Усього за пару тижнів до смерті Петро Тронько дав одній із газет останнє своє інтерв’ю. Там, зокрема, 96–річного академіка запитали: «Чи відчуваєте ви страх перед смертю?». На це Петро Тимофійович відповів: «Про смерть не думаю. Я люблю життя, воно — прекрасне!». І, напевно, був у цих словах щирим. Адже пішов із життя несподівано для всіх. Він так і не став пенсіонером у класичному розумінні цього слова — весь час працював, виношував різні проекти, брав участь у громадському житті.

В історії України Петро Тимофійович залишив помітний слід: він став рушієм у створенні музею просто неба в Пирогові, ініціював відновлення Музею «Козацькі могили» під Берестечком, Музею українського козацтва в Запоріжжі, двох зруйнованих соборів у Києві. Він є автором і співавтором десятків наукових праць, зокрема багатотомного видання «Історія міст і сіл УРСР» — такого літопису на мала жодна з радянських республік. Правда, академік боляче сприймав той факт, що через 30 років після написання цієї енциклопедії майже двi тисячі населених пунктів назавжди щезли з мапи України... Останнім часом Петро Тронько разом із колективом однодумців трудився над грандіозною 100–томною роботою «Реабiлiтованi iсторiєю».

Ми добре знаємо Петра Тимофійовича як громадського діяча. А яким був Петро Тронько поза офіціозом, з «УМ» поділилася його донька, Лариса Петрівна. Жінка зараз рідко буває в Києві — мешкає на дачі в передмісті, звідти зручніше навідувати в лікарні хвору матір, тож ми поспілкувалися з нею по телефону.