Андрій Василевський. (Фото Олександра Мухарєва.)
Московський літературний журнал «Новый мир» за радянських часів мав стійку репутацію культового, елітного. Один перелік редакторів, що його очолювали, можна назвати легендарним — Олександр Твардовський, Костянтин Симонов, Сергій Залигін... У роки горбачовської відлиги наклад журналу став рахуватися мільйонами. Сьогодні це всього 5 тисяч. Утiм як і інші «товсті» журнали, він ще несе в собі певну якість старого бренду. Сьогодні завдяки, зокрема, і цьому часопису росіяни знайомляться і з українською літературою.
— Андрію Віталійовичу, як живеться «Новому миру» і взагалі товстим літературним журналам у нинішній Росії? Адже від горбачовської «перестройки», коли я й сам, окрім вашого видання, одночасно передплачував ще й «Октябрь», «Дружбу народов», «Знамя» і «Юность», води спливло чимало...
— Жоден iз журналів, про які ви згадали, не закрився. Так би мовити, асортимент радянських брендів існує дотепер. Зрозуміло, наклади впали у рази в усієї друкованої періодики, не тільки в літературної. Але жоден літературний журнал без зовнішньої підтримки вижити не може. Хтось отримує підмогу від різноманітних фондів, хтось — від держави. «Новый мир» є недержавним журналом, проте щороку отримує грантову допомогу саме від держави. Така допомога не вирішує всіх наших проблем, але дозволяє хоч якось існувати. У регіонах ситуація складніша. Але всі найвідоміші з часів СРСР літературні журнали виходять дотепер. Це й «Север» (Петрозаводськ), і «Дальний Восток» (Хабаровськ), і «Сибирские огни» (Новосибірськ)...
Наш журнал читають досить активно. Тільки головна проблема в іншому — більшість нинішніх прихильників «Нового мира» знаходяться в інтернеті, віддаючи перевагу електронній версії часопису, і платити гроші за його паперовий варіант не бажають. І якщо наш щомісячний наклад — приблизно 5 тисяч екземплярів, то в «павутині» ми маємо до півтори тисячі відвідувань щодня.
— Обкладинка «Нового мира» з радянських часів ніскільки не змінилася. Та ж простенька, непретензійна, ніяких ілюстрацій... Це принциповий консерватизм?
— Насамперед обкладинка — це, значною мірою, наш бренд. А по–друге, вона є свідченням... бідності, бо будь–які поліграфічні вдосконалення збільшують собівартість. І по–третє, наші читачі купують журнал не завдяки обкладинці. У нас просто тексти, тексти, тексти... Від того, що ми додамо на обкладинку чи всередину якісь картинки, нічого не зміниться.
— Яку автуру має журнал?
— Переважну більшість рукописів ми отримуємо від тих, кого знаємо. Або ж це наші постійні автори, як, наприклад, Володимир Маканін чи нове покоління письменників, або ж літератори, яких я особисто не знаю, але їх знають інші люди, чиї твори постійно бувають на сторінках «Нового мира». Такого потоку, як у радянські часи, коли «люди з вулиці» завалювали редакцію своїми літературними спробами, нині немає. Тому що сьогодні література ані грошей, ані слави не дає. У Росії письменників, яким їхня творчість забезпечує більш–менш пристойне існування, набереться хіба що з десяток, можливо, 15. Людьми, що продовжують цим займатися, рухають якісь інші мотивації.
«Новый мир» — універсальний журнал, що уникає якихось крайнощів. А з іншого боку, у нас є щось схоже з тим же часописом «Дружба народів» — і ми, і вони друкуємо не тільки російську літературу, а й переклади, припустимо, українських авторів. Певну спільність маємо і з «Иностранной литературой» — друкуємо переклади навіть класичних текстів, тобто у нас можна зустріти фрагменти з нового перекладу «Гамлета».
— За тих же радянських часів ми можемо пригадати чимало творів, які на певний час ставали культовими, люди ними зачитувалися. Як от «Діти Арбата» чи «Білі шати». Та й на сторінках «Нового мира» таких вперше побачили світ немало — приміром, «Тьоркін на тому світі» тодішнього редактора вашого журналу Олександра Твардовського, «ходіння» навколо якого коштували йому на певний час посади, чи «Не хлібом єдиним» Володимира Дудінцева, за публікацію якого постраждав вже інший редактор — Сергій Залигін. Та й нашумілий свого часу твір Олександра Солженіцина «Один день Івана Денисовича» уперше побачив світ саме на сторінках «Нового мира». Чи можливе щось подібне сьогодні?
