Шевченко з пейсами, асфальт на стінах, ремікс «Коліївщини»

Ця виставка дає хороший старт для молодих вітчизняних митців, крім усього іншого, артцентр має пристойний бюджет на «виробництво» — втілення часом недешевих ідей сучасних художників. Три інші виставки — «звіт» володарки головної премії Future Generation Art Prize, міжнародної премії, заснованої ПінчукАртЦентром, Сінтії Марселле, «із нового» — Олександра Ройтбурда і оновлена експозиція творів дорогих світових художників із колекції PinchukArtCentre — перманентне «провітрювання» експонатів, які Віктор Пінчук придбав для майбутнього музею сучасного мистецтва, так і називається «Циркуляція».

«Фамільні» портрети в сірникових коробках

Із понад 1100 заявок художників експертна рада РАС відібрала 20 найкращих, які й претендують на премію PinchukArtCentre, серед цих 20 половина — знайомі обличчя й імена з минулої виставки. Герметичну цілісність кожного проекту забезпечує окремий зал, а коментарі художників — прес–служба PAC: під час прес–екскурсії вони пояснюють свої задуми безпосередньо біля робіт. У рамках освітньої програми РАС на суботніх дискусіях усі бажаючі зможуть поспілкуватися з авторами. Виставка номінантів, по–перше, максимально різнопланова щодо технік і жанрів — аудіоскульптура, відеоінсталяції, живопис, графіка, фотографія, скульптурні об’єкти, комп’ютерна графіка, інсталяції. По–друге, головні твори грамотно доповнені сучасним інструментарієм — текстами, об’єктами, відчувається досвідчена рука куратора Бйорна Гельдхофа. По–третє, молоде українське мистецтво стало помітно соціальним. Пройдемося залами.

Володимир Кузнєцов, який перманентно розробляє тему української ідентичності засобами contemporary art, представив ремікс на графічну роботу Василя Касіяна «Коліївщина» та нашарування різних контекстів. Боротьбою робітників і селян із буржуями розмальовані не тільки стіни його зали — кров і вибухи бризкають аж на стелю: це схоже на вуличне графіті, комікси і радянську карикатуру початку ХХ століття. На стінах також тексти про необхідність навчання, освіти і принципи об’єднання, посеред зали під склом — той самий твір Касіяна. «Це актуальне питання в світі загалом плюс власні роздуми над тим, чим людина має займатися у світі, чи вона повинна виконувати певну роботу, яку їй скажуть, чи може сама вибирати, на тему найманої праці, повинності, щоденного відвідування роботи», — каже Володимир.

Олеся Хоменко представила серію полотен «Степан Рєпін» — переосмислені розповіді Олесиного діда про війну, де у центрі різних історій молодий солдат, на звороті робіт — стилізовані під народні пісні оповіді.

Найцікавішою мені видалася робота харківського художника Гамлета Зіньківського — інсталяція із 999 портретів, намальованих на тонкому обгортковому папері і вставлених «під скло» в рамку сірникової коробки. «Ці люди невидимі — жителі «маршруток», переходів, спальних районів, вони завжди були і завжди будуть, мені здається. Життя політиків і зірок і так усі знають — хто з ким спить, хто скільки заробляє, хто чим займається, а про цих людей і сказати, по ідеї, нічого. Як казав Енді Ворхол, кожен має право на свої 15 хвилин слави, я вважаю, що кожна людина має право на коротенький абзац про своє життя. Тому я зробив таку книгу — портрет і розповідь про людину у форматі міліцейського досьє, але з цікавими деталями. Там тільки 80 історій, кожен день буде перегортатися сторінка і можна буде прочитати 4 історії». Більшість зображених — реальні люди, деякі вигадані персонажі. Скомпоновані у круглій кімнаті ці рівномірно розвішані портрети схожі по формі на якийсь «зал слави рок–н–ролу», а по суті — страшна хроніка паралельного сучасного світу. «У сірникову коробку поміщається 50 листочків надзвичайно тонкого паперу, якого мені чудом дісталася ціла валіза. Я його різав, клав у коробки, і мені дуже подобався цей стан, коли ти виходиш із майстерні з папірцями і кульковою ручкою і знаєш, що можеш працювати де завгодно. Я йшов у кав’ярню, спостерігав і малював — щось iз натури, щось із голови, щось по пам’яті».

Фотопроект одеситки Наташі Шульте досліджує, як впливають матеріальні чинники на дітей–сиріт. На її диптихах, що композиційно і колористично нагадують класичний музейний живопис, діти з Білгород–Дністровського дитбудинку зняті в буденному одязі і святковому, але в звичному для себе антуражі. Таким чином видно, що ці перевдягання в гуманітарні, благодійні, ошатні речі не перетворюють дівчаток на принцес, а хлопчиків на мажорів, у стінах дитбудинку очі дітей сумні у будь–якому вбранні. «Бо головне для таких дітей — це прагнення мати сім’ю», — каже Наташа.

