Обручка на ланцюжку

Про цю Віру Фещук, незвичайну дівчину з невеликого села Залісці Шумського району на Тернопільщинi, «УМ» уперше написала, коли та була ще зовсім юною. Як справжнє диво сприйняли тоді читачі її вміння вишивати за допомогою ніг. Та не просто вишивати, а творити на полотні чудові картини, не допускаючи на зворотному боці полотна навіть зайвого вузлика! Але виявилося, що майстерне вишивання — це лише один із талантів дівчини. Нагадаємо, що з незрозумілих причин Вірочка з’явилася на цей світ без рук, та ще й одна ніжка була коротшою за іншу... Медики радили батькам залишити маля у дитбудинку, бо ж, мовляв, буде тільки тягарем, але вони дуже помилялися. Величезна батьківська любов допомогла враженому долею пуп’янку перетворитися на справді незвичайну квітку. Вірочка навчилася не лише собі раду давати, а й у всьому допомагати своїй великій сім’ї, водночас даруючи рідним цілий океан тепла і радості. І мама Антоніна Степанівна, і старші сестри, яким Віра допомогла дітей виняньчити, навіть не уявляють, як би обходилися без її турботи.

Можливо, комусь у це важко повірити, але у Віри дуже добре виходить і обід приготувати, і в хаті прибрати, і попрати, і навіть грядки полоти. А ще вона, зацікавившись мистецтвом макіяжу, навчилася віртуозно підфарбовувати і себе, і подружок. Якось про це дізналися у київському представництві відомої косметичної фірми «Оріфлейм» і запросили дівчину на курси візажистів. Відтак дівчина стала консультантом компанії і тепер має свій невеличкий бізнес. А на її першому майстер­класі у Києві (про це «УМ» теж писала) всі присутні аплодували стоячи: вражені Віриним вмінням були і дівчата­моделі, і досвідчені візажисти. Ще більше, ніж уміння безрукої дівчини досконало виконувати всю «ручну» роботу, вражають усіх сила Віриного характеру, її оптимізм, життєрадісність і впевненість у собі. У ній відчувається непересічна особистість, а також — великі щирість і доброта, і все це не може не притягувати, не підкоряти оточуючих. Тому не дивно, що у Віри Фещук дуже багато друзів не тільки в рідному селі. Так само не дивно, що прийшло у її життя і справжнє взаємне кохання. Приємно вражає те, що коханий не побоявся офіційного шлюбу і вінчання, бо ж у наш час не рідкість, коли чоловіки бояться відповідальності за створення сім’ї й у непорівняно простіших ситуаціях.

Віра з Петром росли по сусідству, так що знали один про одного геть усе. Років п’ять тому проскочила між ними особлива іскорка, яка поступово — непросто для обох, але невпинно — розгорялася у сильне взаємне почуття. Коли ж воно вже пройшло перевірку часом, після дуже серйозних розмов із своєю та Віриною ріднею Петро цього літа прислав сватів. Через місяць вони розписалися, а наприкінці жовтня зіграли гучне весілля спочатку вдома у молодого, а потім і в ресторані в райцентрі. На весілля це, до речі, напрошувалися журналісти з багатьох газет та телеканалів, але Віра тактовно відмовила. «Я не хотіла, щоб з нашої такої важливої особистої події робили якесь шоу, — каже вона. — Все відбулося якраз так, як мені завжди мріялось...»

До храму, де вінчалися Віра з Петром, зійшлося півсела. І багато у кого бриніли сльози розчулення від споглядання обручки на тонкому золотому ланцюжку, що прикрашала ніжну шию нареченої... Тепер Віра вже не Фещук, а Омельчук. Житиме молода сім’я у домі її батьків. У тижневу весільну подорож до столиці України молодята вирушать наприкінці цього тижня — цікаво організувати її допоможуть Вірині друзі та колеги по роботі у згаданій косметичній компанії. На моє запитання про подальші життєві плани Віра відповіла, що далеко вони з чоловіком не загадують, аби тільки Бог здоров’я дав. Що ж, хай Господь дає цій незвичайній парі — втіленню всесильності справжнього кохання — ще й щастя на многії літа.