Він працював над такими популярними діснеївськими мультфільмами 90–х, як «Русалонька», «Красуня і чудовисько», «Аладдін», «Король Лев». Зібравши всі знання на кращих американських студіях — Disney, DreamWorks, Warner bros, — Макс Ховард створив власну консультаційну групу і як досвідчений гуру допомагає меншим студіям по всьому світу створювати власні анімаційні проекти.
В Україну Макс Ховард потрапив як спеціальний гість анімаційного фестивалю «КРОК», під час якого має дати майстер–класи на теми «Акторство в анімації», «Сюжет в анімації» та «Продюсування фільмів». І поки він ділиться цими знаннями з вибраним колом на «кроківському» пароплаві «Принцеса Дніпра», «УМ» передає ширшій аудиторії його міркування й певні знання, записані під час ексклюзивного інтерв’ю.
— Чому ви залишили роботу в провідних студіях і вирішили перейти до власної справи?
— На це була пара причин. Головна — я побачив до того не існуючу можливість виробляти власні фільми поза великими студіями. Так, є багато незалежних фільмів, щороку в Америці знімають 200—400 картин, при цьому анімаційних було всього 2–3, тепер, ймовірно, — 15—20. Оскільки в мене немає студії, я можу зосередитися на пошуку цікавих сюжетів, підборі анімаційних технік і робити фільми для різних аудиторій. Наприклад, у такій великобюджетній студії, як Pixar, сценарії для мультфільмів iз вузькою цільовою аудиторією не пройдуть. Тобто ми можемо робити фільми, за які великі компанії не візьмуться.
— Чим ви конкретно займаєтеся?
— Я працюю зi студіями з Індії, Китаю, Бразилії, Великої Британії та США. Також консультую людей: наприклад, один американець має цікавий сценарій і цікаву технологію, і я допомагаю йому в його проекті. Я не шукаю гроші, я направляю, куди можна подати проекти. Я також допоміг одній бразильській студії знайти сценариста з Лос–Анджелеса, бо їм потрібна була історія англійською, яка могла би усунути бар’єри між культурами.
— Чи існує формула створення успішного анімаційного проекту?
— Ні. Всі фільми мають певну структуру — початок, середина, кінцівка, але як такої формули не існує. Навіть Стівен Спілберг робив провальні проекти. Це як робота знаменитого кухаря: ти знаєш потрібні інгредієнти, але немає гарантії, що все вийде так, як задумувалося. Хоча я б себе поправив: хороший кухар завжди приготує хорошу страву, а от хороший кіновиробник не завжди здатний зробити хороше кіно. Наприклад, «Сталевий гігант», над яким я працював, отримав хороші відгуки преси та серед професіоналів, проте не мав хороших касових зборів: тут можна звинувачувати маркетинг, але фільм просто не захопив уяву глядачів.
— Існує твердження, що американські фільми більше націлені на комерційний успіх, натомість ми росли на мультиках, зроблених у Радянському Союзі, що мали виховний характер або філософську складову. Зрештою ця традиція продовжується. Ви з цим згодні?
— Обидві системи — капіталізм та комунізм — мають свої вади. Капіталізм націлений на швидкі прибутки, але згодом ми стикаємося з «довгограючими» проблемами. А в часи комуністичного режиму була можливість працювати, але не завжди можна було робити те, що ти хочеш. Зараз у вас є свобода, але важко з фінансовою підтримкою.
От кожен тут, хто хоче щось зробити, створює продукт, який нагадує туристичну рекламу України… Недавно я був у Вірменії — вони там зараз зосереджені на пошуку вірменських сюжетів. Але чи варто? Треба знайти історію, що була б цікава й іншим народам. Такі сюжети створювали Шекспір та Чехов. У вас сильна традиція анімації, ось чому 20 років тому Disney забрав до себе Сергія Кушнерьова, одного з ваших кращих аніматорів (працював над фільмами «Острів скарбів» й «Айболить»).
— До речі, розкажіть цю історію, як ви «вкрали» у нас Сергія Кушнерьова.
— На той час я керував філією Disney у Флориді. Студія якраз потребувала висококваліфікованих мультиплікаторів і розробила програму з пошуку чотирьох спеціалістів зі Східної Європи. Коли мене залучили до цієї програми, то цю четвірку вже знайшли: двох — iз Хорватії, одного — з Росії й одного — з України. Ці аніматори мали приїхати в Орландо, до мене. Я поцікавився, чи вони знають англійську. Мені відповіли, що вони зазначили це в анкеті. Але ж я знав, що жоден із них не є англомовним. Це були 1990—91 роки, і, звісно, якщо людям з цього регіону випав шанс працювати на Disney, то такий момент, як незнання мови, їх не міг зупинити. Після цього я з ними зустрівся. Звичайно, жоден не володів англійською. Тоді я знайшов учителів і щотижня особисто телефонував із Америки: «Сергію, як у вас там погода?». Після довгих пауз чув відповідь: «Погода хороша». З часом їхня англійська покращилася, вони стали успішними працівниками на студії й досі залишаються в Америці.
Разом із Сергієм ми працювали над «Духом» (Spirit). Він робив «Покахонтас», «Короля Лева», «Аладдіна». Я знаю, що Сергій разом зі своїм напарником думали відкрити тут школу анімації й студію, він мене просив, щоб я допоміг iз цим, із розробкою фільмів. Усе, що треба було, — це знайти гроші. Ці люди дуже амбіційні. Сергій не зміг досягнути висот, допоки не виїхав з СРСР.
— «КРОК» заанонсував, що під час перебування в нашій країні ви спробуєте знайти цікаву історію, бо, мовляв, Україна має багату культурну спадщину. Це був комплімент чи ви серйозно?
