Вадим Карасьов: Дивіденд незалежності узурпували олігархи

Наступного тижня у Варшаві відбудеться саміт «Східного партнерства», на якому, зокрема, говоритимуть про перспективи України у співпраці з Європейським Союзом. Українське МЗС заявило, що сподівається отримати від Європи сигнал про можливість членства у спільноті. Втім єврокомісар Штефан Фюле, який нещодавно перебував в Україні, заявив, що в документах, заготовлених для Києва, не буде посилання на 49–ту статтю угоди ЄС...

Директор Інституту глобальних стратегій Вадим Карасьов вважає, що наразі Україна не може сподіватися на щось вагоміше. Тим більше що перспектива лише частково інтегруватися у Брюссель задовольняє українські еліти. Бо так удасться уникнути політичної відповідальності за власні дії (або бездіяльність). Карасьов будує свої відповіді, розмірковуючи про час і простір, про обставини, які досі обтяжують вибір України. Час і простір, які досі тримають Україну ногами в СРСР...

«Україна вже не балансує між векторами — вона плутається
у векторах»

— Європейські політики кажуть, що в угоді з Євросоюзом, яку готується підписати офіційний Київ, не буде згадки про перспективу членства України в ЄС. Це несподіванка чи прогнозований поворот подій?

— У принципі, таке рішення було прогнозованим. Нинішній українській владі не потрібна перспектива членства в ЄС. І Євросоюз це розуміє. Він не може нав’язувати перспективу членства Україні, якщо Київ сам цього не хоче. Тим більше що сьогодні Брюссель змушений дати негативну відповідь тій же Туреччині, яка стоїть у черзі до ЄС більше 30 років...

Нинішня влада стоїть перед дилемою. Бо насправді вона не хоче інтегруватися нікуди. Політика багатовекторності її влаштовує. Фактично, ця позиція — зовнішньополітичний захист олігархічного класу в Україні, який в умовах пострадянського геополітичного вакууму (і політичного, й економічного) добре влаштувався на цій багатовекторності. Отримуючи від Росії дешевий газ, експлуатуючи в Україні дешеву робочу силу — цей клас продавав свою продукцію на західні ринки. Драматизм ситуації для олігархів полягає у тому, що їм потрібна низька ціна на газ від Росії. І європейські ринки.

У споживчому сенсі олігархи вже інтегрувалися у Європу. Вони переводять статки у тамтешні банки, тримають фірми в офшорних зонах, купують там нерухомість, навчають своїх дітей, лікуються... Ця еліта напівінтегрована і в Росію, і в Європу.

Виникає ризик, що в нас знову триватиме криза географії, в якій сьогодні опинилася Україна. Упродовж 20 років нашій дер­жаві вдавалося використовувати своє географічне положення, власну економічну, політичну і культурну географію , балансуючи у межах так званої політики багатовекторності. Але сьогодні грати у багатовекторність уже не виходить. Ми можемо лише перебувати між векторами. Замість проводити власні вектори, наприклад між Росією, Китаєм і Європейським Союзом, — ми плутаємося серед них! Етап, коли Україна могла бути незалежною від блоків, завершується. Країна не може жити без союзів.

Я вважаю, що тут свою роль зіграє історія, вимушеність... Еліта не хоче в Європу, та, мабуть, буде змушена вибирати цей вектор. Можливо, такою є історія, коли успіху добиваються не ті, хто хотів (наприклад, Ющенко хотів, дуже щиро прагнув!), але час не прийшов... Зараз, коли напирає зі всіх боків, треба робити цей крок — вже не тому що хочеш, а тому що мусиш.

Реімперіалізація чи інтеграція в ЄС?

— Тобто угода про асоційоване членство може стати таким собі «напіввходженням» у Євросоюз, яке насправді влаштує і Брюссель, і Київ?

— Європейські політики відзначають, що угода між Україною і ЄС матиме дещо ексклюзивний характер. Це не тривіальна угода про зону вільної торгівлі, яку мають із ЄС, наприклад, Чилі або Ізраїль. Ідеться про документ, який передбачає поглиблену співпрацю й інтегрує Україну в європейський економічний простір. Це ще не членство в Союзі — але місце на європейському ринку і елемент фундаменту для подальшої інтеграції.

