Тамара Щербатюк: З Володимирської гірки Дніпро не знімали

На телебачення не хотіла йти нізащо

— Тамаро Володимирівно, ви спочатку не хотіли йти на телебачення. Скільки тривав період «нелюбові»?

— Мій тато був не просто журналістом, а завідував кореспондентським пунктом Всесоюзного радіо в Україні. І само собою було зрозумілим, що я мала займатися журналістикою. Хоча я мріяла про акторське майбутнє , бо у школі був дуже пристойний драматичний театр, ми ставили великі вистави.

Коли вже навчалася на факультеті журналістики, хотіла бути лише газетяркою. Моя, так би мовити, перша любов — «Вечірній Київ». Але у редакції мені, випускниці, сказали, що можна буде влаштуватися трохи згодом. Батьки чи не єдиний раз тоді були категоричними: «Ну що, ти не будеш чотири місяці працювати?!» А саме треба були люди на телебаченні.

У перший день роботи сходи на Хрещатику, 26 я обливала слізьми — не хотіла йти нізащо. А коли через кілька місяців зателефонували з «Вечірнього Києва», уже й чути не хотіла, що можна залишити телебачення.

— Що вас так захопило?

— Незвичайність творчості. Усе було нове. Я відразу потрапила у редакцію для дітей та юнацтва. Старший редактор Валерій Гужва, тепер знаний письменник, підштовхнув мене до того, що треба вести програми. Але спочатку були своєрідні, якщо сказати сьогоднішньою мовою, тренінги. Тоді ранкові програми розпочиналися об 11–й годині. Це був просто фільмопоказ, перед початком якого диктор казала: «Добрий день, шановні глядачі! Ви зараз побачите художній фільм, скажімо, «Алітет іде у гори», — і все. Часто так складалося, я навіть не знаю, чому (або диктор спізнювався чи не прийшов з якоїсь причини), мені кричали: «Тамаро, швиденько, оголошення!» Я мала миттєво прибігти, миттєво зібратися, привітатися і сказати одне лише речення.

— Які телепрограми вам запам’яталися найбільше?

— Найулюбленішою програмою був «Прощальний вальс». Протягом року в ефірі час від часу розповідали про випускників шкіл, а потім, наприкінці червня, ми, телевізійники, разом з учнями, для яких прозвучав останній шкільний дзвоник, зустрічали світанок. Уявіть собі, на площі, яка сьогодні носить назву Європейська, тоді була, здається, Комсомольська, десь о 4–й ранку раптом звучить вальс, танцюють випускники, їде перший тролейбус, уквітчаний квітами, а з вікон готелю визирають перелякані іноземці, які не розуміють, що відбувається.

Улітку 1960 року вперше організували телеміст «Москва—Київ». Молодіжна бригада «Ленінської кузні» змагалася з якимось московським заводом і в прямому ефірі відбулася їхня зустріч. У Москві були Ігор Кирилов і наш диктор Емілія Кулик, у Києві — Валентина Леонтьєва і поет Платон Воронько. Я також була на «Ленінській кузні». Весь ефір емоційно усі вигукували: «Москва, ти нас бачиш?» — «Київ, ти нас чуєш?». Усі були щасливі.

— «Вечірня казка» для дітей спочатку з’явилася у нас, а вже згодом — на російському телебаченні. А що було чи хто був до діда Панаса — Петра Юхимовича Весклярова, який вів цю вечірню програму з кінця 60–х?

— Спочатку просто актори розповідали казки, потім — ляльки. Був період, коли ведучою була випускниця театрального інституту, акторка театру імені Івана Франка, яка згодом стала міністром культури України, — Лариса Хоролець. Вона була Снівочкою, яка приносила дітям майбутні сни. Зараз це називається спецефектами, а тоді на рівному місці робили чудеса: героїня–ведуча у вікно влітала, як сніжинка, потім ставала малюсінькою лялечкою Снівочкою, а потім уже в образі справжньої дівчини розповідала казку.

Заборона на бородатих чоловіків

— Пані Тамаро, а коли у вашій родині з’явився телевізор?

— Чи був це один із кількох сотень, які з’явилися у Києві у 1951–му, точно не скажу. Але уже у 50–ті телевізор у нас був. Стояв величезний такий, як приймач, з надзвичайно маленьким екранчиком.

— Що тоді дивилися?

— Спочатку програм як таких не було. Після демонстрації фільмів почали показувати виступи акторів, письменників, поетів. Інформаційні програми з’явилися значно пізніше. Усе на телеекрані було незвичайним, і тому цікавим.

— Телебачення вас звело з майбутнім чоловіком. Як у сім’ї уживалися дві творчі особистості?

