Маркіяну Шашкевичу було лише 23 роки, коли він організував з однокурсників у львівській греко–католицькій семінарії гурток «Руська трійця». На той час у Галичині «офіційними мовами» були німецька і польська. Українська церква промовляла до пастви польською й латиною. У львівській семінарії були дві «партії» — пропольська і промосковська. І ось молодий Шашкевич, якого вже раз виключали з семінарії за «вільнодумство», виступає з промовою перед керівництвом закладу, людьми вченими, які сміялися з народної мови і «вважали за поганий тон признаватися, що знають її». Яків Головацький писав, що після тієї Шашкевичевої промови, названої «Слово к питомцям», руський дух «возріс о сто процент». А Микола Устиянович зазначав, що Русь Галицька відтоді враз зацікавилася своїм народом і захопилася своїми думами. Причому перехід до зміни ідеалів був такий швидкий, що майбутні покоління могли б і не знати, що Львів не завжди був українським «П’ємонтом»...
Митрополит Андрей Шептицький називав отця Маркіяна «великим апостолом», «велетнем, що сам ішов уперед і провадив уперед весь нарід». Владика Андрей виступив із промовою на могилі Шашкевича у його 100–ту річницю, відзначену українцями вельми шанобливо. Відтоді і до 1939–го щороку на Білій горі в його рідному селі Підлиссі велелюдно вшановували пам’ять «руського апостола». Польська влада дещо перешкоджала цьому. А «перші совєти» у 1939 році взагалі заборонили такі зібрання. «У серпні 1941 року при владі вже були німці, вони не перешкоджали вшановувати Шашкевича, — згадує знаний дослідник постаті Маркіяна Шашкевича, завідувач відділом Інституту українознавства ім. Крип’якевича НАНУ, що у Львові, співголова Шашкевичівської комісії Феодосій Стеблій. — Тоді на Білій горі зібралися на могутню маніфестацію тисячі людей з жовто–блакитними прапорами, священики, хори... Туди їхали й наші сусіди з двома синами. Я, 10–річний, теж хотів поїхати, але мене не взяли. Тоді я вперше почув про Шашкевича. Хлопці повернулися, розповіли мені, що бачили, і подарували листівку із зображенням хреста на Білій горі, де прималювали два схрещені синьо–жовті прапори».
Нині Феодосій Стеблій майже щороку організовує Шашкевичівські читання та конференції, готує до друку й публікує спадщину Шашкевича та дослідження про нього. Він розповідає, що після війни постать Шашкевича була під негласною забороною. «Коли у 1986 році на Львівщині відбувався черговий всесоюзний Федорівський семінар з історії книги, засідання, присвячене Шашкевичу, ми організували на Золочівщині, аби не мозолити очі владі, — згадує Феодосій Іванович. — Згодом, через те, що засідання присвятили священику, дехто мав неприємності. На партійних зборах інтелігенції цю «самовольщину» критикували». Відколи Україна стала незалежною, відновилися паломництва і щорічні відправи на Білій горі.
На постулатах «Сина Русі» та живому слові «Русалки Дністрової» відбулося утвердження національного духу соборності, що дав силу поколінням українців Галичини та Наддніпрянщини звершити свій визвольний шлях, — зазначив керуючий Львівсько–Сокальською єпархією УПЦ Київського патріархату митрополит Димитрій, що разом з архієпископом Львівським УГКЦ Ігором Возьняком відслужив панахиду на могилі отця Маркіяна Шашкевича. Соборність усіх українських земель була його мрією. В організованому ним гуртку «Руська трійця» майбутні пастирі вивчали історію княжої доби України–Русі та козацької Гетьманщини. Гуртківці тримали «курс на Київ» як на об’єднавчий центр розкиданого по різних державах народу, а Великий князь Ярослав Мудрий та гетьман Богдан Хмельницький були для них прикладом успішних національних лідерів.
