Тіло і доля у царстві Хроносу

Автори цих книжок оперують у своїх творах такими сакральними поняттями, як «час», «доля» і «шлях». І нехай фантазійна стилістика дещо спрощує сприйняття цих складних філософських категорій, але завдяки їй важкий досвід чужих культур, яким обтяжена епоха постмодерну, набуває ознак нестримної легкості нашого з вами буття.

Так, наприклад, у черговій утопії «Хронос» Тараса Антиповича дія відбувається у недалекому майбутньому, але питання, що їх автор ставить руба, належать до «старих добрих часів» нашого сьогодення. Химерність часу і приреченість долі, громадська думка і приватна особа, світ високих технологій і потаємне дно людських стосунків. І якщо у попередній збірці «Тіло і доля» нашого автора відкидалась теза Потебні про те, що мова — це душа народу, і тіло людини ставало її домом, то в романі «Хронос» оперують більш невловними речами. Час — ось що стало товаром на ринку майбуття, а в суспільстві — завдяки хрестоматійному злому професору — панує темпоральна злочинність, у людей крадуть їхні життя, і вираз «убити час» перестав бути жартом, перетворившись на грізну зброю. Вражаючі історії депутатського синка, що гине від передозування, старого актора, який мстить за «спустошену» дружину, цілого кабінету міністрів, яким керує злий карлик, що наче вимандрував iз казок Гофмана, складаються в картину техногенного свавілля.

Дебютний роман «Бурецвіт» Марії Ряполової — це фентезі з більш мирним сюжетом. Його героїня — така собі Амелі з однойменного фільму, помножена на вчену–біолога у виконанні Уми Турман. Але та керувала стихіями, а наша дівчинка командує у крамниці рослинами: плющ у неї ловить грабіжника, особливі квіточки, якщо хтось поряд лається поганими словами, виділяють неприємний запах, а трояндові кущики–вампіри треба годувати власною кров’ю. Роботи в неї непочатий край: наговорити компліментів кактусові, побалакати з водоростями. А серед краму — дивовижні рослини: співочий кущик, плакуче деревце, кактус мудрості, лілія екстазу. І ось до крамниці приходить хлопчина, який шукає орхідею долі. «Людина, яка віддає свою долю, помирає?» — питає він. «Так, але не в звичному сенсі, — відповідають йому. — Може, тіло і продовжує життя. Це вже не має значення. Ця людина... вона вмирає в ширшому сенсі». Тіло і доля — хіба не явний перегук iз вищезгаданим твором Тараса Антиповича?

Утім поєднати тіло з долею у романі «Бурецвіт» допоможуть лісовички, побережники, русалки та інші представники української демонології. Заплутатися дуже легко, і тому бажано мати напоготові бажання дочитати до кінця. Коли ж не терпиться, то можна хіба зауважити, що чаклун відібрав у хлопця долю раніше, ніж той устиг загинути. Але, навіть бігцем переповівши фабулу твору, все одно не розкриємо всіх таємниць його карколомного сюжету — вистачить і тілу, і долі, і вбивцям часу, щоб насолодитися його барвистими перипетіями.

Чимало стежок–доріжок у мовно–стилістичному сенсі доведеться також сходити, знайомлячись iз повістю «Сім воріт» Олени Захарченко. І шлях простелиться крізь брами приватної географії: Київ—вокзал, Київ—Фастів, Фастів—Козятин, Козятин—Шепетівка, Шепетівка—Здолбунів, Здолбунів—Красне, Красне—Львів. Стартова ритмомелодика викладу епічна, в стилі Генрі Лонгфелло, але, звісно, в урбаністичному аранжуванні: «Сів я за кермо, і завів я мотора свого, міцного, старого бензинового мотора завів, і став їхати». І це не дивно, якщо зважити, що героя–лікаря звати Кирило Мефодієвич, а героїню на ім’я Марина Чех кличуть Інанна, і кличе її так київський бомж, а за сумісництвом — шумерський бог Енкі, який також хлопця її зве Гільгамешом. Знову ігри з часом у чужому тілі, що ніяк не відцурається власної долі?

Серед інших екзотичних персонажів, з появою яких регістр оповіді в «Семи воротах» змінюється від студентського сленгу до базарної балачки, — продавщиця з базару Наталя, древнє божество Наташка і горобець Елфі. Ось така от захоплива міфологія, дарма, що час і доля героїв рухаються зачарованим колом класичних сюжетів на кшталт «Москва—Пєтушкі» Венедикта Єрофєєва, або «Московіада» Юрія Андруховича. А що такого? «Я — Інанна, — виголошує героїня, — і можу швендяти в підземне царство через ті брами, скільки схочу». І це вже ознака нашого постмодерного часу, коли текст змішується з контекстом, чуже тіло впливає на твою долю, а прив’яла наукова фантастика минулих десятиліть несподівано розквітає буйним квітом сучасного фентезі.