Трипілля з миром

      «Громадський інтерес сьогодні звернувся до трипільської проблематики», — заявив голова фонду «Трипілля», народний депутат Іван Заєць на презентації збірника «Трипільська цивілізація у спадщині України» (Київ, видавничий центр «Просвіта») у Київському будинку літераторів. У книжці — понад 30 статей дослідників з різних галузей знань, дотичних до археології, які брали участь у минулорічній однойменній конференції, організованій Українським благодійним фондом «Трипілля». Фонд створений у 2002 році, у його правлінні є професійний археолог, студенти, політики. Завдання цієї громадської організації — сприяти збереженню і популяризації трипільської спадщини, зокрема створенню експозицій у музеях. А це, передусім, фінансування інвентаризації пам'яток у запасниках та технічне забезпечення виставок. Адже в більшості краєзнавчих музеїв трипільська спадщина не представлена, в окремих — виставлено 1— 2 горщики чи статуетка. Фонд також запрошує фахівців до роботи над «Енциклопедією Трипілля».

      На думку вчених, на сьогодні трипільська культура досліджена дуже мало. Є монографії кількох науковців, але немає жодної капітальної праці про походження трипільців, про регіональні варіанти цієї культури і про долю трипільської цивілізації. «Ми б'ємо у дзвони, що треба щось робити, — каже заступник голови фонду «Трипілля», народний депутат Володимир Черняк. — Хочемо привернути до цього увагу, зібрати довкола себе людей, публікувати праці». Головний редактор збірника, кандидат історичних наук Іван Черняков розповів, що на початку ХХ століття за кордон продавали античні й скіфські пам'ятки, а зараз «мода» пішла на більш стародавні: колекціонери скуповують «трипілля». На місцях трипільських городищ після оранки можна знайти щонайменше 3-4 горщики. Їх купують по 50-60 гривень і продають у 10 разів дорожче. Організованих археологічних експедицій, що «копають трипілля», в Україні всього дві. Хоча, як повідомив завідувач відділу археології енеоліту бронзового віку Інституту археології НАНУ Віталій Отрощенко, київська школа дослідників цієї археологічної культури налічує до 10 чоловік (один із науковців отримав Національну премію імені Шевченка за розділ «Трипільська культура в числі землеробських у давній історії України»), а загалом по Україні близько 40 осіб займаються цією проблематикою. За останнє десятиліття у Києві захистилося 6 кандидатів історичних наук з тем Трипілля. Наприкінці 1990 були проведені конференції у Румунії та Одесі; у 2001 році — у Збаражі, тези цих конференцій були опубліковані. «Інша річ, що не вистачає коштів на ведення досліджень», — зазначив Віталій Отрощенко. «Ми судимо про археологію Трипілля тільки за статуетками, — каже Іван Черняков. — Чи знаємо ми могильники, антропологічний матеріал раннього і середнього Трипілля? Хто це все шукав? От ми кажемо — великі міста, але копаємо окремо кожен будинок, і що було в тому великому колі — не знаємо. Може, були і храми». Відповідно, коли є такі от «білі плями» в овіяній міфами і легендами давній історії — люди не проти, щоб дофантазувати що-небудь цікавеньке і втішне для зраненої гідності. Адже, як нагадав поет і народний депутат Павло Мовчан: «Нас довгий час відчужували від давньої історії. Ми мали право хіба що на княжу добу і були відмежовані від періоду, який називався «скіфський», а тим паче «трипільський». Нам послідовно накидали думку, що українці взагалі сформувалися за часів Хмельниччини». Тепер, як вважають громадські діячі, час усе надолужити.

      «Нам інколи дорікають, що фонд очолили народні депутати України, а не археологи, — каже Іван Заєць. — Але сьогодні зацікавлення Трипіллям — це складова відродження нашої культури. А культура — це відповідальність кожного громадянина. Бо наші єдність і духовність залежать від нашого знання власних джерел. Тому зацікавленість такими справами — це наш громадянський обов'язок. З іншого боку, депутати — це люди, які приймають закони з найширшого кола питань. Отож ми маємо всіма цими питаннями цікавитися».

