Вершина Ай-Петрі: тут народжуються хмари. (Фото автора.)
У цю «автостопну» мандрівку ми з Настею вибиралися ду-у-уже довго. Нарешті, визначилися: у четвер, день, що за традицією вважається легким для початку дороги. Утім... Знайома прочитала нам з газети гороскоп на «обраний» четвер. Виявилося, що це «день черепахи». А от середа виявилася «днем лані». Ми зневажили «оті забобони» і планів не змінили. Маршрут наш був простий: наддніпрянськими містами (з їхніми музеями, пам'ятками і храмами) — до Чорного моря.
У дорозі нам мали слугувати яскраво-червоний намет, жовті китайські матрацики, термос, набір жерстяних мисочок з пластиковими кришечками, карта автомобільних шляхів нашої держави і поки що неперевершений путівник «Україна» (видавництво «Смолоскип»). Чому все-таки автостоп, ночівля у наметі і кашка з термоса, а не крутий автобус, готель і їдальня з усім, «що треба»? Не тільки тому, що так дешевше, і що поки не їздить отой крутий автобус історичними місцями України. А й тому, що хочеться бути ближче до насиченої мовчазною пам'яттю землі, почути її мову, забути про «земні турботи» і жити дорогами: куди вони поведуть і що покажуть.
«День черепахи» почався весело. Замість 8-ї вибралися о 12-й. Від станції метро «Харківська» розпочався перший переїзд — до Борисполя. У Переяславі ми сперечалися, що краще «стопнути» до Канева — авто чи катер. Але довезли нас двоє чемних правоохоронців. Коли ми попросили зупинитися поблизу Шевченкової гори, вони покивали головами: «Так, знаємо — біля заповідника». І «висадили» нас біля Канівського природного заповідника: «Тут багато цікавого, дівчатка. Є музей, де «чучела» різних тварин, є ліс».
Йшлося до вечора, треба було шукати місце ночівлі. Люди розповіли, що «тут неподалік є Амазонка» — місцевість, поросла лісом, де «за деревами не буде видно», адже в заповіднику намети ставити не можна. Над Дніпром (і в Дніпрі) було чудово. Ми поставили намет на пісочку під вербами (як виявилося, в мурашнику) і приготували перший обід — кашку з вівсяних пластівців і назбираних дорогою яблук. Упродовж ночі на протилежному березі якась компанія дико реготала, а неподалік заходилися гавкотом собаки. Уранці люди пояснили, що то реготали птахи мартини, а «гавкали» козулі. Птахи мартини і їхній специфічний регіт, врешті, стали «камертоном» нашої мандрівки. Ми навіть навчилися по-їхньому сміятися, адже до тих дивовижних ситуацій, в які ми потрапляли, найліпше пасувало саме мартиняче: «Йрє-хрє-хрє-хє-хє!!!».
Згідно з заведеним у «день черепахи» розпорядком, ми вирушили аж годині о 9-й. Добра жіночка в заповіднику налила нам у термос нового окропу і показала свою домашню живність — пітона. Кілька днів тому він ковтнув цілу курку і тепер спав у збитому з дощок тераріумі. Жіночка взяла плазуна за мордочку і підтягла її поближче до нас, щоб можна було роздивитися. Дізнавшись від неї багато цікавого, зокрема, що пітон не розрізняє господаря, а коли розсердиться, то блискавично кидається вам до горла, ми пішли до музею, «де «чучела» звірів».
Виявилося, що це цікавий краєзнавчий музей. З його археологічної експозиції ми дізналися, що неподалік Канева колись містилися скіфське городище і літописне місто Родень, розгромлене монголо-татарами у 1239 році. Директор музею геоботанік Олександр поводив нас по канівських пагорбах над Дніпром і показав, де ті поселення розташовувалися. Сьогодні від них немає і сліду. Краєвиди чудові — кучеряві пагорби, широченний Дніпро, але ж помітно, що пройшла орда. І давня, і не зовсім. Мандруючи минулого року Галичиною і Поділлям, ми тішилися спогляданням хоча б решток фортець і замків: нова орда панувала там на кілька десятиліть менше. Над трипільським городищем поблизу Канева з 1970 року — ЗАТ «Агропродукт». Того ж року зруйнували хатину Михайла Максимовича (де бували знані діячі української культури) на Михайловій Горі.
