«Виробник зникне — зникне й село»

Цього чоловіка щотижня можна побачити на фермерському ринку Луцька. Фермери довго воювали за право самим продавати вирощену продукцію й таки зуміли переконати владу: лучани тільки виграють, купуючи овочі та фрукти безпосередньо у виробника. І ось уже чотири роки, як міські мешканці скуповуються на фермерському ринку. Олег Галасун, заступник голови Асоціації фермерів і приватних землевласників Волинської області, є керівником цього проекту й одним із найактивніших продавців власної городини.

Овочівництво може бути прибутковим

Суботнього дня застала його на вулиці Глушець, де на відведеному майданчику відбувався нехитрий фермерський торг. Усе, що вивіз на ринок, пан Олег уже реалізував. Залишалося трохи кукурудзяних качанів, але й вони вмить знайшли свого покупця. І хоч ціна ніби й кусалася, люди із задоволенням купували качани по 7 гривень за кілограм. «Тільки не варіть довго. Максимум — десять хвилин. І не соліть», — нагадував чоловік кожному покупцеві.

Та покупці вже добре знали неперевершений смак цієї кукурудзи. Бо навіть цукрові сорти, виявляється, теж є солодкі, дуже солодкі й суперсолодкі. А в Галасуна цих сортів немало. Якщо раніше кукурудзою він засівав лише десять соток, то тепер більше гектара. Бо є попит на цю культуру. Колись із цікавості та від безвиході почав квасити вирощені власноруч капусту, огірки, помідори. Тепер його квашенину знають не тільки лучани, а й у луцьких ресторанах і кафе. Почавши із кількасот кілограмів у 1993–му, тепер вітамінну продукцію родина Галасунів квасить тоннами. Олег за фахом інженер–технолог, має диплом Одеської академії харчової промисловості. Йому ще пощастило попрацювати на колгоспному плодоконсервному заводі у луцькому селі Чаруків, куди приїхав за направленням. Але завод, на якому виготовляли до 50 найменувань консервної продукції, як і колгосп, наказали довго жити. Отож молодому спеціалістові треба було якось виживати на чужині (сам родом із Черкащини): почав займатися овочівництвом.

Галасун на власному прикладі довів, що овочівництво може бути прибутковою справою. Але якою ціною — знає тільки він. Його не можна назвати типовим фермером, бо не обробляє землю сотнями гектарів, а має лише 9 гектарів, на яких працює тільки його сім’я. Господарювання на цих площах якраз дає йому такий дохід, що дозволяє вижити. І не більше. Це при тому, що вирощує овочі не дідівським способом, а використовує сучасні технології поливу, внесення добрив, елітне насіння тощо. Тобто віддачу з кожного гектара має велику.

— Таким, як я, господарям важко виживати поодинці. Тому мусимо якимось чином кооперуватися, об’єднуватися за інтересами. І фермерський ринок, за який ми стільки воювали, — це лише один з елементів цього, — розповідає пан Олег. — Ми хоча ніби й конкуренти один одному, а зрозуміли, що разом ліпше. Разом купуємо насіння, наприклад, бо так дешевше, маємо своїх оптових клієнтів, можемо підстрахувати один одного у багатьох ситуаціях, бо за постійні ринки збуту треба боротися. Нам немає на кого надіятися, окрім як на себе самих. Державі й уряду ми нецікаві. Для одноосібника завжди були умови дискримінаційні. Тепер курс взяли на великотоварне виробництво, і ми знову нікому не потрібні зі своїми проблемами. Якось я майже дві години розмовляв з одним із заступників міністра агропромислового розвитку, розповідав, що треба зробити. Адже ми нічого не просимо в уряду, тільки одного — щоб він лобіював і наші інтереси. Заступник той записав всі наші пропозиції, але потім його перевели десь в область, і більше ніхто нами не цікавиться й не повертається до цієї теми. У Польщі, скажімо, поки рішення з аграрних питань не погодить рада селян, то сейм питання не розглядатиме. У нас спочатку приймають закони, а тоді «всенародне обговорення» проводять.

«Ми не зможемо конкурувати з іноземним інвестором»

— Що найбільше болить вам як одноосібнику сьогодні?

— Звертаються зараз до мене хлопці й кажуть, що мусять реєструвати фермерське господарство, щоб бути платником ПДВ, бо ніхто не хоче у них купувати продукцію. Супермаркету невигідно у мене купувати овочі, бо я не є платником ПДВ. Але він може 60 днів користуватися грошима, вирученими з продажу моєї продукції. Я питаю: чому стільки днів на розрахунок даєте, адже я фактично кредитую вас за так? Без відповіді. Ще у 2005 році прийнято закон про одноосібне господарство, а порядку реєстрації та оподаткування досі не прописано. Як реєструватися, які податки сплачувати — біла пляма. Плачу фіксований податок, бо у мене невеличке виробництво. Не можу дозволити собі тримати бухгалтера чи інших фахівців, бо працюю лише сім’єю.

