Пам’ятник «За віру» видно з усіх куточків Перемишля.
«Краще гір можуть бути лиш гори, на яких ти іще не бував». Саме ці відомі рядки з пісні Володимира Висоцького спокусили українських журналістів на подорож польськими Карпатами. Правда, там вони називаються інакше — Бєщади. Хоча й такі ж мальовничі — зі стрункими смереками, пологими полонинами, сувоями запашного сіна на полях і отарами обабіч доріг, які стережуть кудлаті вівчарки. Тут зовсім нелякані олені й косулі, які користуються своїм «заповідним» статусом і, абсолютно не зважаючи на туристів, нахабно капостять на городах горян. А диких кішок розвелося стільки, що вздовж доріг можна часто зустріти попередження «Обережно, рисі!».
Перша зупинка нашого прес–туру — селище Устрики Дольні. В агросадибі «У Фліка» нас гостинно приймають iз дороги, пригощають запашною кавою і... просять обрати собі велосипед до вподоби. «Тут напевно помилка! Не 30 кілометрів, а три!», — каже одна із журналісток, вчитуючись у програму нашого перебування в Підкарпатському воєводстві. Утiм ніякої помилки. Нам, офісним сидням, і справді доведеться здійснити 30–кілометровий марш–кидок на велосипедах. З’ясовується, що четверо дівчат із нашої групи взагалі не вміють їздити, тож вони залишаються «У Фліка» — пектимуть хліб у печі просто неба під керівництвом усміхненого господаря, який уже почав замішувати тісто...
Маршрут пролягає так званим екомузеєм. Тобто на шляху можна роздивлятися різноманітні пам’ятки: місце, де за радянських часів зруйнували церкву, капличку, старий цвинтар. Біля одного з дворів помічаємо прикордонний стовп iз радянським гербом. Наш провідник пояснює: саме тут до 1951 року пролягав кордон України, який потім «посунули» на підставі міжурядової угоди між СРСР і Польщею. Добрячий шмат української території відійшов полякам. Місцеве населення— бойків — в ході сумнозвісної операції «Вісла» силоміць відселяли з рідних земель на Донбас... Але про українців, навіть 60 років потому, в Устриках Дольних багато що нагадує. Наприклад, за десять кілометрів нам трапилася колишня українська церква Святого Месії. На ній і досі збереглися таблички українською мовою, які сповіщають про будівництво храму та благодійників, за чий кошт його споруджено. А на розташованому поряд цвинтарі багато могил з українськими прізвищами...
Після короткої екскурсії рухаємося далі. Помічаю, що багато садиб у воєводстві займаються зеленим туризмом. Через кожні дві–три хати трапляються вивіски, що запрошують зупинитися на нічліг. «Цей регіон — практично суцільний заповідник. Тут є два національних парки — Мангурський та Бєщадський (останній перебуває під охороною ЮНЕСКО) та приблизно 100 природних заповідників, — пояснює представниця Польської туристичної організації в Україні Олена Бондаренко. — А отже, тут практично немає серйозних промислових об’єктів — це заборонено законом. Тому люди здебільшого заробляють саме на туризмі».
...Коли зморені добираємося до бази, нас частують свіжоспеченим хлібом, намащеним смальцем — традиційним бутербродом поляків.
За обідом господарі розповідають, що в минулому регіон славився нафтовидобутком. Цьому промислу присвячено цілий музей–скансен у місті Бубрка, який ми теж відвідали. Угледівши за ворітьми металеві конструкції нафтових веж, дехто розчаровано скривився — ну що цікавого можна там побачити? Проте екскурсія, на подив, виявилася дуже пізнавальною, зокрема й для розуміння того, наскільки каторжною була праця нафтовиків у минулому. Недарма Іван Франко це яскраво описав у повісті «Борислав сміється».
Важко повірити, але місцеві мешканці довго потерпали від того, що жили на золотій нафтовій жилі. Копали, наприклад, криницю, а докопувалися до чорної смердючої рідини, яка годилася хіба що на змащування возів, консервування деревини та лікувальні досліди місцевих знахарок.
Промисловий видобуток налагодив у 1854 році Ігнасій Лукасєвич. У ті часи свердловини довбали вручну, а нафту просто викачували відрами за допомогою механізмів, схожих на звичайну криницю. Як це відбувалося, демонструють експонати, які збереглися ще з далеких часів Лукасєвича. Схиляємося над однією такою «свердловиною» — на відстані метра півтора булькає чорна смоляниста рідина. Наш екскурсовод пан Тадеуш каже, що то виходить метан. Він часто ставав причиною вибухів і масштабних пожеж. Через це Лукасєвича та його бізнес місцеве населення не любило. Хоча той і займався благодійністю: будував костели, дороги, лікарні. А ще здійснив революційний винахід — гасову лампу. Вогник у скляній колбі дуже швидко здобув популярність. Адже свічки в той час були дуже дорогі, а гас — дешевим, та й давав більше світла. Зараз у музеї діє окрема експозиція старовинних гасових ламп. А в сувенірній крамниці можна купити і симпатичну лампу, і ароматизовану олію до неї. Дехто з колег не втримався і придбав про всяк випадок — попереду ж бо зима із довгими темними вечорами...