Пан Олександр довго пояснював нам, де і коли сісти на автобус до Канева. Коли попрощалися, Настя спитала: «То куди тепер?». Я була переконана, що саме вона все запам'ятає. Настя так само гарно думала про мене. Була ще година часу. Ми приготували чудовий пакетиковий суп і кашу. І на чай води в термосі вистачило. Та поки все це зі смаком споживали, автобус пішов просто в нас на очах — ми ж розташувалися спеціально біля зупинки! До Канева нас підвіз добрий дядечко. Оглянувши місто, ми довго вивчали карту, розплановуючи, як поїдемо на Миколаїв і Одесу, і нарешті рушили до траси, аби спершу доїхати хоча б до Черкас.
На ночівлю зупинилися поблизу села Мошни. У путівнику «Україна» воно причарувало нас собором з дивовижними вежами, схожими на мінарети. Від собору крізь хащі пробралися до річки Вільшанки. Намет поставили над водою і прилаштували спіральку від комарів. Мартинів на цей раз не було, замість них на протилежному березі веселилася жвава молодь, яка гомінливо гойдалася на тарзанці й розбрелася по домівках далеко за північ.
Годині о десятій вигреблися до Черкас. Там оглянули краєзнавчий музей і пішли шукати буддійський храм над Дніпром. Усі черкасці про нього знали, але чомусь скеровували нас у різні боки. Коли ж ми, нарешті, досягли храму, виявилося, що то... приватний будинок тренера бойових мистецтв, збудований його ж учнями. «Учитель» розповідає «учням» казочки про те, що він — прямий нащадок правителя Чека: «Чули, ні — Кий, Чек і Хорив?». На подвір'ї стоїть дивовижна фігура з каміння, під якою — «підземна кімната, в яку тільки учитель може заходити, у ній — камінь з космосу, таких тільки три на планеті — в Лаосі, в Мецці і тут...». Броньовані ворота і накачані учні надійно охороняють «гуру» від зовнішніх неприємностей.
На цей раз заночували поблизу Кременчука.
У бік Дніпродзержинська нас підвезла сім'я, де син закінчив суворівське училище, потім училище ім. Баумана в Москві, тепер бізнесмен: «І нас втягнув у свій бізнес». Над дорогою снідали вівсяною кашею... І раптом спіймався рейсовий автобус. «Ми ж автостопом!» «Що ж я, мандрівників не підвезу? Сідайте!» Водій довіз нас аж до Дніпропетровська і всю дорогу розпитував про різні краї і пам'ятки. Розмову підтримували редактор журналу «Спасите наши души» і спортсмен Коля.
У Дніпропетровську привокзальну вулицю окупували циганки в «індійському» одязі, які чіплялися до перехожих з пропозиціями «поворожити». Ми покаталися по центру міста на зеленому старовинному трамвайчику і заховалися від дощу під колонами обласної наукової бібліотеки. Там і пообідали, розклавши на кам'яній підлозі скатертину (покривку намета), миски і кухлі. Дніпропетровський історичний музей, як і сподівалися, виявився дуже цікавим і стильним. Потім поїхали до Новомосковська, заночували там неподалік залізничного моста, де на одному й тому ж місці постійно з гуркотом «спотикалися» машини. Наш червоний намет над річкою Самарою, як завжди, було видно здалеку.
