«Сьогодні перед судом стоїть Слово»

Укотре проблема існування української мови як державної випливає на перший план у незалежній Україні. Попри те, що переважна більшість російськомовного населення толерантна до питань відродження мови Тараса Шевченка, останнім часом невелика група політиканів намагається нав’язати українцям тезу про необхідність запровадження «другої офіційної». При цьому чомусь не згадують, що за часів комуністичного режиму фактична двомовність означала вторинність української. І коли в нас не було власної держави і закріпленої норми в Конституції про державну мову, будь–якого громадянина прислужники режиму могли запроторити у в’язницю, позбавити роботи, піддати політичному переслідуванню за звинуваченням в українському буржуазному націоналізмі.

«Хто шанує українську мову — потенційний буржуазний націоналіст»

У цьому плані привертає увагу особлива тема життя і творчості Миколи Руденка як виразника превентивної журналістики — боротьба за права української мови і культури в умовах тоталітарної держави. Йому боліло серце за упосліджену материнську мову передовсім на Східній Україні, де він народився і виріс, де почав писати вірші, де прокинулося почуття любові до дівчини... І мало не потрапив під прес сталінських репресій.

Варто нагадати, що проблема захисту української мови і культури для Миколи Руденка, сина луганського шахтаря, завжди була актуальною, і тут він ніколи не поступався принципами і не кривив душею. Працюючи політпрацівником військово–польового госпіталю під час Другої світової війни, він постійно спілкувався із земляками рідною мовою, тим паче що їх було не менше половини серед поранених бійців і офіцерів та серед лікарів і медсестер. Але це не подобалося начальству. Промовистий факт: десь восени 1944 року натрапив він на звернення академіка Олександра Богомольця до солдатів і офіцерів, вихідців з України, активніше громити ворога та наближати день Перемоги. Звернення було надруковано в газеті ЦК КПРС «Правда» українською мовою, хоча всі інші тексти у центральній газеті Кремля публікувалися лише російською.

Капітан Руденко взяв газету і читав для поранених лист видатного академіка. Якою ж несамовитою була реакція його вищого командування: Руденка викликали до начальника політвідділу госпіталю, і той ладен був стерти на порох офіцера, котрий посмів заговорити рідною мовою під час політінформацій. «Мені було ясно: кожен, хто шанує українську мову, є потенційний буржуазний націоналіст або навіть чинний. І той, хто інформував полковника, міг зобразити справу так, що я веду серед лікарів–українців націоналістичну пропаганду. А ми й справді часто збиралися з майором Гуменюком та капітаном Ковалюком у невеликому гурті, аби поспівати українських пісень та пожити добрими споминами про Україну».

З великою гіркотою Микола Руденко розповідає про справжнє обличчя «зірки» радянської воєнної поезії Олександра Твардовського, з яким він особисто спілкувався на фронті. З одного боку, це був улюбленець тисяч солдатів і офіцерів, який змалював збірний образ винахідливого радянського воїна в поемі «Василий Теркин», а з іншого — зневажник і відвертий ненависник України — він вважав усіх українців зрадниками Батьківщини, не маючи жодних аргументів. Але так міг вважати «товариш Сталін», і це було дороговказом для тогочасних «інженерів людських душ».

Отже, не випадково Микола Руденко так пристрасно виступив на відкритому пленумі правління Спілки письменників України в 1957 році, який був присвячений питанню розвінчання культу особи Сталіна. Зрозуміло, що в залі сиділи не колишні репресовані сталінським режимом письменники, а, скоріше, обласкані цим режимом. Зауважимо, що навіть «биті» і «переслідувані» класики багатозначно промовчали на тому пленумі, і лише майор запасу Микола Руденко, який пережив блокадний Ленінград і навіть після тяжкого поранення у спину залишився на фронті, сказав усе, що накипіло на душі про той зловісний час.

«Мова народу — народ!»

Професор Вінницького державного педуніверситету імені М.Коцюбинського Анатолій Подолинний доповнює у своїй книзі «Тільки б голос твій чути: Українська мова в XX сторіччі» інформативну базу про стан української мови після ХХ з’їзду КПРС, у щирість якого так повірив Микола Руденко, про що свідчить його відважна промова на відкритому пленумі правління Спілки письменників України.

