Єжи Гоффман: Я маю відданого глядача

Наступного року маестро виповниться 80. У такому віці й у такому статусі він має право говорити все, що думає, — здебільшого Гоффман цим і користається (наприклад, обговорюючи у неділю на прес–конференції аспекти польської історії початку ХХ століття, на додачу до запальної промови режисер показав усім відомий промовистий жест «А ось вам..!»). Історія — це його коник, його любов і справа життя. Захопившись у ніжному віці романами Генріха Сенкевича, після успішної роботи в документалістиці він віддається зйомкам масштабних картин «Потоп», «Пан Володиєвський», а за багато років — і «Вогнем і мечем». Остання картина викликала неоднозначну реакцію серед українців: когось все ж зачепив дещо брутальний образ козаків у картині (проте у нас Гоффмана більше люблять, ніж ні). Захопившись українським питанням, режисер знімає чотирисерійний документальний фільм «Україна — становлення нації», який в Україні змогла переглянути обмежена кількість глядачів на прем’єрах 2008–го у Києві, Львові, Одесі, Донецьку. «У Польщі немає такого суспільного замовлення. Там традиції державності, незалежності були весь час. А тут, починаючи із XVIII ст., говорилося, що немає України, а є Мала і Велика Русь», — пояснює Гоффман, чому вирішив стати літописцем української минувшини. Але, очевидно, захоплення українською історією залишилося на поличці із документальною картиною, права на показ якої в Україні так ніхто й не купив, адже у фільмі «Варшавська битва 1920» про участь українських військових і політиків згадується лише мимохідь. «Маю право знімати, що мені подобається», — парирує режисер, коли йому вже зовсім набридають питання, й зізнається, що коли у фільмі стало вже надто багато політики, то він одним махом відсік за монтажним столом усе зайве. Він залишає конференц–зал під аплодисменти журналістів і з келихом коньяку в руці. На жаль, у цій поїздці Гоффмана не супроводжує третя дружина Ядвіга (попередня, Валентина Трахтенберг, померла від раку, коли режисер знімав стрічку «Вогнем і мечем»). Чи то жартома, чи всерйоз режисер кидає фразу: «Після повернення в Польщу я поїду в санаторій, а мій продюсер — у лікарню, бо має проблеми з серцем». У мене ж є мої «15 хвилин слави» на бліц–інтервю зі славетним художником.

— Пане Єжи, ну і наробили ви шороху своєю заявою, що не будете знімати фільм за книгою Василя Шкляра «Чорний ворон». А у чому причина?

— Мені не подобається ця книга. Я вважаю, що вона націоналістична, ксенофобська — там не боротьба із комунізмом, а на першому місці — ненависть до росіян, сцени про те, як зносять голови китайцям. Все це нагадує мені чорні сторінки партизанщини: коли люди надто довго знаходяться у лісі, то якою би чистою не була ідея від початку, потім все перетворюється у бандитизм просто заради збереження життя.

Я знаю, що є дуже глибока, трагічна і одночасно сенсаційна література про ті часи — не знаю як українська, але у нас є — про людей, які боролися із радянською владою і яких радянська влада потім переслідувала, які стали на сторону німців для боротьби з більшовиками, яких потім англійці продали Сталіну. Я зараз говорю про книгу Юзефа Мацкевича «Контра».

— Віктор Ющенко не зв’язувався з вами з приводу зйомок цього фільму?

— Він зв’язувався. Мені прислали книгу, я її прочитав, але відповів, що мене це не цікавить.

— Ви знімаєте фільми на історичну тематику. В Україні критика стверджує, що досить нам історизму в кіно, треба знімати про сучасність. А чим пояснити вашу відданість історичній темі?

— Тому що я можу собі дозволити робити те, що я хочу! Тому що я маю відданого глядача, який ходить на мої фільми, платить за квитки, і за ці гроші дозволяє мені знімати наступні фільми. Я ні від кого не залежу. От я хочу поставити запитання вам. Ви кажете, що у вас не цікавляться історичними фільмами, а про сучасність у вас знімають, у вас є кінематографія?

— Ви чудово знаєте на це відповідь.

— Немає! Я уже казав, що треба спочатку створити кінематографію, знімати недорогі фільми — комедії, мелодрами — щоби глядач почав ходити в кінотеатри на українські фільми. Для цього потрібен економічний базис — такий, як нам вдалося відвоювати у Польщі, що всі телевізійники — державні й приватні — віддають відсоток від прибутку від реклами на польське кіно.

— Можете поділитися, як ви цього досягли? Адже сьогодні у нас це питання стоїть дуже нагально.

— Спочатку було важко, тому що платити ніхто не хотів, а наші депутати не хотіли сваритися із приватними телеканалами. Але ми боролися у Сеймі більше шести років, і закон пройшов. Потрібна воля. Якщо ваш Президент буде переконаний, що Україні потрібен національний кінематограф, якщо цю ідею провести у Раді (адже такій великій країні з такою великою кількістю глядачів потрібен свій кінематограф), то це справа лише часу. І ще один важливий момент: якщо є гроші на кіно, то вони мають бути під громадським наглядом. А не таким чином: у мене є десять (мільйонів. — Ред.), я їх дам з умовою, що п’ять мені повернуть у кишеню.

— Чому в Україні ніхто не купив права на демонстрацію «Україна — становлення нації»?

— Ми були близькі до цього. Але шеф телебачення був змінений, потім інший також. Зараз ніхто у світі, крім нас, не володіє правами на цей фільм. Були лише дані права на продаж DVD у Канаді.

— У цей приїзд до Києва ви зустрічалися з Богданом Ступкою?

— Недавно він був у Польщі на моєму бенефісі. Але тут ми не зустрічалися. Його немає, ви ж знаєте, що у нього була складна операція, зараз — інша, він за кордоном.

— Ви звертаєтеся до польської та української історії. Чому не знімаєте фільми про єврейську, адже там також чимало цікавих тем?

— Я вже документальних фільмів не знімаю, якщо не рахувати «Україна — становлення нації», який стосується історії і України, і Польщі. Щодо єврейської історії, то я єврей за походженням, від чого ніколи не відрікався, але поляк за культурою, мовою, історією, вихованням — мене цікавить історія тiєї країни, де я живу. Щодо історії євреїв, то в Ізраїлі є кінематограф, є фонди, гроші і люди, які цим займаються.

— Сучасна польська культура досить потужно представлена в Україні. Але порівняно із літературою вашої країни ми мало знаємо про ваше сучасне кіно. Можете дати особисту оцінку сучасному польському кінематографу?

— У рік у нас у середньому виробляють понад 30 фільмів. Є багато дебютів, але мені не все подобається, хоча, як на мене, у нас багато талановитих людей. Мені здається, що наша критика тягне польське кіно не в той бік, щоб маргінальні теми ставали головними. Але мене не цікавить доля покидьків, це має право на існування, але це не основне.