-язичники пропливли човнами за течією Дніпра цілих півтори сотні кілометрів, сховавшись на безлюдді. >>
Зінаїду Серебрякову тут «пам’ятають» хіба що джерело зі смачнючою водою та дерев’яний старезний зруб у колодязі, дбайливо схований під саркофагом із міцних дощок. Утiм мінімальна автентичність ніскільки не применшує історичну значимість хутора, оскільки під його небом жили і творили одразу дві династії митців — Бенуа і Лансере, у творчості яких Нескучне служить чимось на зразок апогею пережитих емоцій. >>
Очаків — місто невелике, та славі його можуть позаздрити міста більш значні. Щоправда, з історичних романів, дожовтневих і радянських енциклопедій Очаків відомий нам досить однобічно — як місто воїнської слави Російської імперії. І чомусь російські історики майже завжди замовчували видатну роль в історії цього міста на березі Дніпровського лиману запорозьких козаків. >>
Шукати звичного центру села в Конопельці — справа марна. Його просто немає. Тут кожна хата, яка ще вціліла, — свій центр, довкола якого все обертається. І сосни з ялинами, які мов вартові, охороняють неймовірну зимову тишу. Ліс тут усюди. Він то вигулькує, то зникає; навіть на колишніх колгоспних землях, де колись родило все, росте лісовий самосів. >>
Давно я не поверталася із сільського відрядження з таким хорошим настроєм! Як правило, поїздки в села Тернопільщини впродовж останніх років залишали важке враження напіврозрухи і безперспективності. Але остання поїздка переконала: навіть при усій складності проблем цілком реально суттєво покращити життя українського села зусиллями лише його громади. >>