— Вдома проводили постійні своєрідні «літучки». (Посміхається). Вадим Львович Чубасов — унікальний телевізійний режисер; кажу так не тому, що це був мій чоловік. Уявіть: вистава «Вантаж», прямий ефір, двоповерхове студійне оформлення, 34 акти. Працювали 3–4 камери, актори мали перевдягатися, переходити, були використані усі можливості студійного павільйону. Вадим Львович у будь–яких телевізійних проектах, навіть у документальних, завжди створював видовище — інакше, казав, це не телебачення.

Чоловік викладав на кінофакультеті театрального інституту, разом з другом–колегою Віктором Кісіним вони організували першу в Радянському Союзі кафедру телережисури. Це Вадим (спільно з Віктором Івченком) започаткував фестиваль «Молодість»; в останні роки життя зорганізував проведення фестивалю «Молоде телебачення», який сьогодні носить його ім’я.

— Правда, що одним із постійних рецензентів ваших телепрограм був Іван Васильович Прокопенко, один з перших деканів факультету журналістики Київського держуніверситету імені Тараса Шевченка?

— Усе життя мої батьки дружили з родиною Івана Васильовича. Коли тата уже не було, після того, як в Івана Васильовича померла дружина, через деякий час мати вийшла за нього заміж. Іван Васильович дивився всі програми телебачення, казав, що сподобалося, що ні.

— Наскільки телевізійники були поінформованими? Наприклад, чи знали ви про те, що у 1951 році харківські студенти захотіли складати іспити українською мовою, за що кілька сотень молодих людей стратили, а ще більше — відправили у в’язниці? Про мовну конференцію у лютому 1963 року у жовтому корпусі Київського університету, на якій був львівський телевізійник В’ячеслав Чорновіл і яка наступного дня переросла в акцію протесту?

— Про все це дізнавалися значно пізніше, навіть через роки. Скажімо, про Куренівську трагедію почули відразу, хоч жодного повідомлення про неї не було, бо це сталося тут, у Києві, і зачепило багатьох людей. Від одного до іншого передавали інформацію — тихенько, щоб ніхто зі сторонніх нічого не почув, — про те, що відбулося у кінотеатрі «Україна» на презентації «Тіней забутих предків» Сергія Параджанова.

— Що не можна було побачити у радянські часи на екрані телевізора?

— Цензура була не лише стосовно слів. Наприклад, існувала заборона показу верхньої точки: з Володимирської гірки Дніпро не знімали. Вадим Львович розповідав, що забороняли показувати чоловіків з бородою. Через це не пустили в ефір Булата Окуджаву, коли він приїхав у Київ з бригадою з «Літературної газети». У телецентрах жінкам забороняли носити сарафани і брюки. Але телевізійниці не завжди були слухняними. Еля Бенкендорф, київський, а потім московський режисер, бабуся нинішнього керівника НТКУ, розповідала, як у коридорі, коли когось раптово викликали до начальства, швидко перевдягали у спідницю. У Москві одному з ведучих «Вогника», актору Видову, заборонили виходити в ефір, бо у нього було «довге» волосся — біля вуха.

— Чим для вас особисто відрізняється Хрещатик, 26 від нинішнього ТБ на Мельникова, 42?

— Хрещатик, 26 — це моя телевізійна молодість, а Мельникова, 42 — зрілість. У моїй трудовій книжці лише два записи: спочатку Київське телебачення, а потім республіканське, нині Національна телекомпанія. Та університетський факультет журналістики, нині інститут, — усередині. На Хрещатику ми, люди різних редакцій, усі були разом. Студія тоді була невелика. Якщо у когось виходило щось незвичне і нове (чи то вистава у літературно–драматичній редакції, чи в дитячій — казочка), — усі раділи, вітали одне одного. Чому я так люблю прямий ефір з тих часів? Бо це справжнє телебачення. Ми і сьогодні наш новий формат «Надвечір’я» записуємо у режимі прямого ефіру, не зупиняючись, нічого не переписуючи. Монтаж є лише для того, щоб скоротити. Інакше втрачаються справжні емоції людей.

— Як ви оцінюєте сучасне телебачення?

— Я щаслива, бо є «Надвечір’я», єдина програма для людей літнього віку, яка на телебаченні уже більше 20 років. Не за наказом соціальних служб чи Пенсійного фонду глядачі програми по всій Україні створюють місцеві клуби «Надвечір’я», — це багато про що говорить. Можна багато чого закидати державному телебаченню, але вихід програм для старших людей, для дітей сьогодні можливий лише в його ефірі.

Комерційні канали зараз існують кожен у своїй «державі», за своїми законами і правилами. Я можу помилятися, але, здається, не кожен з них помітить дату — 60–річчя українського телебачення. Бо нинішнє ТБ — це бізнес, де вже інші закони співжиття, де свої гроші, «культура» та історія.