Новомосковськ славиться знаменитим дерев'яним дев'ятибанним козацьким собором, про який писав Олесь Гончар. Сьогодні він належить Московському патріархатові. Споруду відремонтували: пофарбували білою олійною фарбою. Поряд iз собором — гомінкий базар. Ми купили там помідорів і сиру. Тоді ж гепнувся Настин рюкзак і «хрюкнувся» термос.
У Запоріжжі поїхали відразу на Хортицю. Знайшли там «затишну місцинку» навпроти Дніпрогесу і попрали речі. Визбирали під плодючою абрикосою з кілограм плодів — iз сиром дуже смачно. Адже «гарячий обід» на цей раз приготувати було ні з чого. Надвечір Дніпрогес засвітився жовтим світлом, а після півночі — якимсь диявольським синім. Наші друзі мартини реготалися аж до ранку. У Насті Дніпрогес забрав маєчку, а вранці обміняв її на пластикову пляшку — її прибило водою мало не під наш намет.
У хортицькому Музеї козацтва гостинна Каріна розповідала багато і цікаво. Показала кам'яні брили посеред Дніпра — вважається, що це і є легендарні стовпи в кінці світу, до яких дійшов Геракл. Побачили ми і скелю, де, за легендою, у печері жила змій-дівиця, яка заманила до себе Геракла і від нього народила Скіфа, родоначальника усіх скіфів. Потім серед лісу шукали таємничі кам'яні святилища. І таки знайшли — два яйцевидних скіфських і два старіших, доби бронзи.
У місті купили новий термос, наповнили його в кав'ярні окропом і рушили в бік Мелітополя. Вечоріло. Вийшовши в ніч, ми довго-довго вибирали, «де місце краще». Уранці побачили, що кращого і не знайшли б: довкола на кілометри тягся сад низькорослих яблуньок. Сторож попросив нас пошвидше піти iз саду і за це дав цілий пакунок слив, яблук і абрикос.
Від Мелітополя до Кам'яної Могили — унікальної пам'ятки на теренах України, святилища багатьох племен і народів, де у гротах свої малюнки залишили первісні люди, — прямий транспорт не ходить. Більше того, від селища Мирне туди не ходить ніякий транспорт (окрім вашого власного, якщо є). Треба йти пішки, хоча ніякого вказівника над дорогою немає. Там гарний музей, можна полазити по велетенських каменюках пам'ятки, скупатися у річці Молочній. А якщо піде дощ (нам пощастило) — то й побачити над цим усім дивом веселку. Рай та й годі.
Опісля — знову дорога до моря. Омріяні Миколаїв, Одеса і Херсон залишилися цього разу поза маршрутом, попереду «засвітив» Сімферополь. Густі ліси скінчилися, і ми для ночівлі вийшли серед «дикого» поля, вдалині якого мріла прозора посадка. Кавуни, дині, зілля, знову кавуни, знову дині і знову зілля — з кілометр до тієї лісосмуги. І раптом: «Гей, ідітє сюда!». Ми покрокували в протилежний бік, а ззаду лунало зловісне: «Стреляю на пораженіє!». Дорога до траси здалася набагато коротшою.
Дядечко, що активно виправдовував СРСР, довіз нас до Сиваша. Там у чорнющому небі миготіли величезні зорі, я бачила, як дві з них упали. Було спершу страшно глянути в те небо з Чумацьким Шляхом, ніби у відкриту душу світу. Зрештою прийшов спокій. І навіть коли висока і цупка сиваська трава шаруділа об намет, відчувалася присутність її душі.
Жвавий дальнобійник довіз нас до Джанкоя. Дуже чемний дядечко (родом iз Запоріжжя) доставив до Ялти. Звідти ми планували їхати до Фороса. Однак Лео, який нас підвозив, переконав піднятися на Ай-Петрі: «Дєвачкі, без валідола на гору нє ідітє, там такая красота — сознаніє потєрять можно!».
Спершу помилувалися водоспадом Учан-су, а потім — угору, угору... Нас підвіз «бобік» зі студентами-археологами. Отож ми виїхали на вершину Ай-Петрі з гострим відчуттям «лету».
