Рейтинґ і література

Завтра розпочинається чотириденна експертна сесія ХІІІ Всеукраїнського рейтинґу «Книжка року» (під час книжкового ярмарку «Медвін»). Тринадцятий рік поспіль знані критики, письменники, історики, філософи, журналісти й навіть народні депутати оцінюють річний видавничий асортимент і визначають книжки, що стали культурологічною подією сезону. Про вплив рейтинґу на літературний процес та читацький вибір говорять експерти:

Юрій Володарський, книжковий оглядач журналу «ШО»;

Сергій Грабар, письменник, остання книжка — «Ремінісценції» (К.: Український письменник, 2011);

Юрій Круліковський, галерист, директор Фонду сприяння розвитку мистецтв.

— Цього року «Книжка року» проходить утринадцяте. Ваші багаторічні враження?

Ю.В.: — Стало більше номінацій, а отже, й книжок. Мабуть, це головне «добре».

С.Г.: — «Книжка року» стала традицією, яка вже давно не викликає подиву. Навпаки: на бренд починають зазіхати, а отже — абсолютне становлення відбулося.

Ю.К.: — Ситуація типова і стосується взагалі вcіх мистецьких проектів: протрималися рік, перехрестилися і добре. На жаль, з кожним роком у сфері культури втриматися виходить усе складніше. А «Книжці року» це вдається вже другий десяток років. Така «незмінність» — ліпша за будь–які зміни.

— Що варто змінити у технології рейтинґу?

Ю.В.: — Аби перечитати книжки повного номінаційного списку, треба відмовитися від усіх своїх інших робіт. І тоді «Книжці року» довелося б платити експертам серйозну зарплатню. Але такої можливості у неї, наскільки розумію, немає. Проте в рейтинґу «змагаються» не тексти, а готові видання. А тут на оцінку впливає і репутація автора, і те, як книжку зроблено, — і це значно полегшує справу експертам.

С.Г.: — Було би дуже добре, якби «Книжка року» провадила експертну сесію не кілька днів у кінці року, а мала би постійно діючий офіс–бібліотеку, куди експерти мали би можливість заходити впродовж усього сезону і брати на прочитання номіновані книжки.

Ю.К.: — Звичайно, змінювати на краще можна все — це питання лише фінансів. Але рівень меценатської культури і меценатського законодавства в Україні — вельми кволий.

— Часом виникають преміальні проекти з аналогічною назвою: «Книга року Бі–Бі–Сі», президентська «Українська книжка року». Чи є це приводом для хвилювання і як виглядає справжня «Книжка року» на цьому тлі?

Ю.В.: — «Президентська Книжка року»? Це, хто там головний експерт, Віктор Федорович? Так, його літературні смаки ми знаємо. Чи це ще Віктор Андрійович, ще один «літературознавець», придумав? Гадаю, все, що виходить від влади, добрим бути не може. Що ж до конкурсу Бі–Бі–Сі, то, можливо, пану Родику варто було би подати в суд на Британську раду за подібну назву? Жартую. Обидва проекти — благе діло. І в обидвох — спільна проблема з призовим фондом. У британців він становить 1000 фунтів стерлінгів, що для автора–лауреата зовсім не є фінансовою подією. Можливо, кількісно привабливіше виглядатиме премія для авторів дитячої літератури «Великий їжак», що її організовує нині Маріанна Кияновська.

С.Г.: — Щодо рейдерських зазіхань на «Книжку року», то намагаються їх здійснити люди, геть необізнані в тому, що відбувається. «Книжка року» — це не лише бренд, створений Родиком і Родіною; він створений унікальною експертною спільнотою. Це вже культурне середовище, цивілізована ознака країни, а отже — державна складова. Інша річ, що нинішня влада цього просто не розуміє, і то є біда велика.

Ю.К.: — Нові книжкові проекти, що виникають, — ознака здорової конкуренції. Коли ж крадуть «розкручену» назву — це конкуренція недобросовісна. Але не думаю, що такі підступи сильно шкодять «Книжці року».

