Позивачi Марiя Самбур i Валерiй Воротнiк. (Фото УНІАН.)
Будь-яка подія актуалізує два прошарки її сприйняття: засвоєння сухого фактажу та рефлексію над тими людськими якостями, які, власне, і спричинили подію. Щодо фактажу, то, як уже зазначала «Україна молода», перше судове засідання за позовом проти «УМ» Марії Самбур та Валерія Воротніка закінчилось тайм-аутом, який взяв Шевченківський місцевий суд, перенісши слухання на 30 червня.
Нагадаємо, що матеріалом, правдивість якого оспорюють позивачі, було інтерв'ю з керівником позбавленого нині ефіру радіо «Континент» Сергієм Шолохом. (Той описував свою зустріч із Самбур та Воротніком і пропозицію від останніх озвучити за допомогою «Континенту» таку версію вбивства Георгія Гонгадзе, за якою «Олександр Волков передав Юрію Кравченку наказ Кучми усунути Гонгадзе. А Кравченко нібито, не перевіривши легітимності цього розпорядження, його виконав. Таким чином «здавали» Волкова і Кравченка, «відбілюючи» Кучму», говорив Шолох). Щоправда, як контраргумент Воротнік зазначив, що його і Самбур «свідомо намагалися дискредитувати як джерело інформації», оскільки «з літа минулого року ми займалися розслідуванням «справи Гонгадзе». Пп. Воротнік і Самбур справді «займалися» «справою Гонгадзе», причому для останньої ці заняття закінчилися звільненням з Інституту масової інформації за «коректуру» листів покійного убозiвця Гончарова.
Перерва ж у суді знадобилася з двох причин: по-перше суд зобов'язав відповідача (тобто «Україну молоду») надати необхідні реєстраційні документи, які засвідчують нашу юридичну особу. Як було вказано у клопотанні, поданому адвокатом «УМ» Миколою Полудьонним, позивачі скерували свої претензії до «редакції газети «Україна молода», тоді як такої юридичної особи просто не існує. По-друге, суд ухвалив рішення притягнути як співдоповідача за позовом до «України молодої» Сергія Шолоха. Для того, аби надіслати виклик Шолоху, суду теж знадобиться час.
Iз клопотанням щодо залучення автора статті виступили позивачі, один з яких — Марія Самбур — заявила, що під текстом інтерв'ю з Сергієм Шолохом стоїть прізвище нашої колеги Олени Зварич, проте вона не знає таку особу і навіть припускає, що це ім'я є псевдонімом. І тут слід сказати, що пані Самбур ввела суд у оману стосовно кола своїх знайомств. Чи пожартувала, як і тоді, коли казала, що відсуджені в «України молодої» 10 тисяч гривень (в разі, коли ці гроші пані Самбур отримає внаслідок судового рішення) вона витратить на проведення «лікнепу для журналістів». (Щоб не спричинити обурення пані захисниці преси, зазначу, що і питання, і відповідь супроводжував дружній сміх присутніх, з чого особисто я зробила висновок, що пані Самбур жартує). Що ж до Олени Зварич, то позивачка Самбур була познайомлена з нею на прямому ефірі в одній з передач радіо «Свобода», присвяченій якраз позову проти «України молодої». І щоб завершити сюжет із вимогою ввести у процес автора спірних відомостей, зазначу: суд визнав таким Сергія Шолоха.
Репортаж iз першого судового засідання можна завершити, додавши, що суд під головуванням Тетяни Ізмайлової з меншою прихильністю поставився до клопотань відповідача, ніж до клопотань наших опонентів. Так, нам було відмовлено у задоволенні клопотання, з яким виступив Микола Полудьонний, зазначивши, що позов Самбур — Воротніка не може бути прийнятий судом до розгляду внаслідок його невідповідності вимогам статті 137-ї Цивільно-процесуального кодексу України. Норма цієї статті передбачає чітке і конкретне вказування на дані, які позивач вважає недостовірними, а також обгрунтування того, у який спосіб ці неправдиві відомості завдали удару по честі й гідності людини. Цього, на переконання «України молодої» та її представників, зроблено не було, тож заяви про образу, спричинену нашими публікаціями, ми розцінюємо як голослівні твердження.
