Гайдамаку — до Сибiру

Завжди була впевнена, що художник Анатолій Гайдамака, який зробив усі найважливіші національні музеї, дружив із президентом Віктором Ющенком, засідав свого часу в найголовніших худрадах київського і московського рівнiв, має якесь особливе «право першої ночі» на державні об’єкти, держзамовлення, почиває на лаврах у президіях. Розмова, яка відбулася на презентації історично–культурного комплексу «Замок Радомисль», зовсім збила опцію «бронзовий Гайдамака». Більше того, виявилося, що художника годують зовсім не українські музеї і меморіали, а... російські. Від Музею Генштабу до Музею освоєння Сибіру росіянами. Чудні діла твої, Господи.

Меморiал, який порушить кордон

— Зараз лечу в Бухарест, — розповiдає Анатолiй Гайдамака, — починаємо робити Меморіал розстріляним у ході депортації 1941 року румунам і українцям. Після підписання пакту Молотова — Ріббентропа, коли Радянський Союз повернув собi Буковину і Бессарабію від Румунії, кордон пройшов по селах, родинах і долях, половина сімей залишилася по один бік кордону, половина — по інший. На підрадянській території почалися репресії, запровадили колгоспи, люди перелякалися «що за влада така до нас прийшла, що за визволителі». НКВС, бачачи ці настрої, перед війною зробив провокацію: мовляв, вам не подобається радянська влада, то ми вам відкриваємо кордон — ідіть назад. Це було 1 квітня, в день гумору. І народ пішов, десятки тисяч пішли до кордону. А там була засідка з кулеметами. Тисячу розстріляли, а решту — в Сибір. Я ходив по цих селах, там ростуть величезні груші, яблуні, а хат немає — пустки вздовж усього кордону.

— Хто ініціатор створення меморiалу?

— Ініціатори були з української сторони, але тепер вони нi кують нi мелють.

— Це була приватна ініціатива?

— Так, це не державне замовлення. Мене попросили зробити цей меморіал, бо стихійно збираються на тому мiсцi по п’ять тисяч чоловік і поминають загиблих. Музей буде в селі Біла Криниця Чернівецької області й розміститься у вагонах–скотарниках, у яких недостріляних потім везли до Сибіру. Меморіал задуманий у вигляді збитого ключа журавлів, який не долетів і впав розстріляний — білі крила стирчать із землі. Наразі фінансування взяв на себе один румунський патріот, якому дуже сподобався мій проект. Плануємо відкрити меморіал 1 квітня, в день розстрілу, цей меморіал простягнеться на 3,5 км від українського кордону — через колючий дріт — і на територiю Румунії.

— А як же вам дозволять порушити кордон?

— А ми не будемо нічого порушувати, крила тут стоять перед колючим дротом і там — за дротом, з обох боків.

Крім того, я ще працюю у Західному Сибіру — Росія просить зробити Музей освоєння Сибіру росіянами у Кагалимі, це трохи вище Сургута. Фінансує проект «Лукойл». Це буде нова будівля, з нуля побудована. На кінець місяця мені вже треба здати музей.

«Росiяни довiряють i платять»

— Що ще ви робили в Росії?

— Музей Генштабу в Москві, наприклад. Це такий «корпоративний» музей. До 60–річчя Перемоги — зал «Знамя Победы» в Музеї Збройних сил Росії. Це постійна експозиція — з прапором, який майорів над Рейхстагом. Для нього зробили хорошу клімат–контроль–вітрину, яка опускається і піднімається.

— А чом Музей Генштабу робить українець? Росіян не відлякує ваше войовниче прізвище?

— Не лякає. Минулого року я робив експозицію до візиту Медведєва в Китай. Мене десантували за одну добу в Порт–Артур, за годину видали китайську візу — за дипломатичною нотою, і за три дні я зробив експозицію.

— Виходить, ваші головні замовлення і замовники — не в Україні, а в Росії?

— Так. Мене часто запитують, чому це Гайдамака робить експозицію «Знамя Победы» в Москві. У Порт–Артурі запитали в одного поважного чиновника, який мене ангажував, на що той відповів: «Знайдіть такого в Росії. Ми не змогли». У Москві у нас виник один збій — за день до відкриття залу «Знамя Победы» тріснуло скло, генерали переживають, мовляв, не встигнемо, а помічник Медведєва каже: «Ні, ці встигнуть. Я їх бачив у Порт–Артурі». Так складається репутація.

— З якою державною машиною легше працювати — з українською чи російською?

— Мені — з російською: там не вказують, що робити, а довіряють, там швидше приймаються рішення, ну і грошей там більше. А в Україні мені взагалі ніхто нічого не платить — за 10 років не заплатили жодної копійки.

— Але ж ви робили комплекс жертвам Голодомору?

— За Голодомор — нуль, жодної гривні. А всі думали, що я збагатився на державному замовленні. А російська держава одразу платить гонорар: ви — народний художник, ми вас поважаємо.

«Хочу зробити «Хортицю»

— Що ви хочете зробити не на замовлення, а для власного задоволення?

— Я б хотів зробити Хортицю, яку я 20 років рухаю і вона ніяк не зсунулася з місця.

— А чому: немає грошей, немає дер­жавної культурної політики, політичної волі?

— Та нема розуму в держави, поняття державного нема. Там треба робити курган, музей зброї, проводити розкопки, це ціла мекка для туристів.

— А ви пропонували свої рішення?

— Та кому я тільки не пропонував, і Ющенку пропонував...

— А Януковичу?

— Януковичу ще ні. Думаю, він може з принципу це зробити, я б на його місці так і зробив — повтілював би всі ці національні ідеї. Ющенко казав, щоб робили меморіал на Буковині, але його не послухали, а в Румунії тільки проект показав — одразу схопилися. А тепер Віктор Андрійович каже, що це гарний міжнародний проект, і він міг би пом’якшити напругу в стосунках України і Румунії через острів Зміїний... А в мене ще iдеї? Багато. Я всім кажу, що в мене національних ідей кілограмів 20 — готових проектів.

ДОСЬЄ «УМ»

Анатолій Гайдамака, 72 роки.

Народний художник України, лауреат Державної премії ім. Шевченка. Є автором оформлення Державного історико–культурного заповідника на о. Хортиця (1977—88), музеїв Миколи Островського у Шепетівці (1979), Михайла Коцюбинського в Чернігові (1982—1983), Тараса Шевченка у Києві (1984—87), Літературного музею в Одесі (1984—1985), музею Леніна (1980—82; зараз це «Український дім»); художнього вирішення інтер’єрів банку «Україна» в Києві (1994), церкви Святої Трійці (1998—1999, Македонія), художнього оформлення Національного музею «Чорнобиль» у Києві (1994—1996). Створив живописний цикл «Розп’яття» (1988—1990), меморіалів Пам’яті Героїв Крут та Пам’яті жертв Голодомору.