— Це комплімент. Але я дійсно весь час у пошуку. Наприклад, понад рік тому була така історія. Одна старша пара подорожувала із собакою неподалік Великого бар’єрного рифу, що десь за 30 кілометрів від суші. Собаку звали Софі Такер, була така знаменита свого часу актриса, яка наприкінці кар’єри розважала старих людей на круїзних пароплавах. І от цей пес випадає за борт, усі пошуки виявляються марними, і про нього забувають. А за кілька місяців на одному з островів, які, до слова, є безлюдними, знаходять собаку з нашийником: виявилося, що це загублена Софі Такер. Як на мене, з цього можна зробити цікаву історію: як собака плив у воді, що кишить акулами, як дістався до безлюдного берега, як там виживав три місяці, як ця домашня тварина, що навіть не знає, що таке консерва, бо завжди харчувалася стейками, зустрічається з дикими мешканцями острова. Тобто це історія про «собачого» Робінзона Крузо. Я шукаю універсальні історії, адже більшість країн має казку на кшталт «Попелюшка» чи «Ромео і Джульєтта».
— Тобто унікальні сюжети, скажімо, з нашої історії не будуть успішними?
— Можуть, якщо це не пропаганда. Такі історії можуть бути успішні в Японії, бо там усі, від малого до великого, люблять мультики, або в Росії, бо це величезна країна. Але Україна не має такого великого ринку, вам треба експортувати. Якщо первинною метою української анімації буде експорт української культури, то не думаю, що це себе виправдає. Мотивацією має бути розповідь великої історії, і тоді Україна від цього виграє.
— Цікаво, а ваші діти допомагали вам якоюсь підказкою в роботі над створенням мультиків?
— Такого випадку я пригадати не можу. Хоча діти — чудові експерти цього ринку! Вони точно не люблять злодіїв, а люблять героїв. Часто вони нудяться через пісні. Хоча для того, щоб зрозуміти запити цієї аудиторії, треба ставити дуже точні запитання.
— На показі «Смурфиків» мене нудило від жартів про туалет, а малий неподалік дуже з них сміявся. Тоді я пригадала, що й мене свого часу такі приколи захоплювали.
— Так, діти люблять такі теми, ми навіть маємо термін для подібних жартів — «туалетні жарти». Проте з ними треба бути обережним, бо для іншої аудиторії це може бути непривабливим. Узагалі, дуже важливо визначитися з аудиторією. Питання дистрибуції є дуже важливим. Бо як би режисер не пишався своєю роботою — вона ніщо, допоки люди її не побачать. Я говорю як про комерційні фільми, так і про артхаусні. Адже гроші на кіно дають люди. Навіть якщо це державні кошти — це ж гроші платників податків. Тобі пощастило, ти отримав гроші, тому, будь ласкавий, витрать їх розумно й відповідально, а не заявляй: «Я митець, я роблю, що мені до душі». І не треба боятися комерційних проектів. Мультфільм студії Pixar «Вперед і вгору» — комерційний, але він чудовий, він учить молодь цінувати старих людей.
— Ви говорили про універсальні історії, про сюжети, що були би зрозумілі багатьом. За цим принципом роблять рімейки: це легкий спосіб заробити гроші, але цих рімейків уже стає забагато. Невже немає оригінальних сюжетів?
— Рімейки були і будуть. Давайте порівняємо це з театром. Я не бачив оригінальної постановки «Вишневого саду» Чехова, бо мене тоді просто на світі не було. Але зараз я можу піти у будь–який театр і побачити сучасну постановку. Мене не турбуватиме питання рімейку, бо ця постановка — чергова інтерпретація класики. Але, дійсно, рімейки можуть бути надто комерційними проектами. Якщо переслідувати лише питання успіху, то дуже легко просто переробити попередній успішний проект, але така робота не передбачає моменту інновації. Тому рімейк має йти поряд з інновацією.
— Як ви ставитеся до 3D? Нам усе більше фільмів пропонують у цьому форматі, хоча ажіотаж навколо цієї технології спадає. Чи є за нею майбутнє?
— Спочатку всі так захопилися 3D, бо це було щось нове, але, наситившись ефектом, глядач почав більше уваги приділяти сюжету. Ми зараз спостерігаємо цю ситуацію в Америці. 3D–фільми коштують дорожче, але чи воно того варте? Багатьох не влаштовують важкі окуляри, багато людей відчувають головний біль після сеансу. Картинка у 3D не така яскрава. Крім того, там такий насичений монтаж буває, що важко прослідкувати за рухами героїв. Зараз у 3D знімають усе що тільки можливо (наприклад «Короля Лева»), але я думаю, що ця мода мине. Будуть цікаві тривимірні картини, але, як на мене, 3D — це не наше майбутнє.
У Київській публічній бібліотеці імені Самеда Вургуна відкрили виокремлену книгозбірню українського поета та перекладача тюркських літератур Миколи Мірошниченка (1947—2009). >>
Львів — це місто не лише найароматнішої кави, а й романтичної музичної історії, пов’язаної з Францом Ксавером Моцартом — сином знаменитого австрійського композитора і музиканта-віртуоза Вольфганга Амадея. >>
Поміркувати про поезію Богдана Томенчука найкраще з авторськими строфами: >>
Стартує вже 21 грудня в Харкові, а в Києві пройде 25–27 грудня мініфестиваль «Вертеп Схід». >>
У крайньому романі Стівена Кінга «Голлі» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2024) знову немає нічого від класичного іміджу «короля жахів»: ані містики, ні фентезійних істот. >>
Загалом у фільмі є кадри з 16 фільмів Олександра Довженка: переважно художніх і кількох документальних. >>