— Що нового–цікавого відкрили для себе цього сезону? Чи не вважаєте ви сучасну літературу занадто прив’язаною до сьогодення?

Ю.В.: — Коли говорити про нові видання як про події на літературно–книжковому ринку, то дуже сподобалися, наприклад, «Нариси бурси» Антона Санченка. Спочатку книжка вийшла в електронному форматі, тепер видана на папері — оригінальний розмір, дотепне ілюстрування. Її просто приємно тримати в руках, і на такі речі звертаєш увагу в першу чергу. Що ж до самих текстів, то я читаю багато, але передовсім перекладну та російську літературу — власне, як і масовий читач в Україні. Нині відбулося помітне розшарування читацького загалу на прихильників літератури популярної і так званої високої. А ота перша, масова, представлена в Україні книжками російського виробництва набагато повніше, ніж власне українськими. Що ж до «високої» вітчизняної прози, то коло її читачів — передовсім молодь. Причому, головне, та її частина, що зросла в освіченому україномовному середовищі. Це студенти й випускники «Києво–Могилянки», філфаків університетів та гуманітарних вузів — не така вже й численна аудиторія. Є, звичайно, приклади дивовижної популярності окремих текстів у ширшої публіки, як–от останніх книжок Ліни Костенко та Василя Шкляра. Їхній успіх — цікавий феномен, проте ентузіазму він у мене не викликає: з погляду якості літератури ці твори нічого особливого собою не являють. Відтак, порівнюючи сучасні українські твори зі світовими, із сумом констатую: «патріотичних» читацьких потрясінь у мене цього року не було. Їх узагалі майже не буває — на превеликий жаль. Стосовно заангажованості літератури сьогоденням. Але ж це цілком природна ситуація: письменник фіксує і перетворює насамперед те, що бачить–чує–відчуває навколо себе. Візьмемо Достоєвського, котрий усі свої твори писав на злободенні теми, — і не став від того менш цікавим ані для сучасників, ні для нинішнього читача. Актуальність — не літературна вада. Більше за те: сучасній українській літературі цієї актуальності катастрофічно бракує. Які величезні перетворення відбулися за 20 років: розпад Радянського Союзу, безчасся 1990–х, Помаранчева революція — ви можете назвати роман–бестселер, присвячений цим подіям? Боюся, що поки українські письменники візьмуть на себе відповідальність усе це осмислити, напише хто–небудь збоку, поляки чи росіяни…

С.Г.: — А як виміряти прив’язаність літератури до сьогодення? Цього року Юрій Щербак випустив книжку «Час смертохристів: Міражі 2077 року». Це унікальна антиутопія про те, що може статися з країною: нема вже Росії, немає Америки, світом панує латиноамериканська корпорація, і Христа вже ніхто й ніде не визнає. Чи актуальна книжка–попередження за будь–яких часів — питання риторичне. Або візьмемо новий твір Володимира Єшкілєва «Тінь попередника». Фантастика? Так. Але ж про сьогодення! Ось–ось має вийти роман Сергія Пантюка «Війна і ми»: м’ясорубка Карабаху, Придністров’я — чи нам це байдуже? Головне в літературному творі, гадаю, не про що книжка, а чи спроможний автор мислити взагалі, і по–сучасному — зокрема.

Ю.К.: — Я є експертом в образотворчому мистецтві, й у «Книжці року» оцінюю видання номінації «Візитівка». Маю цікаве спостереження від останніх відвідин арт–галерей Німеччини, Голландії, Франції — тамте сучасне мистецтво дуже часто запрограмоване зовсім не на позитив. Можливо, європейці мають безтурботно–спокійний ритм життя, і через те потребують якихось штучних, мистецьких стресів? Плюс до того — епатажна самореклама. Тому так зване «чисте мистецтво» знайти нині дуже важко. Тож питання, наскільки і як відбивається сьогодення у мистецьких та літературних творах, — це, радше, компетенція філософів та соціологів.