Минуло лише кілька років після обнадійливого для демократично настроєної громади ХХ партз’їзду, відзначає професор Подолинний, а реакція вже зорганізувалася і повела свій наступ на паростки українського відродження. Через Верховну Раду УРСР протягували закон, за яким надавалося право так званого вільного вибору мови навчання в «національних школах», а у школах iз російською мовою навчання друга мова (в Україні — українська) оголошувалася не обов’язковою для вивчення. Голова Верховної Ради УРСР поет Павло Тичина повідомив першого секретаря ЦК КПУ Д. Коротченка про свою незгоду з проектом закону і просив не виносити його на розгляд депутатів Верховної Ради. ЦК повівся у властивій для нього манері: Тичину на посаді Голови Верховної Ради замінили «солдатом Сталіна» О. Корнійчуком. І закон у потрібній редакції було ухвалено від імені «простих доярок», механізаторів і сталеварів.

У знаменитому останньому слові на суді 1977 року Микола Руденко скаже: «Сьогодні перед судом стоїть Слово... Земну кулю можна порівняти з космічним мозком, люди в ній — нейрони. Активність життя цього мозку залежить від того, наскільки вільно люди спілкуються між собою, себто обмінюються Словом — інформацією. Для оцінки суспільства — прогресивне воно чи регресивне — існує тільки одне мірило: свобода слова, свобода інформації. Інших критеріїв немає, бо ж не про мурашник мова, працю якого також високо шануємо, — мова про людське суспільство. А людське суспільство — це Слово. Або, як сказав Олекса Тихий, який сидить поруч мене: «Мова народу — народ!» Це знаменні слова, святі слова».

Останнього року «хрущовської відлиги» активізувалася київська інтелігенція, обурена запровадженням у школах права відмови батьків від вивчення дітьми української мови. Демократично налаштований головний редактор центральної газети «Радянська Україна» Юрій Заруба щедро надавав шпальти письменникам і науковцям. Відразу ж опубліковано драматичну пісню Андрія Малишка «Тарас Шевченко», статті Максима Рильського «Словник і питання культури мови», полемічні роздуми Олександра Ільченка «Всяк сущий в ній язик», наукова стаття А. Коваль, В. Коптілова, В. Русанівського, З. Франко «Дбати про культуру мови».

Вірнопіддані партапаратники вже готували інформаційне забезпечення для нової акції впокорення непокірних виразників українського духу. Хоча Програма КПРС і декларувала рівні можливості для розвитку національних мов і культур, марксистсько–ленінська практика показувала зовсім протилежні результати. Тому Микола Руденко й не обмежився питанням «культу особи Сталіна», а заглибився у самісінькі витоки ідеології, девізом якої ось уже понад півтори сотні літ є сатанинське гасло «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!», розвинене Леніним у конкретне завдання — втілити формулу «пролетаріат не має батьківщини» у життя. І, напевне, заборонений в епоху СРСР публіцист Дмитро Донцов дуже добре вирахував реальні наслідки такого «вчення» для України і тому закликав до відсічі і силового захисту національних інтересів. Він розуміє націю як скупчення мільйонів воль довкола образу спільного ідеалу. Ідеалу панування певної етнічної групи над територією, яку вона одержала у спадок від минулих поколінь і яку хоче залишити своїм дітям.

Микола Руденко, опанувавши енциклопедичні знання з багатьох галузей науки, створивши низку наукових, науково–фантастичних творів, маючи багатотисячну аудиторію вдумливих читачів, завжди відчував неприязнь до себе у владних і партійних кабінетах, заселених усуціль — від районного центру до столиці — неуками й невігласами. Його гнітило, що кількість таких обмежених в інтелектуальному плані урядовців зростала в геометричній прогресії. А економіка так званого народного господарства за зовнішнім ілюзорним фасадом зростання (нові підприємства–гіганти, нові родовища корисних копалин, освоєння космосу) не витримувала жодного порівняння з економікою країн Заходу, де не було керівної ролі КПРС і де не панувала марксистсько–ленінська ідеологія. Всюди, де міг, мислитель протистояв цим владотримачам, намагався застерегти володарів найвищих кабінетів про колапс, настання якого він майже точно передбачив, — розвал СРСР наприкінці 80–х років. Але червоний «Титанік» на всіх парах сунув до фатального айсберга, а на капітанському містку тішилися власною величчю. Миколу Руденка, який своїми прогнозами псував ідилію, «капітани» цілком серйозно пробували запроторити у психлікарню.

Неосталіністи посилюють тиск на українську мову

Черговий виток партійного свавілля припав на початок 70–х років минулого століття. Микола Руденко зазначав, що в Україні набирали сили «нові яничари» В.Щербицький і В.Маланчук (перший секретар і секретар з ідеології ЦК КПУ. — Авт.). Діяли вони «перевіреними» методами 30–х років. «У ЦК, в обкомах і райкомах запанувала російська мова, а точніше карикатурний суржик, який соромно було слухати, — писав Микола Руденко. — А якщо російська мова стала мовою партії, то й колгоспні голови та бригадири намагалися не відставати від начальства».

