Українці–казахстанці

Уже багато хто з них народився не в Україні, а в Казахстані. Їхні батьки опинилися тут за різних обставин: когось привезли у вагонах–«теплушках» відбувати покарання за політичними статтями чи на поселення ще в роки сталінських репресій, а хтось приїхав сюди добровільно під час так званої цілинної епопеї вже в часи Хрущова. Хоча зустрічаються й українці, чиї прадіди поселилися у Казахстані ще з часів царської Росії. Сучасні українці Казахстану залюбки їдять вишукані страви з конини та баранини, завзято нахвалюють казахський плов на противагу узбецькому, п’ють кумис, але й про сало з борщем не забувають. При цьому українська діаспора в державі Назарбаєва є третьою за чисельністю серед українських громад світу (після української діаспори в Росії та США). Згідно з останнiм переписом, громадянами Казахстану є понад 330 тисяч українців. Утім очільники етнокультурних центрів українства кажуть, що насправді «їхнього цвіту» тут не менше мільйона, бо нині заповнення графи «національність» у паспорті стало справою добровільною. Потужність української громади засвідчив і нещодавно проведений в Астані Перший міжнародний фестиваль української народної творчості, на якому пощастило побувати й журналісту «УМ».

Кому Христос, кому — Аллах

Шоста ранку за місцевим часом. У сучасному аеропорту Астани, побудованому у вигляді велетенської юрти, ми разом з головою Української всесвіт­ньої координаційної ради Михайлом Ратушним проходимо митний контроль. Прикордонників неабияк зацікавили запаковані книжки. «Ми маємо перевірити вашу літературу на предмет екстремізму», — каже один iз них і починає вiдкривати коробку. Побачивши чимало дитячої літератури для єдиної в Середній Азії української школи та примірники «Кобзаря» добре відомого тут акіма Таразі (так казахи з повагою називають Тараса Шевченка), прикордонники пропускають нас далі.

«Не дивуйтеся щодо перевірки книжок, — уже пізніше пояснює нам український підприємець Володимир Скрипник, який також є співголовою громадської ради українських громадських організацій Казахстану при амбасаді України. — Згідно з Конституцією республіки, політизація етнічного та релігійного питань суворо заборонена, а за найменші конфлікти на цьому грунті передбачено кримінальну відповідальність».

Уже перший день перебування в Астані засвідчив, що різні релігійні громади можуть цілком мирно уживатися в одній азійській країні. У центрі столиці можна побачити не лише величні мечеті, а й гарні християнські церкви. Одна з них — собор УГКЦ, зведений у візантійському стилі місцевою парафією Святого Йосифа Обручника. Церква українських греко–католиків виросла поруч з адмінбудівлею МВС Республіки Казахстан і навіть водогін прихожани підвели до храму від міліцейського відомства. Там без проблем пішли назустріч.

«Ми з усіма релігійними громадами підтримуємо добрі стосунки, — розповідає настоятель парафії Олег Здреник, уродженець Львівщини. — От представникам РПЦ дуже сподобався наш храм, попросили дозволу дещо перекреслити й потім звели подібний собор».

У соборі лишилося завершити внутрішні оздоблювальні роботи, а поки що усі богослужіння проходять у підвалі сусіднього католицького костелу. Служба ведеться українською мовою, щоправда, під час читання притч настоятель переходить на російську, адже серед його пастви є й казахи. Їх отець Олег знаходить переважно у селах, де започатковує нові осередки вірних. Задля виконання своєї пастирської місії йому доводиться іноді долати сотні кілометрів. УГКЦ також має чисельну паству в сусідніх Карагандинській та Павлодарській областях.

Кому УПА, а кому — «Оберіг»

Громадські організації українців у Казахстані об’єднують Асоціація «Українці Казахстану» (очолює Михайло Парипса) та Рада українців Казахстану (очолює відомий бізнесмен Юрій Тимощенко). Асоціація й Рада та їхні очільники поки що важко знаходять спільну мову, і хоча й говорять, що «їхні двері відкриті для колег з іншої сторони», але «віз і нині там». Бо одні вказують іншим, що замість заробляти на українському питанні варто у нього вкладати власні кошти, а у відповідь чують закиди про надмірну любов до шароварщини. Що й казати, навіть у Казахстані є актуальним відоме прислів’я: «Де два українці — там три гетьмани».

