Яблука доспіли, яблука повстанські

Про Великдень 1953–го боязко, зважаючи на нову безбожну владу, сповістили церковні дзвони. Чому виснажений тривалим перебуванням у підпіллі майор Сокіл (псевдо керівника крайової військової розвідки УПА Костянтина Петера) за два дні до світлого Христового Воскресіння вирішив навідатися у своє село, знав лише він один. Може, відчував, що смерть ходить десь зовсім близько і хотів хоч здалеку кинути прощальний погляд на своє обійстя. Не встиг — зрадник виказав енкаведистам його маршрут, і на хуторі Копачівка, неподалік рідної оселі, Сокола у Страсну п’ятницю оточив беріївський спецназ. «Його хотіли взяти живим. Кричали: «Петер, сдавайся! Сохранім тєбє жізнь!», — розповідає його зв’язкова 86–річна Стефанія Костюк. — Та коли облавники підійшли ближче, він відкрив вогонь із автомата, а останню кулю спрямував собі у скроню».

Так завершилося земне життя відважного командира УПА, колишнього сотника армії Української Народної Республіки Костянтина Петера, батько якого був етнічним німцем, а мама Дарія Плакида — з давнього козацького роду, який походив із Черкащини.

Запашне диво від «східняка»

Про Петера, як часто називали його друзі, зважаючи на прізвище, дуже схоже на популярне в Європі ім’я, мало що знають пересічні галичани. Та що там мешканці цілого краю, коли в самому Грабовці Богородчанського району, де він жив і вчителював у передвоєнні роки, дотепер не всі втямили, ким насправді був «східняк», котрий оселився в їхньому селі після поразки самостійної Наддніпрянської України. «Вперше у службових справах я побувала на обійсті Петера восени 1944–го, — пригадує пані Стефанія. — Його дружина Михайлина взялася готувати обід, а господар запросив оглянути вирощений ним сад, такий, хвалився, як на його рідній Вінниччині. Ми побачили справжнє диво — вкриті великими запашними плодами яблуні та груші. Відважний і незламний мій командир тоді з якоюсь особливою теплотою розповідав, як він під кожен саджанець носив чорнозем із далеких околиць, як плекав тендітні деревця, поки вони вкорінилися в кам’янистий ґрунт. Удруге я побувала тут майже через півстоліття, після заслання у Сибір. Відкрилася зовсім інша, гнітюча, картина: на місці Петерового господарства — заросле бур’яном голе поле. Запитала тутешню поважного віку селянку, де подівся сад. Жінка, якось дивно озирнувшись довкола, злостиво мовила, що тут було бандитське кубло, яке знищила радянська влада».

Цілком можливо, що пані Стефанія навіть після здобуття Україною незалежності натрапила на сестру чи дружину якогось архівідданого вченню Маркса—Леніна—Сталіна колгоспного активіста. Щоб там як, та було очевидно: Костянтину Петеру треба повертати його чесне ім’я і розповісти сучасникам про людину, життя якої має стати прикладом для кожного свідомого українця.

«Простіть і не нарікайте на мене»

Перед ним на крутих віражах історії неодноразово руба поставало питання вибору — з ким і за що? І як би звабливо не хиталися шальки на терезах особистих вигод, Петера ніколи не гризли сумніви, коли вирішувалася доля землі, на якій він народився і за яку гордо вмирали представники давнього козацького роду Плакид. Про це він пам’ятав, захищаючи Директорію Симона Петлюри, так було й у боротьбі з гітлерівською та сталінською окупаційною владою. І так виховував своїх дітей. Коли наприкінці 1947–го дружину Михайлину, доньку Ліду, зятя та 17–річного Зеновія підручні Сталіна погнали в Казахстан на виселення, непокірний син утік від конвоїрів. Добравшись до Чорного лісу, Зеновій, узявши псевдо Тиміш, ще два роки допомагав батькові воювати з ворогом. Та який драматичний поворот долі: Петерові судилося пережити смерть сина, який загинув у криївці біля гірського села Максимець...

