Альмодовар ховається в деталях

Вихід нового фільму цього знаменитого іспанця — завжди подія, незважаючи на те, чи прихильники його кіномови, вийшовши із залу, захлинатимуться від захоплення, а чи знічев’я знизуватимуть плечима. Останній фільм режисера, що з’явився в українському прокаті, схоже, належить до другої категорії. «Шкіру» (а це екранізація роману Твєррі Жонке «Тарантул») не відзначили на Каннському кінофестивалі, іспанська кіноакадемія не номінувала її на «Оскара», але все ж ця картина входить до списку «Треба подивитися».

По–перше, в ній грає Антоніо Бандерас — улюблений актор Альмодовара й найближчий його друг у 1980–ті: це перша його поява у фільмі режисера за останні 20 років. Альмодовар доручив Бандерасу роль хірурга–перфекціоніста Роберта Ледгарда, схибленого водночас на двох пунктах — втраті дружини й дочки та на наукових експериментах. Після низки нещасних випадків він вирішує зайнятися створенням штучної людської шкіри й досягає значних успіхів у цьому. Але ж відомо, що ціна подібних наукових пошуків може бути досить високою. На Бандераса була покладена відповідальність зіграти особистість багатогранну: скрупульозного вченого, холоднокровного вбивцю, пристрасного коханця — що він чудово реалізував. А доказом цього можуть бути свідчення представниць прекрасної статі — вони би, не задумуючись, лягли на операційний стіл, загіпнотизовані поглядом найвідомішого мачо іспанського кінематографа, дарма, що в його смолянистій гриві вже зблискує срібло.

По–друге, «Шкіра» — це композиційно досконалий фільм (таке враження, що, складаючи картинку, режисер рівнявся на головного героя — пластичного хірурга, який клаптик за клаптиком збирав своє творіння — жінку Веру). У жодному кадрі немає зайвої деталі: чи то сцена занять йогою красуні Вери (Елена Аная) у футуристичному костюмі від Жана–Поля Готьє, чи сюжет зі схибленим зведеним братом хірурга, який кумедно вихляє хвостом, розгулюючи у карнавальному костюмі тигра (тут не варто було би всі лаври кидати до ніг режисера, а віддати їх оператору Хосе Луїсу Алкаіне). Хоча зайвість не є тотожною надмірності — на це Альмодовар ніколи не скупився. Але якщо насиченість кольорів сприймається за фірмовий знак режисера, то кітчевий мікс жанрів із ухилом до мелодрами викликає найменше розуміння.

А це вже третя причина не пропустити «Шкіру» — щоб зрозуміти, що ж хотів сказати режисер, який останні 20 років задавав тон у кінематографі. Базисно його фільм — переспів давньогрецького міфу про Пігмаліона і Галатею, тому виникає спокуса трактувати цю історію відповідно до тієї традиції. Пігмаліон (Роберт Ледгард) створив свою Галатею (Вера), й, окрилений досконалістю своєї роботи, прирівнює себе до бога (коли запевняє, що трансгенез позбавить людство від багатьох хвороб і зробить його досконалішим), проте, як відомо, боги не люблять, якщо смертні дозволяють собі зайве, й жорстоко їх за це карають. У будь–якому випадку, створивши «Шкіру», Педро Альмодовар привертає увагу до однієї із найбільш дискусійних тем іцц дає нам відчути насолоду від споглядання витвору візуального (кінематографічного) мистецтва.

P.S. У Києві фільм можна переглянути зокрема у кінотеатрі «Київ».