Гуртківці нагадували «заснулим» русинам, що Галичина — це частина Руси–України, і вона має спільну з наддніпрянцями мову, історію, етнографічні особливості. Майбутні священики працювали над словником та граматикою живої української мови, популяризували ідею шкільних підручників, виступали проти спроб латинізувати українську абетку, повертали рідну мову в спілкування інтелектуалів та церковні проповіді. Цікаво, що гуртківці «Руської трійці» започаткували етнографічні дослідження «західняків» та вперше описали етнічні групи українців на західних теренах — подоляків, бойків, гуцулів та лемків.
Усі три книги, впорядковані гуртківцями, зазнали цензурних заборон. Це рукописна поетична збірка «Син Русі», альманах «Зоря» і, врешті, «Русалка Дністрова», що його видали в угорському Буді у 1837–му. «На той час в Австро–Угорській імперії монархія була абсолютна, — розповідає історик Феодосій Стеблій. — Кожне слово було контрольоване. До того ж у Галичині провідні посади очолювали австрійці, другорядні — поляки. Уявіть реакцію поляків на те, що в альманасі «Зоря» публікується вірш Шашкевича «Хмельницького обступлення Львова»! Вони здійняли галас і альманах був заборонений». Маркіян Шашкевич прибрав iз рукопису все гостро–політичне і впорядкував «Русалку Дністрову». Тут були народні думи й історичні пісні про козаків і гайдамаків та фольклорні записи, твори самого Шашкевича, Івана Вагилевича та Якова Головацького, переклади. Утім більшість накладу «Русалки Дністрової» львівська цензура понад 10 років тримала у «спецхрані». За видавцями альманаху запильнувала поліція.
Шашкевич тоді навчався на четвертому курсі семінарії. Він разом з однокашником Миколою Устияновичем просив митрополита Михайла Левицького дозволити семінаристам виголошувати проповіді в церквах українською мовою, а не польською. Дозволу не отримали, утім члени «Руської трійці» все ж вирішили спробувати. Устияновичу випала церква Руська, Юліанові Величковському — церква святої Параскеви, а Шашкевичу й Семенові Плешкевичву — собор святого Юра. Плешкевич почав українською, а завершив польською — за спогадами сучасників, «налякався колючих очей, шепоту, шархання ніг». Паства тоді не дуже сприймала «неблагодатну» мову в церкві. Інші троє проповідували українською. Нікого з них не покарали. Згодом Шашкевич уперше переклав українською Євангелія (від Матея і Йоана).
Працівник «таємного апарату» Російської імперії Сергєй Щеголєв у книжці «Украинское движение как современный этап южнорусского сепаратизма» (Київ, 1912) пояснює, чому «Руська трійця» відвернулася від «общерусского культурного наслєдія»: «Львівська молодь руського гуртка зачитувалася польськими поемами Богдана Залеського, Мальчевського і Гощинського, тобто поетів «української школи», і всотувала звідти ще з більшою легкістю, ніж згодом Костомаров і Куліш, оманливі ідеї про самобутність порідненого з галичанами малоруського народу». Альманахи «Зоря» і «Русалка Дністрова», як зазначає Щеголєв, загалом не винні. Їхня загроза для «російської ідеї» — лише у фонетичному правописі, який гуртківці «Руської трійці» стали застосовувати замість етимологічного, властивого церковно–слов’янській і російській писемності.
То був час польського повстання на теренах Російської імперії. «Тоді чимало української молоді, в тому числі й семінаристи, переходило кордон і брало участь у повстанні, — каже Феодосій Стеблій. — Микола Устиянович залишив спогад, що й Шашкевич хотів бути з такими». Шашкевич, беручи приклад iз поляків, привносив дух свободи у свій народ. У березні 1837–го одного з семінаристів виключили за участь у підпільному польському русі. Поліція ретельно обшукала також кімнату, де мешкав Шашкевич з іншими гуртківцями. Знайшли заборонену літературу, зокрема брошуру Міцкевича «Пілігрим». Винесли догану Шашкевичу, Головацькому і Вагилевичу. Відтоді «Руська Трійця» перестала існувати. До речі, згодом лише Шашкевич залишився собою. Вагилевич перейшов до «польського табору», а Головацький став москвофілом.
