Інглішмен у Києві

У найближчі декілька років ця людина формуватиме політику культурного співробітництва між Великою Британією та Україною. Колишній політичний кореспондент Бі–Бі–Сі Мартін Даул працює у мережі Британської ради уже 14 років, протягом яких обіймав керівні посади в Азії, Бразилії та Великій Британії. «Чому тепер Україна? Адже, наскільки я знаю, ви можете подаватися на вакантні місця в кількох регіонах», — одразу запитую я, щоб дізнатися про робочу мотивацію голови, який заступив на цю посаду в липні.

«Україна для мене — ідеальний вибір»

— Я працював у Південній та Східній Азії, Латинській Америці, а нині мені стали цікаві Східна Європа та країни колишнього Радянського Союзу. У цьому світлі Україна — ідеальний вибір. На жаль, я не маю глибоких знань про історію та сьогодення вашої держави, але, працюючи у Бразилії, був добре знайомий з українською діаспорою.

— І як було працювати у Бразилії? Для нас це досить екзотична країна.

— У Бразилії я розробляв програму громадянської підтримки, яку ми запроваджували у фавелах, де до нас працювало лише кілька міжнародних організацій. Уявіть собі місця, контрольовані наркоторговцями, де треба бути готовим тікати будь–якої хвилини. Пригадую майстер–клас із представниками Royal Shakespeare Company в фавелах Ріо і моменти, коли ми падали долілиць, тому що починалася перестрілка. Але це найцінніша робота, яку можна було зробити, — налагодити культурні й міжнародні контакти зі спільнотами, що нічого такого не знали до того.

— Цікаво, чому журналіст вирішив піти працювати в урядову організацію?

— Коли я почав працювати журналістом, мені було 22 роки, і я не збирався все життя присвятити цій діяльності. Згодом настав час, коли мені стало цікаво, що ж відбувається з того боку столу, як працюють ті люди, в яких я брав інтерв’ю. Тобто громадська діяльність була мені завжди близькою, а Британська рада — це не політична організація.

— Чи плануєте ви якісь зміни у роботі Британської ради в Україні?

— Наша робота не залежить від зміни певних осіб, це корпоративна праця. Жодних критично відмінних від керування моєї попередниці нововведень не буде. Ми зосередимося на мистецьких і навчальних програмах, курсах англійської мови. Нині Британська рада комунікує безпосередньо із 30 тисячами українців, хоча наша діяльність торкається сотень тисяч людей.

Наша первинна задача у сфері культурного співробітництва — створення можливостей для мистецького сектору, тобто ми залучаємо британських експертів у галузі арт–менеджементу, щоб допомогти збудувати і посилити цей напрям в Україні. Також у грудні у Львові відбудеться друга серія майстер–класів iз режисерами і сценаристами лондонського театру Royal Court (Програма співпраці Royal Court iз драматургами–початківцями з України та Грузії розпочалася у лютому цього року. Створені п’єси можуть бути поставлені в українських, грузинських театрах або навіть у Royal Court. — Ред.). У лютому ми проведемо «зимову школу» для менеджерів українських культурних і мистецьких фестивалів.

— У вас є досвід роботи у політиці та історії. А які у вас стосунки із культурою та мистецтвом?

— Історію і політику я вивчав в університеті — знаєте, кажуть, що люди, які не знають, що вивчати, беруться за ці два предмети, то це про мене (усміхається). Хоча, вивчаючи історію, отримуєш краще розуміння того, як великі культурні події ХІХ—ХХ ст. вплинули на наше життя.

Я захоплююся візуальним мистецтвом, тому що воно потребує інтерпретації, а не перекладу, як у випадку з кіно. З останніх вражень — виставка молодих митців у PinchukArtCenter, як на мене, там є роботи дуже високої якості. Також мені подобаються виставки у «Мистецькому Арсеналі», Київському музеї російського мистецтва і Музеї Ханенків. Як на мене, існує характерний бренд українського мистецтва після 1991 року — можливо, це йде від того, як Україна бачила світ, будучи ізольованою від нього протягом довгого часу. Це значна відмінність вашого contemporary art від, скажімо, британського мистецтва, доволі комерціалізованого. Водночас я не помітив, щоб у Британії було представлене українське сучасне мистецтво, тому якби тут відбулося Arsenale, Україна могла би заявити про себе як про арт–центр.

