В’ячеслав Корнієнко показує фреску, помережену давньоруськими графіті. (Фото Юрія САПОЖНІКОВА.)
В’ячеслав Корнієнко досліджує і розшифровує написи на стінах Святої Софії майже шість років. Кандидат історичних наук, провідний науковий співробітник Національного заповідника «Софія Київська», саме він віднайшов і «прочитав» близько 6,7 тисячі графіті, зокрема й ті, що підтвердили концепцію більш раннього, ніж досі вважали дослідники, заснування головного храму Київської Русі. Інакше кажучи, він співавтор концепції професора Надії Нікітенко про заснування Софії князем Володимиром, а не його сином Ярославом.
«Дивіться, на цій фресці з образом святого Онуфрія — 165 написів, є зображення голуба, хрести, — пан В’ячеслав підводить мене до стіни у так званій «Капелі Мазепи», що в західній частині собору, і підсвічує фреску збоку спеціальним ліхтариком — так чіткіше видно стародавні графіті. — Усі вони зафіксовані, навіть сучасні. Тільки сучасні до наукового обліку не введені. Наприклад, серед написів радянських часів є молитва, в якій чоловік просить Святу Софію допомогти йому стати художником. А останній напис датовано 1996 роком». «І що написано?» — цікавлюся. «Що тут був Діма», — невесело відповідає науковець. Справді, Діма тут був банальним, думаю я і нетерпляче вимагаю в дослідника: «А покажіть напис «Тут була Анна». Анна Ярославна. І той, з датою «1018», що повністю перевернула наукові уявлення про заснування Святої Софії».
— Важлива не тільки фреска, на якій викарбувано «1018», — терпляче пояснює В’ячеслав Корнієнко. — На сьогодні ми маємо десять ранніх датованих написів, які перекреслюють версію і про 1037–й як рік заснування собору, і про 1017–й. Адже напис «1018» зроблено в уже готовому храмі, а звести таку споруду за рік неможливо. З десяти згаданих графіті два виявив Сергій Олександрович Висоцький (авторитетний радянський дослідник давньоруських пам’яток. — Авт.), один — російська дослідниця Олександра Євдокімова, решту сім ми досліджували спільно з доктором історичних наук Надією Миколаївною Нікітенко.
Першим поставив під сумнів 1037 рік Софії Сергій Висоцький. (1037 р. згадується в «Повісті врем’яних літ». — Авт.) Він виявив напис, датований 1032 роком, і завдяки цій знахідці обстоював тезу, за якою собор збудовано раніше, — на його думку, в 1017 році. Висоцькому суперечили тогочасні науковці: мовляв, це не дата, а математичні обрахунки якогось мирянина, або ж рік записано заднім числом. З досвіду скажу: усі записи, залишені на стінах церков, завжди синхронні часові, в який їх зроблено. Іноді автор лишає тільки дату значної події, не називаючи саму подію.
— Виходячи з цієї логіки, людина, яка жила, припустімо, в 1150 році, не могла надряпати на стіні храму цифру 1018?
— Звичайно. У неї не було сенсу так робити. На цьому сходяться всі дослідники і такою є специфіка цих пам’яток писемності.
Узагалі ж Надія Миколаївна Нікітенко, котра вже понад три десятиліття працює над питанням віку Софії, сформувала концепцію, за якою храм було закладено в 1011 році. Додаткові обґрунтування з’явилися тоді, коли почалися систематичні дослідження графіті, — приблизно з 2006 року. Графіті — один з основних доказів, але не єдиний. Сукупність доказів, які ми маємо на сьогодні, дозволяє з усією очевидністю стверджувати, що собор закладено у 1011 році. А наші опоненти спираються тільки на два літописні аргументи — так, як це робили дослідники 200 років тому. Тепер ми знаємо, що Софія була закладена не Ярославом Мудрим, а святителем Київської Русі Володимиром. Образно кажучи, можна доторкнутися до епохи хрестителя. Для всього християнського світу це є дуже важливе відкриття.
— Невже у давньоруські часи, та й у пізніші, дозволялося обписувати храми? Чи автори графіті — середньовічні хулігани?
— Радянські вчені вважали, що це заборонялося, і спиралися на Устав Володимира, де згадувалося різання стін як тяжкий злочин, що прирівнювався до розривання могил і тягнув за собою суворе покарання. Радянська наука стверджувала, що, по–перше, всі графіті виконані під час служби (тому що людям було нудно стояти годинами, і вони починали щось дряпати на стінах), по–друге — що це робилося крадькома, щоб ніхто не побачив, тому, мовляв, літери такі маленькі, неяскраві. Але, досліджуючи стіни храму сучасними методами, навряд чи можна стверджувати, що «псування» стін заборонялося. Бо якщо існувало табу, то чому величезна кількість написів знаходиться у вівтарі, куди доступ мали лише священики? До того ж багато графіті виконано великими літерами, і уявити, що хтось це писав крадькома, просто неможливо. Наприклад, ось цей запис кінця ХІ ст., опублікований ще Сергієм Висоцьким Це договір купівлі княгинею Ольгою Всеволодівною Боянової землі. Тут детально вказано, хто був при акті купівлі, скільки княгиня заплатила, де розташована земля тощо.