— Ні, сьогодні у Росії неможливий роман, який би став суспільно значимою подією. Кого з письменників не візьми — хоч Пєлєвіна, хоч Бикова — незрівнянно більше виявиться людей, які їх не читали і читати не хочуть.
— Чи можна говорити про інтерес у Росії до сучасної української літератури?
— Якщо ми говоримо про якийсь вузький сегмент, більш професійний, то інтерес до сучасної української літератури у Росії є. І він більший, аніж до будь–якої іншої іноземної літератури. Можливо, це пов’язано з тим, що у Росії жваво цікавляться Україною взагалі. До того ж у вас багато російськомовних письменників.
— А які цікавіші для вас — україномовні чи російськомовні?
— І ті, і інші однаково цікаві. Втім автори, які живуть в Україні і пишуть російською, власне українськими письменниками у Москві не сприймаються. Для нас насамперед цікава якась українська специфіка. Перекладачів з української ми переважно не замовляємо, а такі, приміром, як Олена Марінічева чи Андрій Пустогаров, котрі мешкають у Москві, з нами співпрацюють постійно. І саме від своїх партнерів–перекладачів ми дізнаємося про нові цікаві твори, з якими вони українською знайомляться раніше. Тільки цього року Олена Марінічева опублікувала підбірку коротких рецензій на 10 книг, ще не перекладених на російську мову.
Якщо ж у сьогоднішній Росії запитати, що таке сучасна українська література, то той, хто має про неї уяву, напевно скаже: це Оксана Забужко, це Сергій Жадан... Можливо, ще про Василя Шкляра знають...Цього року ми опублікували фрагменти з роману Оксани Забужко «Музей покинутих секретів». Сподобався нам і роман Наталки Сняданко «Чебрець у молоці». Опублікували повість російськомовного автора з Донецька Володимира Рафєєнка. Також співробітничаємо з харківським прозаїком Андрієм Краснящих, з цілим рядом поетів, що теж пишуть російською, — Борисом Херсонським (Одеса), Максимом Бородіним (Дніпропетровськ), Наталею Бєльченко (Київ)...
Народився 1955 року в Москві. Літературний критик, поет. З 1977 року працює в журналі «Новый мир» — кур’єром, завгоспом, завідуючим бібліотекою, відповідальним секретарем. З 1998–го — головний редактор. Член Академії російської сучасної словесності.
Вибори на окупованих територіях Донецької та Луганської областей іще навіть не почалися, а ексцеси довкола них уже тривають. Минулої п’ятниці активісти та симпатики полку «Азов» влаштували під стінами Верховної Ради ціле фаєр-шоу, погрожуючи розігнати парламент, якщо вибори (а відповідно, і легітимізація самопроголошених «республік») усе-таки відбудуться. >>
Блискуча перемога Джамали, окрім усього іншого, означає й потребу прийняти наступний конкурс у Києві. Втім це може бути й інше українське місто. Пропозиція організувати Євробачення-2017 у Криму, звісно, звучить вельми привабливо, але будьмо реалістами. >>
Недавня відставка Арсенія Яценюка була довгим та болісним процесом. Але найбільш прикрим є не це. А те, що Яценюк пішов примусово-добровільно: не тоді, коли відчув, що настав його час, а тоді, коли його підштовхнули до цього чисельні й заплутані «договорняки» на найвищому рівні. >>
Випробування Північною Кореєю водневої бомби запускає цілий ланцюг асоціативних роздумів. Передусім про те, чи є ефективним договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ)? А також про те, чому ті, хто грає за правилами (як Україна), опиняються у програші, тоді як ті, хто правила порушує (як КНДР) отримують можливість говорити зі світом iз позиції сили? >>
Богдан Гаврилишин — засновник благодійного фонду свого імені, який сприяє становленню людей нової генерації (стипендії, гранти, стажування), член Римського клубу (міжнародна організація, в яку входять представники політичної та економічної еліти 30 країн світу), директор Міжнародного інституту менеджменту МІМ-Женева, фундатор економічного форуму в Давосі, учасник Ініціативної групи «Першого грудня». >>
Згідно з оприлюдненим 16 березня у Римі звітом ООН World Happiness Index 2016 («Індекс рівня щастя у світі-2016»), Україна посіла 123-тє місце з охоплених дослідженням 156 країн світу. Нашими сусідами по «щастю», чи радше «нещастю», є африканські країни Кенія (122-ге місце) та Гана і Конго (124-те і 125-те місця). >>