Перший крок до єднання Асоціації та Ради певною мірою зробило посольство України в Казахстані — під його патронатом створено громадську раду з представників обох республіканських українських об’єднань та регіональних етнокультурних центрів українців. До порозуміння закликав представників двох потужних центрів діаспори й голова УВКР Михайло Ратушний, за ініціативи якого окремі з них вперше за останній час поговорили про можливу співпрацю.

Та й через що сперечатися: українське питання, сприяння етнічній самоідентифікації діаспорян, підтримка народної творчості тощо стоїть на порядку денному обох громадських об’єднань. Але є й відмінності. Під «крилом» Асоціації, наприклад, чималим накладом виходить україномовний тижневик «Українські новини», який ще й фінансується з держбюджету, як і інші газети нацменшин. Головний редактор тижневика Тарас Чернега та його колектив приділяють чимало уваги трагічним сторінкам української історії — Голодомор, збройна боротьба УПА, героїчні постаті Степана Бандери та Романа Шухевича тощо.

Натомість Рада досягла чималих висот у проведенні фестивалів української народної творчості, які проводяться за фінасової підтримки пана Тимощенка і розмаху яких може позаздрити будь–яка інша етнічна меншина у Казахстані. Бізнесмен, який водночас є заступником голови Асамблеї народу Казахстану (а головою є не хто інший, як президент Назарбаєв), уже за півтора роки планує завершити зведення українського національно–культурного центру «Оберіг». Центр площею у 6 тис. метрів квадратних (у який вкладено не один мільйон доларів) являтиме собою три висотки різної поверховості, що в комплексі нагадуватимуть тризуб. Один поверх віддадуть під офіси регіональним громадам українців.

«У центрі «Оберіг» також буде готель, ресторан національної кухні, українська бібліотека, аптека й навіть обмінник валюти, щоб наші гості з України могли гривні поміняти на тенге, — розповідає дружина пана Тимощенка Тамара Ширмер й одразу жартує. — А ще обов’язково хочу магазин українських сувенірів та книжковий магазин, думаю, що відхоплю у чоловіка ще один поверх!»

Мову калинову люблять різні раси

Лише вдумайтеся: майже п’ятсот учасників з усіх регіонів Казахстану (загалом 59 творчих колективів та солістів), майже дев’яносто пісенних та танцювальних номерів та тривалість концерту близько шести годин. Щоб узяти участь у Першому міжнародному фестивалі української народної творчості в Астані, багатьом колективам доводилося їхати з найвіддаленіших куточків країни й подолати одну, а то й дві тисячі кілометрів. І все це лише заради того, щоб два–три рази вийти на сцену з номером, не довшим за три хвилини.

Така подія не пройшла поза увагою інших країн — на фестиваль української діаспори прийшло 16 послів іноземних держав iз дружинами. «Такого фестивалю наших діаспорян навіть у Канаді чи США не побачиш, — захоплено ділився згодом враженнями пан Ратушний. — А вік учасників який! Від чотирьох до вісімдесяти років і всі живуть Україною. На концерті я не відчував, що перебуваю за кордоном».

Із розмов з учасниками автор дізнався, що вражаючі сценічні костюми (у них часто переплітаються українські та казахські мотиви) вони шиють на голому ентузіазмі. А серед добре відомих народних пісень виконувалося і чимало вже підзабутих в Україні. Серед особливостей: чималий пласт народної творчості має західноукраїнське коріння — переважно гуцульські танці та пісні (як наслідок сталінських репресій щодо засуджених бандерівців та виселених членів їхніх сімей). Наприклад, «Гуцулку Ксеню» натхненно співали старенькі українки у залі.

Місцевий колорит має популярна тут пісня «Україночка–казахстаночка». А взагалі наші пісні та танці неабияк до вподоби казахам. Погодьтеся, дещо екзотично бачити тріо дівчат–казашок у віночках та вишиванках, які без жодного акценту співають «Два дубки». Або юного нащадка кочовиків, який бездоганно виконує гопак разом із русявими хлопцями. «Серед учасників лише невеличкий відсоток зі змішаних українсько–казахських сімей, — пояснює «УМ» організатор фестивалю пан Тимощенко. — Просто багатьом казахам українська культура до вподоби, вони залюбки відвідують наші вокальні ансамблі та танцювальні колективи».