Дослідники зазначають, що через десятиліття ідеї «Руської трійці» стали основою програми національного руху галицьких українців доби «Весни народів». До того ж феномен цього гуртка захоплював провідників українського руху Наддніпрянщини та діячів визвольних рухів народів Австро–Угорської і Російської імперій.
«У ті смутні часи занепаду, зневіри та збайдужіння, коли провідна верства народу залюбки послуговувалася польською чи німецькою мовою, вважаючи власну мову некультурною чи навіть непристойною, отець Маркіян одним із перших у Галичині звернувся до українців із проповіддю Божого Слова їх рідною мовою. Це було слово до сумління «національної еліти», до кожного русина–українця».
(Із послання предстоятеля Української греко–католицької церкви Святослава (Шевчука) з нагоди 200–річчя отця Маркіяна Шашкевича)
Маркіян Шашкевич (6 листопада 1811 р. — 7 червня 1843 р.) народився у селі Підлисся (тепер Золочівського р–ну Львівської обл.) у родині священника. Навчався в Золочівській німецькій школі, у Львівській та Бережанській гімназіях. Закінчив теологічний факультет Львівського університету та греко–католицьку духовну семінарію. Як парафіяльний священик служив у селах Гумниська, Нестаничі, Новосілки на Львівщині. Помер 32–річним у злиднях від туберкульозу і був похований у Новосілках. У 1893 р. його прах перенесено до Львова й поховано на Личаківському цвинтарі.
У 1911 році українська громада вшановувала 100–річчя Шашкевича. У львівській філармонії на концерті з нагоди річниці Шашкевича виступала Соломія Крушельницька. А на Білій горі, неподалік села Підлисся, українці за 20 тисяч злотих викупили ділянку землі й встановили хрест. У 1959 р. в Підлиссі відкрито літературно–меморіальний музей, а в 1962 р. — поставлено бронзове погруддя Шашкевича. У 1962 р. у канадському місті Вінніпег засновано Інститут Маркіяна Шашкевича, який з 1963 р. упродовж 25 років видавав збірник «Шашкевичіяна» та «Бібліотеку Шашкевичіяни». У 1991 році, після ІІ Шашкевичівських читань, у Львові сформована Шашкевичівська комісія.
Ніхто до сьогодні не знає ні її точної дати народження, ні приблизного року смерті, ні місця поховання. Не дійшло до нашого часу і жодної фотографії чи портрета письменниці, оскільки вона не мала власних дітей і внуків, які могли б зберегти для історії подібні свідчення. >>
Тарас Шевченко прожив коротке і тяжке життя. Він помер у 47 років, з яких 24 припали на кріпацтво, 10 — на заслання і лише 13 років поет був порівняно вільною людиною. >>
Наближається 155-та річниця з дня народження мецената Євгена Чикаленка. Чикаленко п’ять років добивався дозволу царської цензури на видання своїх україномовних книжок, оплачував гонорари Бориса Грінченка і допомагав хворому Іванові Франку, уже сам бідуючи. >>
Королеві Великої Британії Єлизаветі ІІ 21 квітня виповнюється 90 років. За традицією, день народження королеви святкується двічі на рік, тому майже увесь 2016-й у Британії вважається ювілейним. Без сумніву, Єлизавета ІІ на цей час є найвідомішим монархом світу. >>
Нещодавно в Музеї шістдесятництва відкрилася виставка «Він бачив крізь час», присвячена видатному історику, культурологу, філософу, археологу, громадському діячеві — Михайлу Юліановичу Брайчевському. Лише найближче оточення вченого знало його ще й як неабиякого поета та художника. >>
Жива легенда стверджує — допоки Оранта молитиметься за Україну в Софії Київській — незнищенним буде український дух, український народ. Тому й, певно, жодна нація цього світу не має такого сузір’я видатних жіночих постатей, які творили національну та світову історію, зупиняли світове зло, ставали символами незламності людського духу та проривного пасіонарного чину в найкритичніших для народу буревіях історії… >>