Микита Кадан рефлексує на тему війни монументів — на стіні його залу солідний список «жертв» цієї війни за останні три роки, а власне твір — білий п’єдестал до стелі, що забирає весь простір у невеликому залі. «Ви за монументи чи проти?» — запитую у Микити. «Тут немає ніяких за чи проти, швидше, це свідчення про наш час. Те, що ці енергії конфронтації, які існують у суспільстві, стосуються кожного з нас, — це факт, але мені не хотілося б приєднуватися до якоїсь із воюючих сторін чи створювати альтернативну програму протистояння, спрямовану проти монументів. Мені це не дуже цікаво, для мене важливо, що війна пам’ятників відволікає від важливiших речей, війна символів, знаків займає реальний життєвий простір, і люди дуже переймаються з’ясуванням стосунків із мертвими, відволікаючись від власних політичних, економічних, громадських інтересів». «Пам’ятники — це не тільки пам’ять про мертвих, це символ ідей, і наразі відбувається боротьба ідей, втілених у пам’ятники, що тут ненормального?» — «Це ідеї, але в існуючому наборі ідей. От є якийсь супермаркет ідей, і там на полицях стоять Ленін, воїни УПА, Сталін, УНР, вибирай будь–яку. Річ у тім, що політика пам’яті виражається в монументах найгіршим способом — найбільш закостенілим, невиразним і вразливим, про що конфронтація і свідчить, мені цікаві інші форми політики пам’яті: це різні форми осмислення й освіти, під освітою я маю на увазі не тільки шкільну, а взагалі пізнавальну практику, вписану в життя. Є нагнітання істерії, індустрія замилювання, чого нема — це погляду на історичну пам’ять через свої реальні сьогоднішні громадські інтереси».

Жанна Кадирова піднесла буденність до рівня мистецтва, її скульптури наразі — це шматки асфальту, тільки у вертикальному форматі. Сергій Петлюк зробив пронизливу роботу про самотність людини, її роль глядача й об’єкта, заплутаність ситуації «хто ж усе–таки за склом». Настінні графічні діаграми Лади Наконечної примушують глядачів реагувати і рухатися навколо об’єкта. Зрештою, попри невизначеність того, що називається оригіналом у сучасному світі, я — прихильник оригіналів і власної думки. Хто цікавиться сучасним мистецтвом і хоче взяти участь у визначенні призу глядацьких симпатій премії PinchukArtCentre, може все побачити сам і проголосувати.

Ройтбурд: провокація чи тест на толерантність?

Олександ Ройтбурд, який недавно відсвяткував 50–річчя в рідній Одесі, представив провокаційний проект «Если в кране нет воды». Зроблені в класичній манері старих майстрів портрети братів Кличків, Енді Ворхола, Тараса Шевченка, Майкла Джексона, Махатми Ганді, Федора Достоєвського і Льва Толстого об’єднують кіпа і пейси. «Евреи, евреи, кругом одни евреи», — співалось у блатній пісні часів СРСР, от Ройтбурд і зробив євреями відомих неєвреїв. З одного боку, він зачіпає невмирущу тему антисемітизму і підозри всіх до всіх про єврейську кров, з іншого — кепкує над єврейським стереотипом вважати всіх відомих людей євреями. Ройтбурд каже, що в Україні виріс градус ксенофобії, і «саме такій параної я протиставляю цю дружню провокацію». В чому виявляється посилення ксенофобії і на яких підставах українців дедалі частіше звинувачують в антисемітизмі, художник не уточнив. «Я переїхав у Київ у 2002 році з Нью–Йорка, і через 3 місяці знайшов єдиний у місті напис «Бей жидов» у районі Ботсаду біля університету, вiн був добре замальований, а зверху балончиком написано «Антисемітизм — рука Москви». Сьогодні подібні написи ніхто не помітить. Я вважаю, що все це почалося доволі сплановано, за точку відліку української ксенофобії беру той момент, коли після перемоги Помаранчевої революції в Києві, швидше за все російськими скінхедами, був побитий чорношкірий співробітник американського посольства. Я думаю, це частина серйозної політтехнології, на яку не потрібно вестись». Художник розуміє, що Майкл Джексон із пейсами — це так собі, а єврей Шевченко може викликати нездорову реакцію у певної частини суспільства, адже у Львові заборонили виставку місцевого художника, який зобразив Тараса Григоровича в непоштивому контексті. «Цей хлопець, наскільки я пам’ятаю, україномовний, і я не думаю, що його опоненти мають монополію на патріотизм. Він має право на свій патріотизм, де Шевченка можна зобразити в такому контексті, який не сподобається якомусь мудаку зі «Свободи». Так само, як батько українського футуризму Михайль Семенко мав право на свій націоналізм, коли він міг спалити «Кобзар», чи там діячі «Розстріляного Відродження» мали право на свій український патріотизм, коли їм не подобалося слово «шароварщина» і поняття. Тому давайте жити, не озираючись на мракобісів. Я якраз прекрасно розумію, в яких умовах я це виставив, гадаю, це якраз покаже здорове ставлення до такого типу питань. Я якось вів блог на «Українській правді», і мені розповіли, що я заморив голодом разом iз Кагановичем і Сталіним 3,5 мільйона українських селян, особисто, убив царя зі всією його сім’єю. Думка дегенератів для мене не стане новиною чи присудом, я з цим знайомий». За словами Олександра, у нього ще є ескізи до нових портретів, але має відчуття, що вже висловився на цю тему.