Ранок був холодний і вогкий. Ми швиденько зібралися («черепаха», вочевидь, також змерзла) і пішли дивитися, як народжуються хмари.
У Бахчисараї півдня милувалися кримськотатарськими старожитностями у ханському палаці. Придбали купу книжок про Крим та його скельні міста і рушили до Чуфут-Кале. Там потихеньку відроджується караїмське життя. Навіть є гостинна світлиця, де частують традиційними караїмськими наїдками і напоями.
У лунких печерах скельного міста класно співати. Особливо на світанку. О 8-й ранку, виходячи з воріт міста-музею, ми здивували міліціонера: він не вірив, що «у нас є білети». Поблизу міста розташоване караїмське кладовище «Балта кеймез», що означає «не торкатися сокирою». «До орди» там панували столітні дуби — священні дерева народу. Тепер їх на величезному кладовищі всього п'ять.
Далі нам «світив» старовинний Херсонес. У Севастополі, стопнувши авто, щоб під'їхати до центру, ми натрапили на дядечка родом з Київщини, який запросив нас до себе. Не за так, ясна річ, за 15 гривень. Вперше за багато днів ми мали гарячу воду і ліжка. І ще: пішли до моря, не тягнучи на собі 20-кілограмові наплічники. Над морем заходило сонце, а ми гойдалися на морських хвилях і лазили по руїнах Херсонеса, в якому від греків приймав хрещення святий Володимир.
Наплічник, вокзал, Київ. А так не хотілося!.. Настя ще залишалася і цілий місяць блукала Кримом.
Перше, що вражає того, кому пощастить поспiлкуватися з панi Есрою Шакар — її пристойне володiння українською мовою. Усе стане зрозумiлим, якщо скажу, що панi Шакар вiсiм рокiв працювала в посольствi Туреччини в Українi i офiцiйна її посада — аташе з питань культури, туризму та iнформацiї посольства Турецької Республiки в Українi. >>
Туризм поєднує в собі і пізнання світу, і спорт, і відпочинок. Отже, може задовольнити смаки й уподобання кожного небайдужого до мандрів. Зважаючи на ветеранський вік більшості учасників нашої подорожі-керівнику групи Володимиру Дімітрюку майже 63, дещо менше Володимиру Грипасю й Олегу Дубині, і лише Михайла Квартюка та Ольгу Давидову можна вважати молодими, — ми мали б обрати останнє. >>
Мандрівники, які найбільше цікавляться давніми фортецями та палацами, серед найпривабливіших для себе регіонів однозначно назвуть Тернопілля. Адже за кількістю старовинних замків ця область займає перше місце в державі (тут зосереджено більше третини всіх українських оборонних споруд або їх руїн — 34). >>
Відомий російський мандрівник, засновник туристичного «Форуму Вінського» Сергій Вінський отримав відмову при спробі в’їхати в Україну. Скандал? Не без того. Формальною причиною видворення Вінського одразу по прибуттю із Москви в аеропорт «Жуляни» стала «не підтверджена мета перебування на території України». >>
Після того, як припинила роботу авіакомпанія «Wizz Air Україна», у наших мандрівників помітно звузилося поле для маневру — вже не так просто знайти дешеві варіанти мандрівок у Європу. Доводиться або платити більше, або пересідати на автобуси, або шукати точки вильоту в сусідніх країнах — Польщі, Словаччині, Молдові тощо. Але, як виявилося, припинення діяльності «Wizz Air Україна» не є остаточним. >>
Красиво жити хочуть терористи не лише «ДНР». У другому за кількістю населення місті Іраку — Мосул, яке торік перейшло під контроль джихадистів із терористичного угруповання «Ісламська держава Іраку та Леванту», на початку травня відкрився після реконструкції розкішний готель Waritheen (стара назва — Ninawa International Hotel). >>