      І політики, і вчені вважають, що трипільську цивілізацію можна осягнути, тільки об'єднавши зусилля археологів, етнологів, лінгвістів, палеоботаніків та багатьох інших фахівців. Найперший крок фонду «Трипілля» в цьому напрямі — це видання збірника, про який уже йшлося. Вчені з інститутів НАНУ, працівники музеїв, викладачі вузів, краєзнавці й аматори (часом і творці фантастичних теорій) з Києва, Одеси, Львова, Вінниці, з Хмельницької, Черкаської, Полтавської, Рівненської областей отримали на його сторінках свою частку аркушів. Видання вийшло багатогранним і представило чи не всі існуючі точки зору на трипільську культуру. Сьогодні фонд передає книгу до бібліотек, вузів, шкіл, наукових установ передусім у Черкаській області, куди надійшло вже близько 700 примірників збірника. «Оскільки осереддя трипільської цивілізації міститься, зокрема, на Черкащині, ми хочемо через цю книжку збудити зацікавленість краєзнавців, — каже Іван Заєць. — Треба описувати поселення, фіксувати пам'ятки. Кільканадцять науковців всього цього зробити не зможуть, потрібна допомога багатьох краєзнавців».

На презентації, ясна річ, не обійшлося і без «авторитетних свідчень», мовляв, «трипільська цивілізація була локомотивом історії людства», що «китайці оті свої «інь» і «янь» у нас перейняли» і що «пуп цивілізації людства закопаний в Україні». Дійшло до того, що дехто, захищаючи своє «право на вільну думку», усіх українських учених, які обстоюють міграційну, а не автохтонну теорію походження трипільців, звинуватив у... служінні антинародному режимові. Цікаво, що за часів Сталіна міграційні теорії були заборонені, а їх носіїв розстрілювали або ж ув'язнювали на довгі роки. Основний аргумент автохтонної теорії для багатьох поки що такий: «трипільці, як і українці, були хліборобами». Про рибалок і ткачів (поліщуків) та про вівчарів (гуцулів) якось не йдеться. Але ж українці — це об'єднання багатьох племен і культур, і кожна гілка нашого народу потребує дослідження, та передусім — відчуття комфортності і потрібності на своїй землі. Незважаючи на те, багато чи мало тисяч років за плечима її предків. Пошани і комфортності потребують і українські вчені-патріоти, які не мають часу й коштів популяризувати свої набутки. Отже, й убезпечувати їх від усних фальсифікацій.

      Колись мешканці України були кордонами відмежовані від решти світу, а ідеологічно — від правдивих «невигідних» знань. Утім складається враження, що й сьогодні хтось намагається розсварити громадськість з науковою елітою, передусім з археологами. На думку Івана Чернякова, фахівці з Інституту археології повинні співпрацювати з фондом «Трипілля», тоді буде менше таких непорозумінь. Але ж і засновники фонду мають уважніше поставитися до людей, які кожне літо проводять в експедиціях, тримають у пам'яті купу фактів і пам'яток, мають змогу робити відповідні висновки. Старші з них видали на основі своїх досліджень не одну книгу, а дехто, щоб готувати молоду зміну, започаткував у Києво-Могилянській академії магістратуру з археології, де найкращі столичні фахівці викладають студентам понад 30 спеціалізованих курсів. На жаль, мало хто з аматорів читає праці таких учених чи, тим бiльше, прислухається до них. Тому й розлітається упродовж кількох років, з вуст уже десятків впливових українців, фальсифікована «семітська теорія походження трипільців Залізняка». Кому це вигідно? Адже учений, якщо уважно почитати його праці (зокрема останню статтю в газеті «Дзеркало тижня»), пише: «Я не вважаю трипільців, що прийшли в Україну наприкінці VІ тис. до н.е. з території Трансильванії та Молдови, ні українцями, ні, тим більше, семітами, як нещодавно помилково написав відомий народний депутат В. Черняк, посилаючись на мою книгу «Первісна історія України» (1999 р.). У ній трипільська культура пов'язується зовсім не з семітами, а з хато-хуритами Анатолії... В. Черняк переконаний, що на Близькому Сході «тільки шумери й хети не були семітами». Незручно навіть нагадувати доктору наук, що, крім семітів, там жило значно більше несемітських народів: хати, хурити, урартійці, еламо-дравиди, а також етноси індоєвропейської мовної сім'ї: палайці, лувійці, фрігійці, карійці, вірмени, філістимляни, мітанійці, сучасні курди... Отож визнання хато-хуритів Малої Азії пращурами трипільців не означає «прасемітизацію» останніх». Трипільці, звісно, залишили свій духовно-культурний спадок українському етносові. Адже, як пише Леонід Залізняк, «більшість дослідників вважають, що формування праіндоєвропейської мови й культури розпочалося в V тис. до н.е. в Південній Україні у ході контактів місцевої людності лісостепового Подніпров'я та Лівобережжя з трипільцями».