По всій території музею відвідувачів застерігають таблички, що курити тут заборонено. Ще б пак! Адже в музеї досі видобувають нафту — до 3,5 тонни щодня. Сьогодні Польща, яка в XIX сторіччі посідала третє місце у світі з видобутку нафти, забезпечує себе власною сировиною лише на 4%. Проте від видобутку не відмовляється — мандруючи від містечка до містечка, нам іще не раз доводилося бачити то тут, то там свердловини, які працюють.
Альтернатива для тих, хто не любить дертися в гори пішки або на велосипеді, — пізнавати їх із висоти кінського хребта. Така нагода випала нам у селищі Волосате, де розводять гуцульських коней (гуцулів, або гуцуликів, як їх називають). У 1979 році ця порода отримала статус реліктової, і тепер ретельно охороняється. Гуцули вирізняються добрим норовом і невисоким зростом, тож цілком придатні для поїздок не надто досвідчених туристів, — запевняли нас у Волосатому. В 1630 році такий собі пан Дорогостайський писав про цю породу: «спокійний, але б’є боляче». (Цікаво, чи знає про це Віктор Янукович, якому в лютому цього року польський колега Броніслав Коморовський подарував пару гуцуликів?). А українські журналісти переконалися, що це ще й дуже хитрий кінь: відчуваючи не надто впевненого вершника, гуцулик замість протоптаної стежки навмисне йтиме там, де вершника боляче хльоскатиме по обличчю гілля. Але якщо з конем удалося порозумітися, задоволення від прогулянки — гарантоване.
Наш прес–тур завершується у Перемишлі, який також колись був українським містом. У кав’ярні, де ми зупинилися пообідати, на столах уперше без нагадувань ми побачили хліб (поляки його їдять лише на сніданок, і ніколи — за обідом чи вечерею). Почали жартувати, що тут, напевно, українців приймають не вперше. Все виявилося ще простіше: хазяйка цього закладу — українка. До сьогодні 30% мешканців міста — це етнічні українці. У місті є центр української культури й греко–католицький собор, що належить українській громаді.
У тисячолітньому Перемишлі все оповито духом минувшини: в місті збереглися давнє планування вулиць i чимало старезних будинків. Головна ж Ринкова площа залишилася незмінною практично з XVI століття, а бруківка, якою вона вистелена, пам’ятає і карети, і шурхіт кринолінів, і бурхливе торжище, що колись було на цьому майдані. Вражають своєю красою і величчю місцеві костели: францисканців, кармелітів, єзуїтів та реформаторів, а також готичний замок. А місцевий музей дзвонів та люльок, кажуть, є єдиним таким у світі.
...На околиці міста, біля вражаючого за розмірами пам’ятника «За віру», підіймаємося на високий татарський курган. Гід довго інтригує, чому саме це насипане штучно узвишшя так називається. Проте «правнукам козацьким» з України одразу стає все зрозуміло — тут у давнину запалювали сигнальне вогнище на випадок нападу непроханих гостей зі степу. З гори його було добре видно, тож мешканці міста мали час заховатися або підготуватися до оборони. Звідси до кордону з Україною кілометрів 15. Кажуть, із кургану за хорошої погоди видно прикордонний перехід, а вночі — навіть вогні Львова...
P.S. Автор вдячний Польській туристичній організації та компанії TravelSIM за організацію поїздки.
Сконцентрувавши найбільше міжнародних банків та облаштувавши у своєму порту базу для найбiльших круїзних лайнерів світу, воно справляє враження пістрявого космопорту, в якому комфортно почуваються представники найнесподіваніших етносів і націй. >>
...Шрі-Ланка з’являється під крилом літака зненацька і нагадує згори зелений листок, що загубився серед смарагдово-синіх вод Індійського океану. Більша частина острова вкрита густими тропічними лісами, помережаними звивистими лініями численних ланкійських рік. >>
На Поділлі серед природних феноменів більш відомі Дністровський каньйон та Подільські Товтри, які, за результатами iнтернет-опитування, потрапили до семи чудес природи України. Адже вони доступні погляду кожного. А про занурений у вічну темряву світ подільського карсту, масштаби якого важко піддаються уяві і який тільки частково відкрив свої таємниці, знає обмежене коло осіб. >>
Якщо є бажання пізнавати щось нове, відсутність закордонного паспорта і кругленької суми не перепона. Святковим дивом може стати подорож в Україні. І необов’язково їхати у розрекламовані Львів, Чернівці, Ужгород чи Київ. Про нові маршрути і їх цікавинки розповiдають ведучі подорожніх рубрик на телеканалах Валерія Мікульська і Наталія Щука. >>
Стереотипи — річ уперта: більшість вважає, що курортна Туреччина — то передусім Анталія. І весь прилеглий до неї південний регіон — Аланія, Кемер, Белек... Туди вітчизняні турфірми традиційно скеровують клієнтів, пропонуючи готелі на різні смаки, туди відправляють чартерні літаки. >>
Ми йдемо по маршруту, прокладеному понад тисячоліття тому. На шляху — вимурувані з дикого каменю церкви, обнесені кріпосними стінами монастирі й замки феодалів, середньовічні притулки для пілігримів (альберге) і харчевні. А попереду, позаду — пілігрими, що йдуть в одному напрямку — до іспанського міста Сант-Яго де Компостела. >>