— А що тут є цифрою? Арабської ж цифірі в князівські часи не було?
— Так. Найбільш ранній у Софії напис із застосуванням арабських цифр датовано 1551 роком. А в давній Русі та й пізніше на теренах українських земель писали так званою буквеною цифір’ю: тобто кожній літері грецької абетки відповідала певна цифра. Ось ви бачите прописана літера «л», обабіч неї — дві крапки і зверху титло (горизонтальна рисочка над літерою, така, як дефіс. — Авт.). Тут автор умисно виділив цифру крапками — аби вона не «губилася» в тексті й не читалася як літера.
— А чим писали?
— Це могли бути голки чи писала — спеціальні інструменти для писання на бересті, на вощених табличках; або подібні інструменти, що мають товсті конічні леза, — шпильки, може, шило, ніж.
— Видно, як написи на фресці наповзають один на один. Чому так? Люди, які це писали, що, більше місця не знайшли?
— Більшість записів — молитви, адресовані не нам з вами, а Господу. Думаю, люди розраховували не на те, що ці письмена хтось читатиме, а на те, що їх побачить Бог. Наприклад, у цій частині фрески, погляньте, є два абсолютно однакові тексти прохання допомоги у Бога, виконані, причому один на одному, двома Іоанами. Довелося помучитися, щоб їх розшифрувати. Напевно, автори вірили, що Господь сам розбереться, котрий з Іванів потребує його уваги. До речі, у давньоруські часи люди писали тільки своє ім’я. Це в XVII ст. почали додавати титули, родове ім’я тощо. В іншій частині собору ми знайшли цікаве та рідкісне язичницьке ім’я Жизнобуд. Є ще кілька подібних антропонімів, які не зафіксовано ніде, крім Софійського собору, — Куп’ята, приміром. А отепер ходімо, покажу вам графіті, яке я полюбив. Ось це, обведене рамочкою. Це дитяча лічилочка: «Ані–ані, мані–мані, пуко кріва плакі кікі».
— «Мані–мані» — це, бува, не гроші?
— Ні. Це римований набір вигаданих дітьми слів на зразок сучасного «еники–беники». Може, хтось вважатиме, що це заклинання. А на мій погляд — це лічилочка.
— Тобто прості люди ХІ—ХІІ століття відвідували храм. А як це корелювалося з проведенням тут прийомів князівського VIP–рівня, церемоніями державного значення?
— Відбувалися тут і такі події, і служби для всіх мирян.
— Важливі політичні події Київської Русі знайшли відображення у графіті?
— Так. Наприклад, запис «1019» складається тільки з дати, виконаний на фресці з образом святого цілителя Пантелеймона, якого шанував Ярослав Мудрий. Навіть біля гробниці Ярослава, яку він влаштував у соборі, була фреска із зображенням цілителя Пантелеймона. Ярослав, як і кожен князь, заздалегідь попіклувався про місце свого успіння (позаяк він закінчував будівництво храму, то тут і облаштував свій саркофаг). Запис 1019 року, за контекстом, присвячений вокняжінню Ярослава в Києві після тривалої боротьби. Пізніше на цій фресці поруч було виконано запис, який сповіщав про дату смерті Ярослава — 20 лютого 1054 року. Є запис про підписання миру на Жиляні Святополком і Олегом наприкінці ХІ ст. Про цю подію, до слова, не згадує жодна писемна пам’ятка. Графіті повідомляють про суспільно–політичні події, а не лише про побутові суперечки чи молитви.
— Щось на зразок дошки оголошень?
— Не зовсім. Річ у тім, що, за середньовічними уявленнями, виконаний у храмі напис стає освяченим самим храмом. Відповідно, не можна було, пишучи на стінах Софії, перекручувати інформацію, писати неправду.
— Можна сказати, що прості люди в давньоруські часи були «поголовно» грамотними?
— Можливо, й не «поголовно», але рівень грамотності був високий. Можна зробити такий висновок, з огляду на таку велику кількість написів. Звернімо увагу й на те, що в північних частинах храму — тут, де зараз стоїмо ми з вами, — написів менше, ніж у південних. Раніші дослідники вважали, що це була «жіноча» половина: жінки молилися праворуч від вівтаря і були менш грамотними, чоловіки — ліворуч. Насправді і в цій частині храму дуже багато «чоловічих» написів. Думаю, жінки менше записів залишали не тому, що були малограмотними, а тому що менше бували у соборі просто так, хіба що на службах. Графіті ж переважно написані тоді, коли в храмі не проходила служба. Кілька написів, ми знаємо точно, зробили жінки. Одна з них нам відома — це Анна Ярославівна, майбутня королева Франції.
— Що вона написала?
— Своє ім’я. У нашому розпорядженні є документ — грамота Суассонському абатству (1063 р.) у Франції, яку Анна підписала власноруч. Ми порівняли динаміку почерку і відтак певні: це одна й та сама людина.
