Націоналізація як панацея

Неважко передбачити, що скасування мораторiю на продаж сiльгоспземель iз дозволом купувати їх у приватну власнiсть обумовить у нас не лише продовольчу кризу, а й катастрофу української держави i українцiв як нацiї.

Чому? Причин тут багато. Назву лише кiлька. Перш за все, землю не можуть купити тi, хто на нiй живе i працює з дiда–прадiда, бо вони не мають достатньо грошей. А кредит у банку не дадуть, бо нiчого не можуть дати в заставу. Отже, землю купуватимуть промисловi магнати та олiгархи й утворюватимуть великi латифундiї, на яких нашi селяни працюватимуть наймитами. Через це в Українi вiдновиться приватне крiпацтво, яке було до 1861 року.

А про що турбуватимуться латифундисти? Про забезпечення українських громадян достатньою кiлькiстю всiх необхiдних продуктiв харчування? Нi! Їх цiкавитимуть лише грошi, надприбутки. Тому вони засiватимуть тисячi гектарiв, наприклад, рапсом для виробництва дизпалива. Або десятилiттями сiятимуть одну й ту саму культуру, вигiдну для продажу на експорт. Сьогоденний приклад: на Днiпропетровщинi рiк у рiк панує монокультура — соняшник. Олiю дiлки експортують у 88 країн, що становить 60 вiдсоткiв свiтового експорту соняшникової олiї, та мають значну валюту. А що соняшник, як i рапс, надто агресивно виснажує землю (бо органiку зовсiм не вносять), це панiв не турбує. Саме так i будуть «господарювати» новоявленi латифундисти.

Нас заспокоюють, що, мовляв, закон заборонятиме продавати землю iноземцям. Це — баєчка для дiтей, бо дорослi знають, що пiдставних(i «пiдкладних», i «пiдвiсних») осiб у нас вистачає. Та й українське громадянство iноземцю в нас дуже швидко можна «намалювати».

Оскiльки земля є найважливiшим i найкоштовнiшим суспiльним скарбом i головним засобом самого iснування людини i суспiльства, то в Україну, наче вороння на поле Полтавської битви (1709 року), позлiтаються покупцi з усього свiту. І буде всесвiтнє торжище нашою землею. І ми, українськi громадяни, житимемо на нашiй, але не на своїй землi. Та й чи будемо жити тут, бо втратимо свою державу. Адже держава — це етнос (нацiя) плюс її земля. Втратимо свою землю — втратимо свою державу. Саме втрата державностi та землi й була причиною мiграцiї українцiв у чужi краї (Канада, США та iн.).

Тому за цих суспiльних обставин, якi склалися тепер в Українi (власна українська держава ще лише формується i реформується; державницької елiти ще надто мало; суспiльство незконсолiдоване; свiтова продовольча криза вже назрiла в багатьох країнах; корупцiя в нас поки що масштабна та iнше), — через усе це, мабуть, єдино правильним є нацiоналiзацiя землi та здача її державою в оренду згiдно з розумними законами. Нам потрiбно використати досвiд Францiї, де земля та її надра давно нацiоналiзованi i держава здає їх в оренду. І це повнiстю гарантує продовольчу та iншу безпеку французiв. У США теж половина земель нацiоналiзована, а решту здають в оренду. Саме тому цi обидвi держави почуваються добре щодо аграрної галузi, бо мають державнi важелi впливу на цю галузь.

Прибiчники розпродажу українських чорноземiв галасують: буде продаж землi, то пiдуть великi iнвестицiї на село. Може, так i буде, але зиск вiд цих iнвестицiй матимуть лише латифундисти, великi плантатори та фiнансовi дiлки, але не трудящий люд України. Навпаки, простим людям села та мiста стане ще гiрше через неминучу вакханалiю з цiнами на продукти харчування.

Українське село сьогоднi й далi вимирає, обезлюднюється. Починаючи з 1952 року, етнiчних українцiв щороку помирає бiльше, нiж народжується. Здебiльшого меткi дiлки майже за безцiнь користуються паями селян.

