Відпустіть мене у Гімалаї!

Книгарня «Є» запровадила хорошу традицію лестити письменникам, збираючи на презентації їхніх книжок повні зали. Аншлаг, зокрема, нещодавно зібрала Ірена Карпа, яка представила у київській книгарні свіжу роботу «Піца «Гімалаї». Письменниця зачитувала уривки, розповідала історії, що не увійшли до видання, і навіть заспівала хіт, який почула в Бірмі в одному з автобусів. «В Азії класно — люди там бідні, нещасні, але посміхаються і ніколи не тхнуть в умовах тотальної спеки і браку води, чого не скажеш про наших співгромадян у «маршрутках», — ця коротка ремарка від Карпи вводить нас у світ її нового літературного твору.

Головна героїня книги Редька (Радеша) — випускниця філологічного факультету, особа, яка понад усе на світі любить їсти і спати, перебивається сякою–такою роботою і мріє полетіти на Гоа, де вже зависала вся творча і навколотворча тусовка. Раптом один за одним їй несподівано починають приходити дивні листи й посилки, з яких стартує пригодницький квест. Редька (як зазначає письменниця, дівчина модна і крутіша за середньостатистичних випускників вишів, які непоспішно гають час, просиджуючи в соціальних мережах, але в якій багато хто все ж упізнає себе) вирушає в дивну мандрівку економ–варіанту, заходячи в автохтонні дикі села, ресторанчики з різнокольоровою гострою їжею, й готелі з часом надкатастрофічними умовами. Маршрут пішої подорожі туди, де рідко ступала нога туриста з рюкзаком і грошима, ще не надто популярний серед наших співвітчизників, проте книжку не варто сприймати за чистої монети путівник. Хоча картинка зі слів постає яскрава і майже фотографічна. І, що найприємніше, ці пейзажі не переповнені зайвим ліризмом, від якого відгонить рекламою туроператора.

А ще гори — їм відведено окрему, наскрізну і навіть ключову роль твору. Про це свідчить і назва. Та коли береш у руки книжку, думаєш: 400 сторінок про Гімалаї — чи не забагато, га? Ну 100, ну щонайбільше 150... Проте Карпа перевершила себе і вмістила в «Піцу «Гімалаї» не тільки звичні автобіографічні пригоди та роздуми, а й любов, містику, замітки подорожнього, основи буддизму і навіть дещо з української автентики. Перші сто сторінок ідуть легко — традиційний Карпів стьоб тримає марку. Проте тут уже слід відзначити куди продуманіший сюжет твору. На наступних ста сторінках довелося трохи побуксувати, проте далі текст реально затягує, як той «пісковий демон–сисун», який ледь не занапастив Редьку ще задовго до кінця історії. Карпа добре вибудувала концепцію книжки: спочатку підкуповує дотепними жартами, що ти сидиш і гигочеш — аж люди у «маршрутці» обертаються і намагаються заглянути, що ж ти ото таке веселе читаєш; далі стьоб пересіюється цікавими пригодами, колоритом азійських сіл, їхнiх мешканців та незвичних традицій, і вже наприкінці авторка вдається до філософії — так і тримає всю увагу читача, але при цьо­му не переборщивши з жодним із прийомів, усе органічно переходить одне в інше.

Здається, зі зміною соціального статусу, вийшовши заміж і ставши мамою двох маленьких дівчаток, Ірена Карпа вийшла і на новий рівень у творчості: сьогодні вона нам представляє іншу музику й іншу літературу. Не втративши властивої їй оригінальності, «інша Карпа» розширює свою читацько–слухацьку аудиторію. До її давніх фанатів тепер майже напевно долучаться нові. «Піца «Гімалаї» містить «ще ту» Карпу, яка, проте, вже награлася в автобіографізм і потік свідомості і перейшла до серйозніших, але від того не менш захоплюючих речей.

Єдине, що можна було би закинути авторці, — так це забагато пригод як на одну подорож однієї дівчини. Та чи ж не в тому цінність літератури і навіть наймильніших опер на ТБ: концентрація почуттів та емоцій у них настільки висока, що спонукає самому переживати хоча б дещицю їх у власному житті. І, знаєте, після книжки Карпи захотілося в гори, щоб знайти і свою вершину...