Угода про зону вільної торгівлі та політичну асоціацію легітимізувала б економічну орієнтацію еліт на Європу. І їхню асоційовану ментальність — на рівні зверхнього, аристократичного способу життя, особистих відчуттів і статусу. Еліта зацікавлена в асоціації, не більше. Бо вступ до Європейського Союзу — це вже обов’язки. Навіть «м’які» вимоги на кшталт незалежного правосуддя, котра міститься в документах про асоціацію, — вводять нашу еліту у «ступор». Якби правлячий клас став учасником Євросоюзу — обов’язків було б іще більше!

Але тут не все однозначно. Ми можемо втратити цей шанс. Адже ситуація з Юлією Тимошенко складається так, що країни ЄС можуть не ратифікувати майбутню угоду, тим самим залишивши Україну балансувати поміж ЄС і Російською Федерацією.

— Чи могли б ви спрогнозувати, яким чином на діях влади позначиться тиск, який зараз чинить Росія? Це пришвидшить українську владу у виборі європейського вектора, чи відохотить від співпраці з ЄС?

— Влада розуміє, що будь–який союз — це шлях до втрати свого суверенного статусу.

Основний дивіденд від українського суверенітету за 20 років отримувала еліта. Не народ суверенний — а вони. Пересічні громадяни отримали якраз не багато — грубо кажучи, моральне задоволення. Дивіденд незалежності був узурпований елітою.

Але тепер потенціал трофеїв, які залишились від Радянського Союзу, вичерпано. Україна має дати відповідь на інтеграційний виклик. Є два шляхи — реімперіалізація на теренах колишнього СРСР — це Митний союз (із Росією, Білоруссю й Казахстаном), а потім Єдиний економічний простір. Інший варіант — інтеграція з Євросоюзом. Питання дедалі більше стає руба: або ми рухаємося в бік Брюсселя, або в бік Москви. Сама географія підштовхує Україну до вибору.

Це важливий інтеграційний крок. Він означатиме, що ми виходимо з логіки розпаду СРСР. Бо попередні 20 років ми жили за логікою розпаду Союзу. Досі йшлося про незалежність Української Радянської Соціалістичної Республіки. Тепер час робити вибір незалежній Україні.

Повертаючись до вашого питання, відзначу, що українська влада робить усе, щоб компенсувати невдоволення Москви. Київ іде на поступки в ідеології, культурі, підручниках...

— ...переходить на «зимовий час».

— Так! Бо влада вважає, що це другорядні речі. Їх не цікавлять проблеми нації, культури та логіка символів. Їхня ідеологія — це економіка, ринки, знижка на газ. Я передбачаю, що гра буде такою: що не стосується економіки — буде «здаватися» Росії, аби компенсувати цим відмову вступити в Митний союз.

У цьому контексті треба зазначити: ринково ми рухаємося в бік Європейського Союзу й кажемо, що ЄС — наш пріоритет. А політично прямуємо в російському напрямку. Перехід до президентської республіки, відновлення вертикалі влади, де здійснюється ручне управління... Це варіант російської, а не європейської моделі влади. Тобто тут не йдеться про політичну, моральну, ціннісну інтеграцію в Європу.

«Для Росії Тимошенко — це можлива альтернатива Януковичу»

— Пане Вадиме, ви згадали про «справу Тимошенко». Поясніть парадокс: чому лідерка «Батьківщини» отримала підтримку і в Європі, і в Росії?

— Уся проблема в газі. Відмінність полягає в тому, що в Росії розкритикували суд не через сам процес, а через особу. В Європі усвідомили, що це процес над особою, але основна критика була адресована на процесуальну частину. В Україні є проблема з незалежним правосуддям. Європа ставить питання таким чином: у який спосіб ви можете інтегруватися в ЄС, якщо у вас заангажовані суди?

Окрім того, у Європі розуміють, що в даному випадку йдеться про проблему політичної конкуренції. Усунення Тимошенко як політичного опонента призведе до монополії. Європа розуміє, що без конкуренції еліт в Україні не буде демократії. Бо наша демократія будується не на економіці, ідеології чи громадських правах людини — громадянин усе ще залишається залежним, підданим. (До речі, в цьому була драма Ющенка. Він вважав, що країна змінилася, набула демократії. Та насправді цього не сталося.) Тобто українська демократія будується на боротьбі між конкурентами.