«Алтайські візерунки», «Забава», «Берегиня», «Хуторянка», «Оксана», «Марічка», «Ясочка», «Панночка», «Альтаїр», «Станиця» тощо — подібних соковитих назв творчих колективів діаспори у Казахстані вистачає. З 2006 року вони приїжджали на фестиваль, щоб себе показати та на інших українців–казахстанців подивитися. За їхніми словами, у великих містах українці нерідко самоусуваються від рідного коріння, натомість у селах чимало талантів, які зберегли традиції з часів переселення з великої України. Але часто між ними тривалі відстані, тож донести культуру один до одного можна лише завдяки подібним фестивалям як на республіканському, так і на обласних рівнях.

Цього ж року фестиваль уперше отримав статус міжнародного — участь у ньому взяли представники Сибірського центру української культури «Сірий клин» iз сусіднього російського міста Омськ. А з України приїхали народні артисти Олег Дзюба і Володимир Болдарєв та вокальна група «Нексі». Натомість концертну залу просто «порвав» гість iз Москви, народний артист України Руслан Кадиров. Овації не стихали ще дуже довго після виконання цим оперним співаком пісень «Дивлюсь я на небо» та «Чорнобривці». Екзотики додавала ще й темна шкіра виконавця, якому любов до України прищепила мати.

Уже після концерту, коли організатори, керівники творчих колективів та інші гості відпочивали за по–східному щедрим дастарханом (столом. — Ред.), одна з очільниць українського центру сказала захопливо й по–доброму, але дещо не політкоректно: «Руслане, я ніколи не думала, що негр може так чудово співати українських пісень! Спасибі вам!». Артист із чеченським прізвищем одразу встав і сказав, як відрізав: «Я не негр! Я українець!».

І тут Табачник «відзначився»!

Звісно, в української діаспори Казахстану вистачає і проблем. Головна з них — освітня. Під час засідання громадської ради українців у вітчизняній амбасаді учасники нарікали на міністра освіти Дмитра Табачника за відміну квот для молодих закордонних українців, за якими ті могли вступати в українські ВНЗ на бюджет.

«У випадку з українцями Казахстану йшлося про якісь дві сотні місць в українських університетах та інститутах, але Мін­освіти, мабуть, вигідніше приймати іноземців із країн третього світу на контракт, — додав голова УВКР Михайло Ратушний. — І це тоді, коли українська влада має намір активізувати роботу з закордонним українством, збільшує фінансування, зокрема по лінії МЗС. Ми обов’язково піднімемо це питання в Україні, направимо звернення щодо болючого питання квот та інших проблем як до Міносвіти, так і до Кабміну».

За словами Надзвичайного і повноважного посла України в Казахстані Олега Дьоміна, останнім часом «йде страшний відтiк слов’янського населення на навчання в Росію». Їдуть де поближче — на Урал, в Томськ та Омськ. «Але ж раніше українці Казахстану залюбки їхали навчатися в Україну, й не лише за технічним фахом, бо багато наших вчилося у Ніжинському, Полтавському та Вінницькому педагогічних інститутах», — каже пан Дьомін.

Уже на іншій зустрічі — з заступником голови Асамблеї народу Казахстану Єрали Тугжановим — дізнаємося, що в країні успішно функціонують недільні школи етнічних меншин, є серед них і українські. Але, на його думку, українці проявляють мало ініціативи у цьому питанні, хоча держава готова їм усіляко сприяти. Доказом є численні поліетнічні школи, в яких вивчають обов’язково державну казахську мову, офіційну російську, дві, а то й більше іноземних (англійська, німецька тощо), а також мову національної меншини.

«Турки відкривають у нас, у Казахстані, школи зі своїми викладачами, корейці для таких поліетнічних шкiл везуть iз Кореї навіть парти власного виробництва, а от українці поки що пасивні», — констатує пан Тугжанов.