Відповідаючи на ваше запитання, також хочу додати, що відтоді, як приїхав у Київ, намагаюся швидко ознайомитися із творчістю Михайла Булгакова та Андрія Куркова.

— До речі, наскільки легко знайти Куркова у британських книгарнях?

— Абсолютно легко. Нещодавно в Guardian навіть була рецензія на його останню книжку.

«Ми готові консультувати Україну при відкритті її культурного представництва у Великій Британії»

— Чи збирається Британська рада підтримувати переклади ваших авторів на українську чи навпаки?

— Я думаю, це поле діяльності видавців, а не наше.

— Тоді запитання, чи серед планів є програма підтримки українських видавців, які би взялися за сучасну британську літературу?

— Чесно кажучи, я не думаю, що це наш шлях. Наше завдання — зводити людей, а не фінансувати проекти, як–то переклади чи видання.

— У будь–якому випадку було би непогано, якби Британська рада запрошувала в Україну відомих письменників, а то й акторів.

— Так, і я гадаю, що це буде одним із моїх завдань на цій посаді. Я би хотів запрошувати відомих письменників до України для того, щоб українці могли поспілкуватися з ними на тему їхніх робіт і поточної ситуації у літературній царині. Так що в нас усе попереду!

— З чого починала роботу Британська рада, і як вона розвивалася?

— Британську раду заснували у 1934 році, оскільки уряд вважав, що має бути культурний спротив наступу фашизму у Європі та Латинській Америці. Тоді німці та італійці виділяли чимало грошей на пропаганду. Початково організація концентрувала свою роботу на представленні нашої культури та цінностей і на навчанні англійської. Тепер ми маємо представництва у 110 країнах світу.

— Які країни пріоритетні для вас?

— Було би дивно, якби я не назвав Китай, Індію, Росію.

— Але з Росією у вас існують проблеми...

— Наразі ні. Нещодавно ми відкрили виставку скульптора Ентоні Гормлі у Ермітажі, а наприкінці листопада в московському Музеї ім. Пушкіна розпочнеться виставка Уїльяма Блейка і британських візіонерів. Так, десять років тому в Росії було 14 наших офісів, зараз лише один — у Москві. Але наші відносини потеплішали. Одне зі свідчень цього — встановлення скульптури Юрія Гагаріна перед офісом у Лондоні, а на першому поверсі — відкриття виставки, присвяченої історії радянської космонавтики. Дехто навіть жартував, що нас треба перейменувати на Інститут Гагаріна.

— Скільки британський уряд витрачає на роботу Британської ради загалом та в Україні зокрема? Чи бюджет зменшився у зв’язку з кризовим періодом?

— На період 2011—2012 років це 181 мільйон фунтів стерлінгів загалом по всьому світу. Це гроші британських платників податків. Щодо бюджету на український офіс, то запитайте мене 31 березня, тоді я відповім точно. До 2015 року урядове субсидування Британської ради зменшуватиметься на чверть. Урізання коштів торкнулося багатьох інституцій, оскільки Сполучене Королівство сьогодні проходить період фінансових регулювань. Але я очікую, що бюджет на Україну буде зменшений не суттєво, бо для нас це пріоритетна країна.

— Україна не має свого культурного представництва за кордоном. Це проблема, що постійно дискутується всередині країни. Мати такі культурні інституції — норма чи, швидше, виняток?

— Я думаю, це норма для європейських країн, адже більшість з них мають свої культурні представництва — це Cervantes, Гете–Інститут, Французький інститут, Instituto Italiano, Польський інститут. Також можна пригадати Індію, яка має такі інституції, чи Китай, який відкриває мережу Confucius Institute по всьому світу. Але для країн, які нещодавно здобули незалежність, це не притаманно. Я гадаю, було би чудово, якби український уряд вирішив відкрити подібне представництво у Великій Британії, де знання про Україну досить примарні. Підстави для цього є — відповідний договір: Угода між урядом України і урядом Сполученого Королівства Великобританії та Північної Ірландії про співробітництво в галузях освіти, науки і культури від 1993 року. Ми, зі свого боку, готові надати будь–які консультації та поради. Культурні інституції — це прекрасна можливість змінити зовнішнє сприйняття країни.