Із кожним наступним роком боротьби все більше ріділи лави українських патріотів. Важку зиму 1952—53–го років майор Сокіл пережив у схованці, яку, ризикуючи життям, обладнала у своїй хаті його односельчанка Марія Кваснюк. Мабуть, звідти напередодні Різдва Христового він написав дружині Михайлині в Караганду: «Мої дорогі! Коли дійде цей лист до Вас — не знаю, але все–таки з далини та рідних сторін здоровлю Вас словами: «Христос родився!». Перегорніть листочки, перегляньте минуле наше життя, і коли засяє зірка, згадайте нашу родину в рідному гнізді. В Святий Вечір залишіть два місця для нас... Пам’ятайте, що я духом з Вами. Бо кому оповім свою печаль і свій біль?.. Чи діждусь того щасливого дня, коли побачуся з Вами? Це для мене святая святих. Писати немає сили, зате думки мої летять до Вас у чужий край. Зрозумійте мене і відчуйте — буду Вам вдячний. Припускаю, що бідуєте... Але я тепер бідую гірше від Вас. Я тяжко хворий... Голод і холод — це мої вірні друзі, вони мене ніколи не залишають. Простіть і не нарікайте на мене». Це була остання звістка від нього.

Той руйнує, той будує

Історія зникнення Петерового саду стала відома трохи згодом, коли пані Стефанія Костюк, очолюючи обласну управу Всеукраїнської ліги українських жінок, розшукала вже важко хвору Ліду, доньку Сокола. Вона розповіла, що після повернення з Казахстану звернулася до голови грабовецького колгоспу, аби дозволив у батьковому саду збудувати хоч невеличку хатину взамін особняка, який зруйнувала радянська влада. У відповідь бундючний колгоспний зверхник того ж дня наказав трактористам зрівняти сад із землею, аби про Петера й згадки не лишилося. Та помилився більшовицький лакуза. Восени 2001–го ентузіасти із Всеукраїнської ліги українських жінок за сприяння керівника агрофірми «Стецівська» Василя Юркевича, який безкоштовно виділив 270 саджанців, на місці знищеного заклали новий яблуневий сад. Через два роки тут ще збудували каплицю і встановили пам’ятний гранітний знак із барельєфом сотника армії УНР і майора УПА Сокола роботи відомого скульптора, лауреата Шевченківської премії Василя Вільшука, а весь меморіальний комплекс обласна влада включила в туристичне кільце Прикарпаття.

Відтоді минуло десять років. Відзначити перший ювілей саду у Грабовець приїхали родичі Костянтина Петера, представники місцевих патріотичних організацій. «Здається, ще недавно ми загортали в землю тонесенькі саджанці яблунь, а вони ось як виросли і дають тепер добрий урожай, — радіє внучка Петера Надія Кардаш. — Навесні тут неймовірно красиво від рожевого буйноцвіття, а восени гілля гнеться від рясних плодів. Їх збирають і передають у школу та лікарню. А мені так хочеться, аби такі сади цвіли на всіх знищених енкаведистами чи занедбаних їхніми послідовниками садибах українських патріотів. Це, мабуть, був би найкращий спосіб збереження нашої національної пам’яті».

ДОСЬЄ «УМ»

Петер Костянтин Кирилович

Народився 1893 року в селі Пилипи Борівські Тульчинського району, що на Вінниччині. Навчався в духовній і вчительській семінаріях. Під час Першої світової війни перебував на фронті в чині поручика царської армії. Захоплено вітав Акт проголошення Української Народної Республіки. Став соратником Симона Петлюри, працював при штабі Головного отамана та брав участь у бойових діях проти ворогів самостійної України. Був важко поранений під Вапняркою, ледь вижив. Познайомився з галичанином Миколою Луцьким, поручником січових стрільців. Після поразки УНР оселився в прикарпатському селі Грабовець, одружившись із сестрою Луцького — Михайлиною Голинською. Вчителював у тамтешній сільській школі, організував читальню «Просвіти», драмгурток і хор.

Після вторгнення гітлерівців у Галичину співпрацював з ОУН. Був викладачем школи розвідників Служби безпеки УПА в Старому Угринові. За розпорядженням Головного штабу УПА очолював військову розвідку ІV військової округи «Говерла».