— Як бачите свої перспективи в умовах запровадження ринку землі? Думаєте, вдасться вижити таким господарям, як ви?

— Питання болюче. Знаю одне: ми ніколи не зможемо конкурувати з іноземним інвестором, який прийде господарювати на нашу землю. І не лише ми, одноосібники, а й великотоварні підприємства теж. Певний час вони протримаються на плаву, але видихнуться. Якщо європеєць бере кредит на закупівлю техніки під 4 відсотки і приходить з цією технікою до нас працювати як з інвестицією, не сплачуючи при цьому податків, то про яку конкуренцію можна говорити? Ось зараз якийсь кооператив з Нідерландів пропонує нам кредит під 19 відсотків. Але для виробництва й такі відсотки не підйомні! Тобто там, у них, 4 відсотки, а для нас 19. Тому держава повинна дати відповідь, хто для неї важливіший: той, хто живе і працює в Україні, чи той, хто приїхав сюди заробляти? При теперішньому тиску на сільгоспвиробника робити ставку лише на великотоварне виробництво — це рівноцінно загибелі українського села. Дві великі агрофірми із сучасною технікою й мінімальною кількістю працюючих можуть забезпечити в районі вал виробництва. А що буде з людьми у селах без роботи та засобів існування? Іноземного інвестора це хвилюватиме менше за все. Навіть наших рідних капіталістів це не дуже обходить. Якщо селянин як виробник зникне, то зникне й село. У тій же Польщі, досвід якої ми вивчаємо, був перехідний період у процесі укрупнення господарств. І там держава в першу чергу зацікавлена, щоб молоді люди господарювали на землі. Їх зацікавлюють дешевими кредитами, створюють сприятливі умови для ведення господарки... Ринок землі потрібен і він буде. Але ключовим має бути питання: для кого і для чого?

Потрібно думати, як поповнювати сільські бюджети, які сьогодні у нас на 80 відсотків дотаційні. Польська гміна заробляє здебільшого за рахунок податку з нерухомості, а наші сільради — з податку на землю. Не треба боятися, що сільськогосподарські землі будуть виводити із виробництва. Хай виводять, але податок мають платити не як за сільськогосподарську землю, а як за нерухомість. І податок немалий! Тоді ті сотні гектарів, що нахапали біля міст, даватимуть хороші гроші до сільських бюджетів і не треба буде думати, чим платити зарплату сільському медику чи де взяти кошти на ремонт клубу. Потрібна нова система оподаткування, щоб доходи залишалися на місцях. Щоб фірми, зареєстровані у Києві, сплачували податки там, де обробляють землю і де їхня техніка розбиває сільські дороги, а не в Києві. Тільки так сільські території можна зробити перспективними й привабливими для проживання, а не депресивними заповідниками.

Є ПРОБЛЕМА

— У нас дивна ситуація з овочами. Вродила гарно городина — погано, бо селянин не має куди її подіти (як цьогоріч вийшло з картоплею). Не вродила — теж недобре, бо ціни ростуть шалено. Як знайти золоту середину?

— З приводу картоплі. Не може селянин працювати собі у збиток. Ціна, за якою сьогодні купують картоплю, не покриває навіть затрат. Не може кілограм картоплі коштувати гривню. Як мінімум 1,50 гривні, щоб був хоч мінімальний дохід. А людям пропонують 80 копійок. Торік був гірший урожай і ціна була хороша, тож люди посадили багато картоплі, сподіваючись заробити. Тобто вклали гроші, а тепер не можуть продати бульбу навіть за собівартістю. А що буде наступного року? Знову посадять менше. Тут питання в іншому: чому уряд не лобіює інтереси українських виробників картоплі? Чому не проштовхує бульбу на ринки? Мало того, чому знову завезли імпортну картоплю без мита? Волиняни у серпні повезли в Одесу свою картоплю, а там в порту вже стоять кораблі з турецькою! Не посередник, а виробник мусить отримати дохід, щоб його знову вкласти у виробництво й виробляти продукцію. Це і є продовольча безпека. Посереднику геть усе одно, якою бульбою торгувати: турецькою чи українською. Продукти харчування дорожчатимуть неминуче. Вони не можуть не дорожчати, коли вартість міндобрив ззбільшилася цьогоріч на 50 відсотків, а шини на трактор подорожчали майже удвічі. У Польщі навесні капуста теж коштувала 10—15 гривень за кілограм. Але зарплата там у 5 разів більша. Отож не треба боятися здорожчання продуктів, треба підвищувати життєвий рівень споживачів. У Білорусі, до речі, овочі нині теж дорогі, капуста по 2 гривні. Але спробуйте завезти туди машину української капусти! Там захищають свій ринок і свого виробника.