Спроба стоврити українську школу була в Костанаї, але, за словами голови українців Костанайщини, відомого письменника та журналіста Анатолія Тарасенка, не вдалося набрати необхідну кількість дітей. Посол Дьомін вважає, що українську школу в Костанаї ще можна створити: «Треба допомогти такій школі коштами та технічним забезпеченням, і тоді батьки зі своїми дітьми у черзі до неї стоятимуть!».

Тож поки що єдиною українською не лише в Казахстані, а в усій Середній Азії є гімназія №47 в Астані. Учні зустрічають нас в українських та казахських національних костюмах. Після традиційного хліба–солі пробуємо ще й кумис. Тут залюбки навчаються не лише українці, серед школярів представники чотирнадцяти національностей. Діти вільно володіють як українською, так і казахською та російською.

«Батьки наших учнів у перспективі бачать дітей студентами провідних університетів України», — пояснює вчителька української мови та літератури Наталія Глущенко. Сама вона вийшла заміж за громадянина Казахстану, але свого паспорта з тризубом не позбулася. «Я ще планую повертатися в Україну й чоловіка спробую перетягнути», — каже жінка.

От тільки 170 учнів гімназії (разом із групою дошкільнят) повинні навчатися у дві зміни, адже школа розташована у маленькій будівлі колишнього дитячого садка. Україна свого часу планувала докластися до розширення гімназії й будівництва поруч з новим корпусом. Бізнесмен Юрій Тимощенко долучився до справи: сплатив 20 тисяч доларів США за розробку проекту нової школи на шістсот місць з актовою залою та спортзалом. «Усі гальма з боку української сторони, — каже Юрій Євгенович. — Проект школи вже третій рік пилиться десь під сукном в Міносвіти України».

* * *

Пiсля повернення з Астани в аеропорту «Бориспіль» Михайло Ратушний підбив підсумки поїздки. Головний з них — українська громада хоча й велика та численна, але непогано організована. І хоча між окремими загальнонаціональними об’єднаннями українців Казахстану інколи й виникають непорозуміння, але вони продукують цікаве громадське та культурне життя своєї нації за тисячі кілометрів від України. Тим більше що ставлення влади Казахстану до української діаспори позитивне, на відміну від інших держав (зокрема сусідньої Росії), тож наші співвітчизники почуваються тут доволі комфортно.

ДОВІДКА «УМ»

Першими українцями на казахській землі вважаються вислані до північного Казахстану (Західний Сибір) учасники Коліївщини, придушеного у 1768 році гайдамацького повстання. Активне формування української етнічної групи в Казахстані починається у другій половині XIX ст. (після скасування кріпацтва), у пошуках вільних земель сюди переселялися селяни з малоросійських губерній Російської імперії. На початку ХХ ст. унаслідок столипiнської аграрної реформи до Казахстану переселилося понад 100 тис. українців.

У 30–ті роки, під час колективізації, сюди примусово виселили чимало розкуркулених українських селян — близько 64 тис. сімей. У цей період в республіці перевели на українську мову навчання 400 шкіл! Згодом політику українізації в Казахстані згорнули на користь русифікації. У 1939—1940 роках, після приєднання Західної України до УРСР, чимало галичан та волинян було депортовано до Казахстану. На початку війни з гітлерівською Німеччиною сюди евакуювали заводи та десятки тисяч фахівців з України, багато з яких лишилися тут назавжди. Чимало українців лишилися в Казахстані і з періоду освоєння цілини в 1954—1960 рр. Робітничі колективи низки радгоспів у Кустанайській та Акмолинській областях майже повністю складалися з українців.

Згідно з переписами, у 1989 році в Казахстані проживало 896,2 тис. українців (5,4% населення республіки), у 1998 р. близько 796 тис. громадян самоідентифікували себе українцями. Нині ж удвічі менше. Українці розселені переважно на півночі Казахстану. Більшість живе в Караганді, Астані, Павлодарі, Семипалатинську, Талди–Кургані, Шортанди й Алмати, а також у місцевостях навколо цих міст. В окремих районах Костанайської області, яка є житницею республіки (дає третину хліба), українці складають більшість відносно інших етнічних груп.