У Росії мислять так само. У Москві не хочуть, щоб Янукович залишався тут єдиним верховним політиком, а всі інші були придатками. Росіяни вже намучилися з Лукашенком, тому дбають про альтернативу. Вони усвідомлюють, що Тимошенко — це можлива альтернатива Януковичу.

До речі, українські політики мали б замислитися. З огляду на те, що її підтримали і в ЄС, і в Росії, саме Тимошенко могла б вдаліше проводити багатовекторну політику, ніж Янукович.

— Як влада буде виходити із ситуації?

— Думаю, буде ухвалено закон про декриміналізацію цих статей. Такий сценарій вигідний усім. Янукович зможе сказати, що він тут ні при чому, бо винуватий закон, за яким судять Тимошенко, і який було ухвалено ще за Радянського Союзу.

— Але ж очевидно, що це будуть лише формальні «відмазки».

— Так, бо формально треба зберегти обличчя й дотриматись якихось рамок порядності. Думаю, що Тимошенко випустять, і вона візьме участь у виборах. Ціна ідеї з обмеженням її можливостей для участі у виборчій кампанії виявилась не співмірною з репутаційними втратами, яких зазнала влада.

Загалом, ця історія може бути дуже повчальною. Сам процес над політиком, якого судять за перевищення повноважень, якби суд був підготовленим, правильним, якби він був організований за інших обставин — міг би навчити українських політиків. Бо вони часто плутають особисті інтереси з інтересами держави. Багато політиків ставляться до держави, як Людовік ХІV: «Держава — це я».

— Згадується гасло: «Вона — це Україна».

— Це стосується не тільки Тимошенко — багатьох політиків... А такий підхід означає: захотів — підписав угоду про газ, захотів — уклав «харківські угоди». Це мислення не в логіці державної політики, а корпоративних інтересів. Якби в Україні була незалежна юстиція, тоді можна було б сподіватися, що прокуратура якісно підготує справу, а суд винесе справедливе рішення. І суспільство попрощалося б із тими політиками, які плутають свою особистість із державою. Але вийшло як вийшло...

ВИСНОВКИ

«Треба було міняти систему, а не жбурляти паперами у Президента»

— Іще один урок «справи Тимошенко» поки що неосмислений. Зараз я над цим розмірковую, можливо, писатиму статтю... В Україні вперше наживо, наочно побачили, що суди у нас нікудишні! Треба міняти суди, прокуратуру — всю цю сталінську репресивну машину. Скільки режимів і конституцій було в Україні, скільки років минуло від смерті Сталіна, скільки було радянських і пострадянських вождів — а конструкція не змінилась: ментівський «безпредєл», «справедлива» прокуратура, суди! Якщо ти потрапляєш у цю машину — ти вже ніхто! Тепер уже зрозуміло: ті, хто мав проводити ці реформи у 2004—2005 роках, мали займатися цим, а не переманюванням олігархів на свій бік. Так, це погано [що у в’язниці сидять представники опозиції]. Я співчуваю їм як людям, але як політикам — ні! Не треба було жбурляти паперами у Президента деяким політикам, які сьогодні страждають від системи, а думати про те, як реформувати цю систему.

Окрім того, судовий процес показав межі можливостей для демократичного демонтажу, на який пішла сьогоднішня влада. Вони хотіли згорнути демократію зразка 2004—2010 років. Її потрібно було трансформувати, міняти — але не відміняти! Влада наштовхнулася на щось, що неможливо демонтувати, на щось міцне. Путінська модель не приживається, хоча влада намагається її встановити. Тобто в Україні, попри всі проблеми, існують підвалини для демократії й для того, щоб створити бар’єр для автократії.

— Видається, що влада не засвоює цього уроку. В Україні постійно намагаються придушити громадську активність руками міліції та прокуратури. Наприкінці минулого року відбувся «податковий майдан», який міліція розігнала, а потім переслідувала учасників акції. Цього тижня відбулася акція «афганців», яку тепер теж «вивчають» правоохоронці...

— Я не мав на увазі уроки для влади. Ця влада не може самотужки засвоїти ці уроки. У школі політики немає уроків одного дня: щоб засвоїти матеріал, треба багато часу. Політики, які вважають, що силовими структурами можна стримати історичний час, відмінити закони історичної логіки або закони економіки — цих політиків просто виженуть із цієї школи, як «двієчників»!