Актуальність наукової проблеми, а саме — конфлікт розуму і неуцтва, світла й пітьми, на олтар боротьби з якою Микола Руденко поклав півжиття, — підтверджує сучасний львівський дослідник Олександр Нагорний. Розмірковуючи про причини багаторічного пробуксовування реформ у незалежній Україні, він акцентує увагу на головній причині цього явища — засилля «трієчників» на відповідальних дер­жавних посадах. «І понині ця підступна «трійка» керує нами всіма: і демократами, і комуняками, і буржуями, і всім «миром голодных и рабов». Ось із ким нам годиться невпинно боротися й кого слід тримати у їжакових рукавицях, оскільки посередницька філософія та ще й психологія типу «моя хата скраю» якраз і доводить державу спільно з нацією до могили, а неуків до влади.

Отже, бунтівна діяльність Миколи Руденка після фарисейського ХХ з’їзду КПРС спрямована проти «трієчників» при владі, на перегляд згубної для людства Марксової теорії додаткової вартості, яка зумовлювала класову боротьбу та диктатуру пролетаріату (а як наслідок — громадянська війна на території колишньої Російської імперії, голодомори, політичні репресії, верховенство неуків), іноді нагадувала політ Ікара. Та він знову і знову ставав птицею Фенікс, яка вперто долає перешкоди і прокладає шлях заради прийдешніх.

Сьогодні Україна втрачає свій інформаційний простір. А неосталіністи посилюють свій тиск на українську мову і культуру, знаючи, що 2010 року завершилася Державна програма підтримки української мови. У цьому зв’язку автор вважає за необхідне головам творчих спілок, керівникам академічних інститутів, видатним діячам вітчизняної культури провести офіційну зустріч із народними депутатами та адміністрацією Президента з гуманітарних питань для напрацювання подальшого розвитку української мови, фінансової підтримки україномовних періодичних видань передовсім на сході та півдні держави, для створення запобіжних механізмів повернення до мовної політики, культивованої КПРС.

Одним із превентивних заходів, на мою думку, було б запровадження у практику дарування молодим подружжям під час реєстрації шлюбу сувенірного видання «Кобзаря» Тараса Шевченка. Варто також вивчити питання та прийняти рішення про утворення у публічних бібліотеках відділів продажу нової літератури, оскільки на початку 90–х років у державі було зруйновано мережу книгорозповсюдження і досі її не відновлено. Тому й «не йде» україномовна книга, бо знищили книжкові магазини.

У цьому питанні правильний акцент зробив Микола Руденко, цитуючи слова Олекси Тихого на суді у Дружківці: «Мова народу — народ!». Немає мови — нема народу. Нема народу — нема держави.

Олександр МИХАЙЛЮТА,
публіцист

ВЧИНОК

Одного разу за трибуною у Спілці письменників (уже після виступу Миколи Руденка щодо розвінчання культу особи) Андрій Малишко порвав власну книжку, де були вірші про Сталіна. А під час роботи п’ятого з’їзду письменників України (1967 р.) йому вже не надавали слова, і тоді головуючий Олесь Гончар оголосив, що приймати пам’ятну медаль для Спілки доручається Андрієві Малишку. Медаль — до 20–річчя Перемоги. Вручав її перший секретар ЦК КПУ Щербицький. І Андрій Малишко, скориставшись нагодою, гнівно випалив у зал: «На цій медалі закарбовано життя моїх бойових побратимів. Так невже вони віддали його у боротьбі з фашизмом за те, щоб я сьогодні чув фашистську теорію про безперспективність української мови?!». Влада на певний час вилучила його твори зі шкільної програми. І це — автора поеми «Прометей», яка була взірцевим твором у справі військово–патріотичного виховання молоді, автора популярних пісень «Вчителька», «Київський вальс», всесвітньо відомої «Пісні про рушник»...

ВЧИНОК

Коли запопадливі перед Москвою керманичі УРСР готували ювілей «Жовтня» у 1967 році, вони скликали голів усіх творчих спілок і дали завдання щодо заходів до «славної дати». Павлу Тичині запропонували підготувати статтю про успішний розвиток української культури за півстоліття. А Павло Григорович на тій ганебній нараді підвівся і заявив на повен голос: «Який розвиток? Ви українські школи закриваєте!». Через таке вільнодумство «мудре» ЦК скасував всі заходи з нагоди 75–річчя поета, звівши їх до одного–єдиного вечора в обласній філармонії. Прикметно, що останнім твором видатного майстра, значимість якого намагалися постійно принизити одіозні писаки нібито нових демократичних українських видань, стала публіцистична стаття «Квітни, мово наша рідна» того–таки 1967–го року. Це — його лист у вічність.