Нам потрiбно йти не до латифундiї, а до органiзацiї всебiчної пiдтримки державою сiмейного фермерства, фермерських кооперативiв. Треба створювати великi державнi пiдтриємства, зокрема тваринницькi. Тiльки так, як свiдчить свiтовий досвiд, можна буде забезпечити вдосталь увесь перелiк аграрної продукцiї i пiдтримувати доступнi, об’єктивнi (а не рвацькi, спекулянтськi) цiни на неї. Ганьба, що українськi гречкосiї, купують гречку в Китаї, де основною культурою є рис! І не лише гречку! Чому бiльшiсть овочiв та фруктiв ми завозимо з чужих земель? Де нашi сади? Парники? Теплицi? Чому нашi прекраснi чорноземи заростають бур’янами? Чому, наприклад, 80% земель Київськi областi використовуються не за їх призначенням? Тому, ще раз наголошую, що держава не дбає про органiзацiю ефективних форм господарювання на селi, вiдродження села в усiх сферах його життя, зокрема заохочення мiського люду до переїзду в село на постiйне проживання i працю, надання пiльг молодим сiм’ям щодо житла, оренди землi та багато iншого. Ось про що сьогоднi ми маємо турбуватися всi, особливо влада на всiх її рiвнях, науковi та фiнансовi заклади. Зокрема, чому ж так довго не створюють земельний (аграрний) банк? Вiдродимо село — вiдродимо Україну. Загине село — загине українська держава i українська нацiя. Якщо землю розпродадуть у приватну власнiсть, то українське село точно не вiдродимо. Це добре усвiдомлюють усi антиукраїнськi сили, що є в Українi та поряд iз нею. Тому вони щосили намагаються будь–якими засобами i пошвидше розпродати українськi чорноземи, розхапати їх за безцiнь.

Можливо, якщо колись наше суспiльство стабiлiзується психологiчно i свiтоглядно, сформується числений середнiй клас пiдприємцiв–аграрiїв, визрiє державницьки свiдоме громадянське суспiльство, — тiльки тодi можна буде якусь частину землi вiдвести на продаж у приватну власнiсть. Але сьогоднi — тiльки оренда нацiоналiзованої землi в розумно обмежених обсягах на одного пiдприємця та при всебiчному державному контролi щодо рацiонального користування нею.

На мою думку, треба провести всеукраїнський референдум щодо нацiоналiзацiї землi. Пiсля одержання його результатiв держава має провести жорстку i безкомпромiсну ревiзiю земель, вiдiбравши її в тих, хто протизаконно заволодiв нею.

Згадаймо нашу iсторiю: скiльки ж кровi пролито i скiльки життiв поклали нашi предки в незліченних битвах за нашу землю! Хто тiльки не приходив сюди, аби користуватися цiєю землею чи забрати її у свою державу! Ось саме цим i визначається справжня цiна українських чорноземiв! А нам хитромудрi дiлки пропонують помiняти їх на розмальованi папiрцi! Буде те саме, що зробили «ефективнi власники» у галузях промисловостi. Чому вони не органiзували виробництво українських зерно– i бурякокомбайнiв, наших вантажних автомобiлiв i багатьох iнших знарядь i механiзмiв для аграрiїв? Зате вони ефективно рiзали i здавали ще хороше обладнання на металобрухт, неодноразово перепродували порожнi корпуси заводiв тощо. Також «ефективнi власники» дуже ефективно i великомасштабно по–хижацькому розпродують нашi кориснi копалини (залiзну руду, нафту, газ тощо) пiсля їх незначної обробки. А що залишиться нашим нащадкам, їх не турбує. Бо їм потрiбнi лише грошi! І грошi цi «працюють» за кордоном, а не в Українi.

З огляду на цю обставину, до референдуму можна включити i питання нацiоналiзацiї всiх багатств надр нашої землi, аби зупинити хижацьке розбазарювання їх.

Я звертаюся до Президента України: хоч би який там закон (про розбазарювання українських чорноземiв) пiдготувала i проголосувала Верховна Рада, але питання про його пiдписання (чи не пiдписання) вирiшуйте, Вiкторе Федоровичу, тiльки з урахуванням результатiв референдуму. Адже Президент як гарант держави не може, не повинен допустити, щоб навiть 226 депутатiв змогли б своїм голосуванням так кардинально змiнити долю 45 мiльйонiв громадян, позбавивши їх власної землi та власної держави.

Михайло БРИКУН