Щодо тексту позивної заяви, яку ми отримали разом iз повісткою в суд, хотілося б зазначити таке. Як уже знає наш читач, причиною позову став матеріал про ті пропозиції, з якими до Сергія Шолоха звернулись Самбур і Воротнік у контексті «справи Гонгадзе» та інтересів деяких високопосадовців. З цього приводу наші позивачі пишуть: «Неможливо сказати, що газета діяла чесно, оскільки стверджувальна інформація не спрямована на обговорення суспільно значущої проблеми». Зацитоване речення, напевне, править у Самбур і Воротніка за обвинувачення, проте лишається незрозумілим: у чому його суть? Газета «нечесна» тому, що обговорювала незначущу проблему? Даруйте, але газета може обговорювати будь-яку проблему — від прогнозу погоди на завтра до останнього виступу Президента країни. Чи газета «нечесна», бо перебільшує суспільну вагу Самбур і Воротніка, тоді як ці персони не варті згадки?
«Публікація в газеті носить характер, швидше, сенсаційності та ексклюзивності матеріалу, ніж висвітлення серйозного обговорення», — зазначають Самбур і Воротнік. Що ж, це вже як на чиє око прийдеться (до речі, за відзначення ексклюзивності нашого матеріалу — подяка), але, знову ж таки, подібні твердження не «тягнуть» на юридичний аргумент, гідний озвучення в суді. А от цитування законів України — це вже зовсім інша справа (додає солідності!), однак яке відношення до наших публікацій має порушення статті 3-ї Закону «Про друковані засоби масової інформації»? Ця стаття забороняє «використання засобу масової інформації для поширення відомостей, розголошення яких заборонено статтею 46-ю Закону Україну «Про інформацію». Самбур і Воротнік не розшифровують у позовній заяві зміст цієї статті, тому як довідку подаємо: ст.46 Закону «Про інформацію» говорить наступне: «Інформація не може бути використана для закликів до повалення конституційного ладу, порушення територіальної цілісності України, пропаганди війни, насильства, жорстокості, розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі, вчинення терористичних актів, посягання на права і свободи людини (...)». Невже між рядками в «Україні молодій», які торкаються Самбур і Воротнік, їхне пильне око вгледіло «пропаганду війни» чи «релігійної ворожнечі»? Тим більше що газета, за їхніми ж словами, не обговорювала «суспільно значущу проблему»... То де ж у такому випадку логіка?
У позові також зазначається, що неприпустимим є порушення питань, які зазіхають на «репутацію приватних осіб» і є «втручанням у права інших». Після цього позивач Марія Самбур пише таке: «На момент поширення газетою даної публікації я не мала місця роботи, не брала участі в громадському і політичному житті і не бажала, щоб моє прізвище згадувалося в той чи інший спосіб. А тому всупереч Конституції України, Цивільному кодексу України газета збирала і поширювала інформацію стосовно мене без моєї згоди».
У позові не вказано конкретно, які статті Конституції чи Цивільного кодексу порушені «Україною молодою». І така «неповноцінність» позовної заяви вже є доволі дивною. Проте припустимо, що малася на увазі 32-га стаття Конституції, яка забороняє «втручання у особисте і сімейне життя». Але, знову ж таки, ніде в тексті позову не доведено, що таке втручання у приватне життя мало місце. Що ж торкається згадок про відсутність «на момент поширення газетою даної публікації» у Марії Самбур роботи, то важко відстежити причинно-наслідковий зв'язок між цим прикрим фактом її біографії та тим, що наша газета зазіхнула на її «репутацію».
А тепер про дещо інше з тієї ж таки судово-позовної «опери». Те, що, так би мовити, є більше дотичним до моралі, ніж до юриспруденції. Більше ніж рік тому, у березні 2003-го, Генпрокуратура відкрила кримінальне провадження за фактом «поширення неправдивих відомостей відносно Президента України Леоніда Кучми». Під удар потрапили кілька регіональних ЗМІ, в тому числі і черкаська «Антенна», редактором якої залишається наш позивач Валерій Воротнік. Ми, кого біда (чи радше — проблема) оминула, писали про це. Згадували і «Антенну» (на той момент — опозиційне видання), і її редактора Воротніка. Ми дзвонили в усі доступні нам дзвони, авторка цих рядків навіть особисто спілкувалась зі слідчим ГП Жербицьким, з подачі якого і заварилася ця «каша», тож зрештою, в тому, що подібна ідіотична кампанія пресингу журналістів зазнала поразки, була й наша лепта. Так того вимагала журналістська солідарність (як ми її розуміємо).