Соцдослідження, проведені в останні роки, засвідчили, що, незважаючи на тривале перебування українців в іншому етнічному середовищі (а 27% їх народилися вже в Казахстані), вони в цілому зберегли етнічну самобутність. Так, українською мовою володіє переважна більшість опитаних: 36% — вільно, 24 — досить вільно, 16 — із труднощами, 15 — можуть порозумітися і лише 8% не володіють зовсім. 61 % опитаних хотіли б дати дітям середню освіту в школах з українською мовою навчання.

ПРЯМА МОВА

Валерій Вишниченко,
депутат Мажилісу:

— Казахстан — багатонаціональна країна, у нас 140 етнічних груп. Тож, згідно з конституційними змінами 2007 року, наш двопалатний парламент має не лише політичне, а й національне представництво. Верхня палата — сенат, формується за рахунок представників областей (по двоє від кожної) та так званого президентського списку — це ще 15 сенаторів. Серед сенаторів є двоє українців — панове Бортник та Кубайчук. Нижня палата — Мажиліс — формується переважно політичними партіями згідно з пропорційною системою, їм належить 98 мандатів. Але ще 9 мандатів надається Асамблеї народу Казахстану, яку очолює президент Нурсултан Назарбаєв і заступником якого є українець Юрій Тимощенко. Асамблея обирає дев’ятьох депутатів зі своїх лав, які представляють, як правило, найчисленніші діаспори країни. Я етнічний українець у четвертому поколінні переселенців (мої пращури прийшли сюди ще 120 років тому, за царя), є одним iз депутатів Мажилісу, обраних Асамблеєю. За законом, ми маємо представляти в парламенті інтереси всіх етнічних груп, а не лише своєї. У рамках законодавчої бази ми розвиваємо етноси, мови, культуру тощо. Але, звісно ж, українським питанням я також переймаюся. Тим більше що я уродженець Кустанайської області, де мешкає одна з найчисленніших українських діаспор у Казахстані. Наприклад, у Федорівському районі області третину населення складають українці, далі за чисельністю йдуть казахи, а на третьому місці — росіяни.

Хочу підкреслити, що українська нація талановита та здібна, ми завжди досягали професійних успіхів, знаходили своє місце в житті далеко за межами України. Назву прості цифри: в Казахстані 1746 українців займають відповідальні державні посади, у тому числі — 76 українців займають політичні державні посади (тобто вони є депутатами різних рівнів, міністрами, членами уряду, акімами (керівниками. — Ред.) областей, районів, міст та сільських округів).

ПАМ’ЯТЬ

Слідами Кобзаря — на джипах

Менше двох iз половиною років лишилося до вшанування 200–річчя від дня народження Тараса Шевченка, яке Україна і Казахстан мали б відзначати спільно. Діаспора жартома називає Тараса Григоровича першим неофіційним послом України в Казахстані або найвідомішим представником української діаспори. Пам’ятники Шевченку є в місцях його заслання, в Мангістауській області — в місті Форт–Шевченко (колишній Новопетрівський береговий форт на півострові Мангишлак, де він ніс солдатську службу і де нині є меморіальний музей його імені) та в обласному центрі Актау, який до 1991 року мав назву Шевченко.

Голова української громади Мангістауської області Тетяна Лєсніченко вважає, що пам’ятник Кобзарю в Актау, який 28 років тому подарувала місту Черкащина, є кращим у світі. «Тут Тарас Григорович провів найважчі сім років у своєму житті, а я живу 36 років, i діти вже виросли», — каже пані Тетяна і додає, що в казахів області й досі найпопулярнішим іменем є Тарас.

Пам’ятник Кобзарю є і в колишній столиці Казахстану Алмати. Невдовзі буде зведено пам’ятник Тарасу і в новій столиці — Астані, поруч із Палацом молоді. У відповідь у Києві спорудять пам’ятник казахському поету Джамбулу Джабаєву.

Українці з Актюбінської області пишаються тим, що в їхніх краях також бував Кобзар, коли навесні 1848 року його включили до Аральської експедиції. У 1851 році Шевченка взяли креслярем ще й в експедицію в гори Каратау. Нині за маршрутами цих експедицій популяризують туристичні ралі на джипах. Українська діаспора запрошує проїхатися Тарасовими шляхами і власників джипів з України.