— Цікаво, що «Анна» в ті часи писалося з одним «н». А хто друга жінка?
— Огаф’я. Але хто вона — неможливо з’ясувати. А ось і напис, про який ви питали: 1018. Ми бачимо давньоруську «зєло», ферт, літеру «к», а ось зашпакльовано літеру. За контекстом, все–таки тут літера, що позначає 18–й рік.
— Пане В’ячеславе, а чи знаходили ви записи того періоду, коли храм стояв пусткою після понівечення Батиєм, Гіреєм?
— Є підстави стверджувати, що він ніколи не стояв у руїнах, як раніше стверджували історики. У Софії майже завжди йшли служби. Можливо, не виділялися гроші на храм, десь протікав дах, але службу вели. У ХІІІ столітті, після Батия, справді кількість написів суттєво зменшилася, але до XV ст. наростає знов, є чимало записів XVI—XVII ст. Це період складної міжконфесійної ситуації — в Україні є й протестанти, і католики, і греко–католики. Софійський собор для них завжди лишався сакральною спорудою, сюди приходили представники всіх конфесій. Наприклад, залишив у вівтарній частині напис намісник уніатського митрополита Антоній Грекович. Є записи Симона Окольського — монаха–домініканця, Мартіна Броньовського, протестанта, який виступав на захист православної церкви, бо йому Костянтин Острозький замовив трактат такого спрямування. Можемо сказати, що Софія і в ті часи виступала об’єднавчим чинником для людей різних конфесій.
— Методика така. Графіті фотографують при бічному освітленні (саме так непогано читаються всі його складові), потім по знімку виконують прорисовку кожної літери, штриха, прорізі. Чим відрізняються наші дослідження від роботи наших колег? Вони основну роботу виконують за фотографією в кабінеті, я ж — просто тут, у соборі. Справа в тому, що записи не завжди добре збережені, є накладання одного на інший. По–друге, різний сам тиньк — він подекуди пористий, неоднорідний. При потраплянні леза в різні види домішок тиньку виходять різні прорізі на стіні, це може змінювати форму літери, причому кардинально, тож її можна сприйняти за абсолютно іншу. Окрім того, треба враховувати й інші нюанси — наскільки постраждала стіна в пізніші часи, наскільки витерся тиньк. Головне — щоб усі складові графіті були відтворені так, як їх писав автор, а не так, як ми собі уявляємо чи хочемо додумати. Розрізнити всі ці нюанси по фото неможливо. Тому дуже часто в працях моїх колег, які мають справу з фотографіями, є огріхи. Наприклад, у написі насправді 43 літери, а у них — 47.
Наведу приклад. У церкві Спаса на Бересті (це в Києво–Печерській лаврі. — Ред.) було знайдено напис, в якому раніші дослідники прочитали, що дяки ходили на русалії. Відтак були гіпотези, що священики цікавилися язичницькими святами, ходили на якісь русалії, свята русалок абощо. А при детальнішому, вивченні тексту з’ясувалося, що давньоруський автор має на увазі прочан з Єрусалиму. Зовсім інакший зміст.
Народився 1979 р. у Києві. 2001 року закінчив історичний факультет Київського національного університету ім. Шевченка. Історик–медієвіст, музеєзнавець, археолог, фахівець з епіграфіки. З 2006 року працює провідним науковим співробітником Національного заповідника «Софія Київська». 2008 року захистив кандидатську дисертацію «Історико–культурна спадщина та її використання в туристичній сфері України (1991 — 2007 рр.)». Основний напрям наукової діяльності — комплексне дослідження графіті середньовічних пам’яток Києва, передусім — Софії Київської. Має три наукові монографії та кілька десятків статей з цієї проблематики у вітчизняних та зарубіжних наукових виданнях.
Знання, які людина повинна засвоїти, множаться у геометричній прогресії. Чи здатен наш мозок витримати такі навантаження? А може, він уже досяг піку свого розвитку і радіє, що новітні технології забирають на себе частину його функцій? >>
У радянські часи Всесвітній день авіації та космонавтики відзначали справно. Власне, у той час усі досягнення, пов’язані чи то з польотом у космос, чи то з появою нового літака, прирівнювались мало не до державних свят. Сьогодні цю дату також відзначають, проте масштаб суттєво зменшився. Чи розвивається авіація та космонавтика сьогодні? >>
Фахівці навчально-наукового центру «Небесна долина», що діє у Вінницькому національному технічному університеті, передали військовослужбовцям розвідувального підрозділу, який виконує завдання в зоні бойових дій на сході України, безпілотний розвідувальний комплекс власної розробки. >>
Ярослав Шпотюк — фізик-матеріалознавець, закінчив Львівський національний університет імені Івана Франка (ЛНУ) та займався науковими дослідженнями у Франції. Науковець здійснив майже неможливе і захистився одразу в двох навчальних закладах: у ЛНУ та університеті Ренн 1. >>