Тоді, весною 2003 року, ми ретельно відстежували перебіг «журналістської» справи. 10 квітня в «УМ» вийшла стаття з коментарями згаданого вище Володимира Жербицького. Він, дещо спантеличений нашою готовністю захищати колег, врешті-решт заявив, що «журналістів ніхто переслідувати не збирається», просто «необхідно в усьому розібратися». Проте коли він це казав, існувала лише одна кримінальна справа, порушена проти «Інформаційного бюлетеню» (редактора якого — Тамару Просяник — на той момент вже встигли допитати працівники прокуратури). Згодом же «пошесть» поширилася і на інші регіональні мас-медіа. І тому 17 квітня «УМ» вже згадувала п'ять видань: «На сьогоднішній день в обвинувачені зараховано вже згадуваний «Інформаційний бюлетень» (Кременчук), «Черкаську правду», «Рівненський діалог», «Позицію» (Суми) та «Антенну» (Черкаси). Усі ці газети, за версією прокуратури, перешкоджали Кучмі виконувати його президентські обов'язки та сприяли підриву його авторитету...».
А в публікації від 23 квітня ми наводили думку «іще одного регіонального медійника», який «пройшов через спілкування з прокуратурою» — Валерія Воротніка, редактора «Антенни». Його слова, зацитовані «УМ», звучали так: все, що відбувається довкола місцевих ЗМІ, це «цирк» та «істерика Адміністрації Президента». Тому, говорив Воротнік, «краще б звинуватили у зраді Батьківщини — звучало б упевніше». Тоді ж ми друкували і отриманий електронною поштою коментар від Адміністрації Президента, де анонімні чиновники з інформуправління АП зазначали, що публікації, за які переслідують регіональну пресу, таки носять «образливий, наклепницький характер» щодо персони Президента. Але ми не складали зброю, не зраджували ані Батьківщину, ані колег по перу...
Сьогодні Валерій Воротнік, помічник соціал-демократа (о) Нестора Шуфрича, у парі з колишнім юристом Інституту масової інформації Марією Самбур позиваються до нас у суді. Що ж, вони таким чином усього лише реалізують своє конституційне право на звернення до суду. А ще — на додачу — міняють місце перебування відносно спільно зведених (як здавалось!) барикад. Тобто роблять два діла відразу. Ми ж — опинилися у відповідачах. Проте за таких обставин нам ця роль личить.
Коли Валентина Руденко, радник Президента Віктора Ющенка, у 2006 році на великій нараді у Секретаріаті (тоді так називалася президентська адміністрація) казала, що Росія готується до війни з Україною, інші відповідали, що це її суб’єктивний погляд. >>
Із минулого квітня, коли врешті-решт прийняли закон про суспільне мовлення, активно обговорюються питання перетворення у нову за суттю і змістом, не залежну від влади структуру державної Національної телекомпанії, видимою частиною якої для широкого загалу є ефіри Першого Національного. >>
Депутат кількох скликань, нині керівник Комітету Верховної Ради з питань свободи слова й інформації Микола Томенко для оприлюднення свого ставлення до телевізійних політичних ток–шоу і їх ведучих активно використовує блогосферу. Він різко негативно ставиться до того, що громадянин іншої країни Савік Шустер веде, по суті, передвиборчі програми, що заборонено законом, і закликає податківців прискіпливіше слідкувати за доходами телевізійників–заробітчан. У розмові з Миколою Володимировичем ми вирішили з’ясувати, чи такі досить радикальні судження й оцінки в інтернет–просторі трансформуються в офіційні депутатські запити й ініціативи. >>
Якщо інформацію про життя в Україні черпати з ефірів телеканалів, можна вважати, що влада тільки те й робить, що дбає про «маленьких» українців, і живемо ми чи не найкраще у світі. Насправді ж маємо суціль економічні й політичні проблеми, а свобода слова засобів масової інформації здебільшого перетворилася на піар можновладців. Чому нас, м’яко кажучи, дезінформують і чи можна боротися з інформаційними маніпуляціями — з цими питаннями ми звернулися до медіа–експерта Наталії Лигачової. >>
Минулого тижня Верховна Рада 345 голосами призначила на посаду голови стратегічного перед виборами парламентського Комітету з питань свободи слова та інформації Юрія Стеця. З народним депутатом–медійником, кандидатура якого стала компромісом для провладних й опозиційних сил, говоримо про можливості відстоювати права опозиційних журналістів та майбутні парламентські вибори. >>
Запроваджувати День україномовної преси недоцільно — так написала від імені Президента України Ганна Герман у відповіді на звернення Координаційної ради з питань захисту української мови при Київській міській організації товариства «Меморіал» ім. Василя Стуса. Звернення було датоване 25 листопада 2011 року, «Україна молода» писала про цю ініціативу. Відповідь радника Президента — керівника головного управління з гуманітарних і суспільно–політичних питань АП датована 3 січня. Те, що пані Герман не вклалася у визначений законом термін відповіді, — дріб’язок у порівнянні з висловленою позицією влади. >>
